Зниклі люди. Що сталося з півсотнею військових медиків Маріуполя, які вже понад три місяці не виходять на зв’язок
Читайте NV у Google
Родини військових медиків із Маріуполя, яких окупанти захопили на меткомбінаті Ілліча три місяці тому, розповіли, як дізнались про долю близьких, в яких умовах їх утримують та чому шансів на їхнє повернення додому вкрай мало.
*Матеріал був опублікований на сайті НВ 15 липня 2022 року
На сьогодні понад 7 тис. українських військових вважаються зниклими безвісти. Частина зниклих — бійці й військові медики, яких окупанти фактично викрали та вивезли у невідомому напрямку. Такі українці, не маючи статусу військовополонених, мають небагато шансів потрапити до списків на обмін і повернутися додому. А рідні шукають їх по світу за допомогою соціальних мереж та знайомих.
Серед викрадених і зниклих співвітчизників — щонайменше 50 медиків військового шпиталю № 555 у Маріуполі. Коли будівлю шпиталю було знищено, вони разом із пораненими переховувалися на Металургійному комбінаті імені Ілліча. Саме там їх захопили окупанти.
Рідні зниклих медиків розповіли НВ, як по крихтам шукають інформацію про своїх полонених-невидимок та врешті з’ясовують, де вони знаходяться.
Світлана Гарлінська, шукає свою 49-річну сестру Олену Бійовську, яка працювала у хірургічному відділенні військового шпиталю № 555 у Маріуполі
Моя Олена — операційна сестра з войовничим характером, тому свого часу без вагань вступила до лав медиків ЗСУ. З 2014 року у неї було чотири ротації на Схід, потім вона працювала у Києві в Головному військовому госпіталі і за півроку до початку війни перевелась до Маріуполя у команду лікарів 555-го військового шпиталю.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, для військових медиків оголосили казармене положення, і сестра переїхала з орендованої квартири до шпиталю. З того часу дзвінки стали дуже нечастими — лише кілька хвилин, щоб запитати як діти і без подробиць про місце знаходження. Сестра казала: це тому, що роботи багато, і поранених звозять ешелонами. Через деякий час, певне через проблеми з телефоном, зв’язок з сестрою взагалі обірвався, і нам вже писали її колеги.
Про те, що Олена знаходилась в оточенні на заводі я дізналася лише згодом, від рідних її колег. Вони розповіли, що десь 15−16 березня 555-й шпиталь знищили, і Олена врятувалась на металургійному комбінаті імені Ілліча. 12 квітня сестра надіслала мені звідти останнє повідомлення: «Нас мають виводити з пораненими. Гірше — полон, ще гірше… Ми в оточенні, і гірше вже нема куди».
Після того ніхто на зв’язок не виходив: всі ті номери колег, з яких мені писала сестра, не з’являлись у мережі з 12 квітня. З того часу пройшло вже три місяці, але від сестрички жодної інформації та жодного дзвінка.
Я зверталася в Національне інформаційне бюро (НІБ), СБУ, поліцію — всюди, куди можна, але на той час ніякої підтвердженої інформації не було. Тоді почала шукати новини самотужки у соцмережах, читати, що пишуть люди. Так, власне, і дізналася про російський телеграм-канал, де виставляли фото українських полонених. Він називався «Опознай хохла по чубу», і коментарі користувачів мені краще було б навіть не читати — вони просто нелюдські.
Там, серед жіночих фото, я побачила свою сестричку. Прізвищ не вказували, лише фотокартки під номерами. Це був жах — виснажена, худа, зі стирчащими ключицями та синцем на обличчі. Було відчуття, що ця фотокартка зроблена на десять років вперед.
Згодом мені вдалося відшукати одну з колег Олени, яку звільнили з полону. Від неї я і дізналась хоч якісь крихти інформації про долю сестри: жінка розповіла, що їх з Оленою доправили у СІЗО Оленівки у «ДНР» та поселили в одну камеру. Там українок було дуже багато і лише три спальних місця, тому жінки спали по черзі. Щоправда, потім цю жінку перевезли в СІЗО російського Таганрогу, і там мою сестру вона вже не бачила. Тобто невідомо взагалі в якій країні знаходиться зараз моя Оленка.
На Facebook в українській групі Пошук людей публікували списки наших полонених. Там я знайшла запис під номером 961: «Нераспознанная фамилия, Ё, женщина, 01.01.1973, Киевская область». Я розумію, що це точно моя сестра, бо вона має складне прізвище і далі по списку йдуть її колеги.
З цією інформацією я звертались усюди: тримаю зв’язок з Червоним хрестом, склала протокол в поліції, відвезла маму для забору зразків ДНК, проконтролювала передачу справи в СБУ. Але поки тиша. У НІБ сказали, що Олена вважається полоненою, але достеменно це невідомо. До того ж з російської сторони також підтвердження нема, тому у списках на обмін їй не потрапити.
Я чекаю і обдзвонюю всіх майже кожен день. Але іноді впадаю в ступор, бо не знаю, що далі робити. Потім беру себе в руки і дзвоню далі. У нашій родині сестра не єдина полонена: брат чоловіка — прикордонник, якого взяли у полон на Азовсталі. Але за нього ми більш-менш спокійні, тому що точно розуміємо, що він живий і де знаходиться. Я розумію, що вся увага зараз прикута до нацкорпусу Азов та Азовсталі, їм дійсно нелегко. Але також хочу, щоб всі знали й про людей з заводу імені Ілліча.
Андрій Кривцов, шукає 27-річну невістку Олену Кривцову, яка працювала ординатором у військовому шпиталі № 555 у Маріуполі
Мій брат і його дружина — військові медики зі стажем. На момент повномасштабного вторгнення Юрій працював в зоні ООС у польовому шпиталі, а Олена — у стаціонарному в Маріуполі. Коли після 1 березня місто потрапило в облогу, шпиталь Олени зо два тижні функціонував у режимі бойової готовності, доки на нього не скинули бомбу. Поранених та лікарів звідти евакуювалися двома частинами: перша пішла до бомбосховищ Азовсталі, друга — на металургійний комбінат імені Ілліча, який також був місцем угруповання деяких військових частин, що залишилися у місті.
Хоча на той час це і були два найпотужніші металургійні заводи, комбінат Ілліча мав менше захисних споруд, а отже безпечні місця закінчились швидше, ніж на Азовсталі. Скільки точно людей опинилося там у пастці - сказати важко. Співробітників шпиталю із розповідей рідних було щонайменше 50, про морпіхів я чув цифру 400. Тож, якщо рахувати з пораненими, — можна сказати, що загалом в оточенні опинилися більше 500 українців.
Весь цей час зв’язок з Оленою був дуже поганий, зрідка у месенджері від неї приходило коротке: «Жива». Найчастіше це хтось один збирав телефони, вибирався до місця з сигналом, розсилав всі написані заздалегідь повідомлення та ліз назад у підвал. Наприкінці березня волонтери запропонували Олені спробувати вирватися з заводу таємними тропами, але вона не зголосилася — не могла покинути поранених і сказала, що вийде тільки з ними. Останнє своє повідомлення моя невістка надіслала мамі: «Ми живі, ви — тримайтеся».
Про те, що Олена, ймовірно, потрапила в полон, ми дізналися манівцями: 11 квітня дружина одного з медиків отримала повідомлення від чоловіка — той писав, що напевне їх захоплять. А надвечір інший лікар подзвонив родині вже з полону та повідомив, що його планують обмінювати на російських солдат.
Далі почалася затяжна тиша — навіть по інсайдерським каналам ніхто нічого не казав. Ми вирішили почекати, але на десятий день зрозуміли, що треба щось робити. Бо був шпиталь — і зник шпиталь. Почали стукатися до всіх можливих державних установ, і це був довгий квест. У відділі Генштабу по пошуку полонених мені сказали, що Олена, можливо, в полоні. Мовляв, лікарів із заводу Ілліча окупанти розділили на дві частини: одну відправили до Донецьку, а другу до Таганрогу. Олена наче поїхала до Донецьку, і там буде лікувати наших поранених, бо росіяни це не дуже хочуть робити.
Щоб отримати хоч якесь підтвердження, ми звертались і до СБУ, і до Національного інформаційного бюро (НІБ). Коли мати Олени побачила фото доньки у російських телеграм-каналах, написала ще одну заяву до СБУ і отримала відповідь: «Ми не знаємо, де вона».
Від врятованих з полону колег Олени я дізнався, що там вона пройшла шлях смт Сартана — Оленівська колонія — СІЗО Таганрогу, де на той момент вже ув’язнили понад 300 українок. У Сартані українських лікарів тримали в ангарі з розбитими вікнами, вночі включали гучно музику, аби жінки не могли заснути. У СІЗО Таганрогу було не краще: полонених годували прокислою їжею та поїли іржавою водою. Підйом о 6-ій ранку, відбій о 10-ій вечора. У цьому проміжку не дозволяли ні сидіти, ні лягати на ліжко. Постійні допити, звинувачення та дуже багато морального пресингу. Але це все ми знаємо лише з вуст Олениної колеги.
Поки жодного документу, який би підвереджував статус моєї невістки чи її місцезнаходження, на сьогодні нема. А щоб її повернути, за законом наша держава має визнати, що військовослужбовець потрапив до полону. Далі це підтверджує РФ, наша сторона подає прізвище у списки на обмін і РФ їх узгоджує. До того ж росіяни порушили Женевську конвенцію — медиків не мають права забирати у полон, вони не є комбатантами. Тобто це є викрадення. Тому з юридичним документом про визнання Олени полоненою ми зможемо звертитись з позовом до ЕСПЧ.
Я дуже сподіваюсь, що якщо світова спільнота буде тиснути на росіян, то можливо вони відпустять хоча б медиків. Бо у нас є люди, які з 2016-го сидять у російському полоні, і нашу Олену може чекати така сама доля.
