Соратник Оппенгеймера. Як українець Кістяківський вирішив проблему вибуху першої атомної бомби, а потім боровся за обмеження ядерної зброї

«Не їжте ті булочки! Вони отрута. Не їжте їх! — згадував американський агент-диверсант Френк Глісон, як на початку 1943‑го інструктував у Гонконгу китайських кухарів. — Один із них подумав: „Ці кляті янкі просто хочуть ту випічку для себе!“ Він порушив моє застереження і з'їв один кекс — мало не помер».

МАЙСТЕРНЯ ЧАКЛУНА: Георгій Кістяківський у хімічній лабораторії Гарварду, березень 1963 року / Фото: Alfred Eisenstaedt / Time via LIFE Photo Collection

Саме тоді американці почали постачати до окупованого японцями Гонконгу борошно знаменитого на той час бренду Тітка Джаміма. Воно призначалося для китайських партизанів. Коли патрулі загарбників перевіряли ту сировину для пекарень, із неї справді можна було нашвидкуруч спекти млинця. Та навіть самі перевіз­ники не знали, що те борошно було змішане з октогеном — потужною, але нетоксичною вибухівкою. А детонатор, вставлений у буханець хліба, спеченого з такої суміші, перетворював його на бомбу.

Додумався до цього в лабораторіях Гарвардського університету професор-хімік з Украї­ни Георгій Кістяківський. Ще до того як США вступили у Другу світову війну, цей уродженець Боярки очолював одну з державних програм з удосконалення вибухівки.

Читайте також:

Мали загинути 2 млн поляків. До якої війни з НАТО готувався Кремль у 1983 році і на що був готовий піти, аби знищити ворога

А влітку 1943‑го проєкт Мангеттен, який під керів­ницт­вом Роберта Оппенгеймера чаклував над створенням атомної бомби, зайшов у глухий кут. Якщо на теоретичному рівні очільнику програми не було рівних, то про виконання своїх ідей на практиці він думав не одразу. Тому виникла гостра проблема з тим, у який спосіб має здетонувати бомба.

У проєкті цим питанням займалися двоє вчених — Сет Неддермаєр і Дік Парсонс, які ворогували між собою. Оппенгеймер почав шукати більш досвідчених фахівців. Георгій (Джордж) Кістяківський став знахідкою для Мангеттена.

Спочатку професор Гарварду неохоче відгукнувся на запрошення: «Певною мірою, — згадував він, — через те, що я не вірив у вчасну готовність бомби, а був зацікавлений у тому, щоб мої зусилля в університетських лабораторіях допомогли виграти війну». Проте у жовтні 1943 року він погодився приїхати до Лос-Аламоса, містечка в штаті Нью-Мексіко, де працювали вчені Мангеттена, як консультант. За умови, що йому збережуть гарвардську зарплату, і головне — дозволять доньці Вірі жити з ним на засекреченому об'єкті та ще й відвідувати поближній коледж.