Найстрашніші були «ЛНРівці». Що Ізюм пережив під час окупації — розповідь волонтера
Читайте NV у Google
Волонтер Максим Краковський, який одним з перших потрапив у місто Ізюм після його звільнення, розповідає про те, що він побачив на власні очі, і переповідає історії місцевих мешканців про їхнє життя в окупації
Місто Ізюм, яке пережило піврічну російську окупацію, тепер стало одним з символів успішного контрнаступу української армії на Харківщині. 10 вересня над будівлею його міськради знову з’явився український прапор.
За час окупації більшій половині населення 46-тисячного міста вдалося виїхати, інші опинилися в заручниках у російських військових. А вже після того, як окупанти втікли, у ізюмській лісосмузі було виявлено щонайменше 445 поховань з тілами військових та цивільних, у тому числі й дітей. Наразі ексгумовано вже майже 350 тіл, і майже всі вони мають ознаки насильницької смерті — це жертви обстрілів, катувань та знущань. За словами правоохоронців, кількість загиблих може бути значно більшою.
Тим часом ті ізюмці, яким пощастило вижити, вчаться жити заново у своєму вільному, але вщент зруйнованому місті без води, газу і світла. Таким людям допомагає киянин Максим Краковський — волонтер фонду Життєлюб, який одним з перших прибув до деокупованого Ізюма з продуктами та іншими необхідними речами.
Про те, що він побачив і почув у Ізюмі, Краковський розповів НВ.
«Перше, що відчувається в деокупованому Ізюмі — дуже велика різниця в настроях населення. В Київській і Чернігівській областях, куди ми приїздили в перші ж дні, люди після звільнення до кінця не розуміли, що почалась війна. Все застало їх зненацька, і вони просто опинилися у вирі подій, тому були розгублені і налякані. В Ізюмі ж люди прожили півроку в окупації, надивились багато всього і до війни наче призвичаїлись.
Ландшафт міста ж, навпаки, дуже схожий на Київщину і Чернігівщину після деокупації: розбиті заправки і магазини, точково зруйновані будівлі, будинки без даху і вікон, а часом і повністю вцілілі квартали. Між цим всім люди ходять у своїх звичайних справах, прибирають траву і підрізають дерева.
На початку березня в Ізюмі зникла вода, електрика і зв’язок. І єдине місце, де можна було зловити українську мережу — гора Кремінець, найвища точка Харківської області. Так, видряпавшись на неї, жителі міста і дізнавались, як змінився ландшафт навколо, де з’явились нові руйнування, де що згоріло і з якої сторони зараз обстрілюють. Пізніше у районній адміністрації встановили генератор, тому зранку місцеві здавали всі гаджети на зарядку і ввечері забирали, аби почитати чи подивитись фільм.
Їжу готували на вогнищі на подвір'ї. З продуктами було більш-менш — якісь ринки працювали, хтось привозив щось з території Росії. А ще окупанти видавали так звану гуманітарку — раз на два тижні банку тушонки.
Згодом запрацювали магазини, але одразу була така установка: цінники повинні бути в гривнях і в рублях, а якщо тільки в гривнях — магазин розграбовували.
Пенсії місцевим виплачували в рублях, як і зарплатні комунальникам. Звісно, все кешем. Тому перше питання від таких: «А який зараз в Україні курс рубля до гривні?».
Спочатку місцевих не надто обмежували у пересуваннях містом. Але перед тим, як українська армія пішла в наступ, росіяни повністю закрили людей у домівках і не випускали по декілька днів. Найважче було жителям багатоповерхівок, бо їх обстрілювали найчастіше, і багатьом доводилось жити у напівзруйнованих квартирах. І якщо світло деінде повернули з перебоями, то водопостачання так і не відновили. На відміну від Херсона і Запорізької області тут росіяни зовсім не вкладались у комунікації.
Те, що мене здивувало — у місті залишилось багато молоді та дітей до 14 років. Це така стандартна історія: хтось вважав, що у будь-який момент зможе поїхати на своєму авто, комусь не було куди їхати, а хтось город не хотів залишати. Зараз всі вони на піднесенні духу та, на мій подив, дуже привітні і відкриті: кожен підходить поділитись своїм щастям, хочуть почути новини, запитують, як воно було в інших частинах України увесь цей час, розказують про себе. Ці історії до болю схожі: про те, як когось з родичів вбило, як вони живуть далі, бо мусять. Обстріли частенько заставали ізюмців на городах. Молодші одразу бігли до хованки, а літні просто не встигали — тому їх вбивало прямо з лопатою чи сапкою в руках.
Найбільше мене вразили історії про «ЛНРівців», які утримували місто на початках. За словами місцевих, ті настільки ненавиділи Україну та українців, що з ними було найстрашніше. Випадки, кажуть, були різні, але найбільш класичний: під'їжджають двома Уралами під будинок, закривають людей у загоні і мовчки виносять все. Потім їдуть на ринок і продають.
Росіяни мали з «ЛНРівцями» якийсь давній конфлікт, тому часом їх приструнювали, але й самі на цьому наживались. Чоловік років 65 розповів, що, коли у нього забрали машину, довелося йти до російського коменданта і за гроші домовлятися, щоб авто повернули. Чи ось ще одна історія від жіночки, чий син був учасником АТО. Зазвичай схема у окупантів така — тільки-но вони беруть населений пункт, то найперше випитують, де живуть атошники. Так, каже, її сина і забрали, тому довелось визволяти дитину за «дурні гроші» — $400. Для Ізюма це велика сума. Після цього жінка сина переховувала у підвалі до кінця окупації, спускаючи йому туди їжу і воду.
Це була не найгірша ідея. В окупованому Ізюмі була поширена практика викрадення активістів та людей з проукраїнськими поглядами. Трапитися це могло будь-де: десь на вулиці перевірили телефон, щось не сподобалось, і людина зникла, або ж хтось з сусідів «настукав», і наряд вже приїхав цілеспрямовано. Когось з цих людей не знайшли, хтось повернувся зламаний, хтось після пережитих тортур повісився, хтось перестав взагалі розмовляти.
Найчастіше місцеві приходять зараз до нас, починають плакати і описували все просто одним словом — «жах». Наприклад, якось вдень «ЛНРівці» понапивались, розвернули Град не в той бік і влупили по площі, де люди в черзі чекали машину з хлібом. Одразу п’ятнадцятьох одним пострілом вбило. Розповідали місцеві і як власноруч витягували людей з охоплених вогнем багатоповерхівок після влучення снаряду, бо більше нікому до того не було діла. На кладовищі їм заборонили з’являтися з невідомих причин, тому багато хто ховав померлих у лісі чи на подвір'ях.
Взагалі у людей, які прожили такий довгий час в окупації, деформується поняття цінності життя, воно дуже девальвується. Для прикладу, ось розповідь молодого хлопця: «Йдеш по вулиці, а на іншім кінці п’яні „ЛНРівці“, сперечаються, хто кого за що поважає. Один з них підіймає на тебе калашников і починає прицілюватись, наводити фокус. У цей час ти спокійно стрибаєш у траву, бо таке життя».
Те саме стосується й обстрілів: люди розповідали мені, як продовжували грати в шахи, доки все за вікнами гуло і горіло. Вони вже змирилися, ніхто вже нікуди не рухався, просто якось виживали.
