Український офіцер Філатов: Армія ніколи не погодиться розвернутися і піти з тих територій, за які ми платили кров’ю

— Розкажіть, будь ласка, стисло про ваш бойовий шлях у ЗСУ?

— Якщо не згадувати початку ще в 2008-му, здається… Я прослужив п’ять років, був контрактником Збройних сил, звільнився. Потім в 2014 році долучився до війська в якості добровольця. Під час АТО в 2015 році, коли добровольчі формування починали вже на структурні підрозділи перетворювати, я для себе прийняв рішення, що війна вже в такому більш сталому форматі — і мені не було сенсу залишатися.

Фото: 1 ОШП

У 2022 році прийшов солдатом, сержантом, повернувся до активної служби. На даний момент є командиром Першого окремого штурмового полку.

— Щодо відмінностей ідеологічних підрозділів, таких як ДУК, Да Вінчі, від регулярних підрозділів Збройних сил — чи щось змінилося з 2014 року, коли всі мотивовані з Майдану одразу пішли на Схід? За цей час армія розвивалася, якою ви бачите цю різницю нині? Чи це впливає на хід бойових дій?

— Насправді зараз українське військо в цілому стало набагато більшим і набагато потужнішим в порівнянні з 2014 роком. Немає такої різниці, як тоді, між добровольцями та рештою. Є, скажімо так, люди з гарячим серцем, а є певна категорія людей, які хочуть захищати країну, але не мають таких войовничих рис.

При цьому основною відмінністю добровольчих формуваннях залишаються традиції. Тобто тут дуже суворо ставляться до дисципліни, тут більш відповідально ставляться командири до підлеглих, до солдат. Саме через те, що всі командири — в минулому солдати.

У нас основним критерієм для того, щоб людина стала офіцером, є відповідність вимогам на полі бою. Офіцер має вести солдат у бій, має зберігати керованість підрозділу, користуватися непідробним авторитетом в колективі. У кадрових військових частинах зараз, за часи повномасштабного вторгнення, теж насправді дуже багато сформувалось офіцерів, які спираються саме на ці базові цінності. Але є люди, особливо у традиційних частинах, які більше дивляться на це як на роботу, на спосіб отримання доходу, на кар'єрний шлях, а не як на поклик до керування.

Ми отримуємо поповнення з усіх можливих джерел, але нині далеко не той потік охочих, який був у 2022 році. Одним з джерел є рекрутинг, укладання контрактів безпосередньо з тими, хто хоче прийти до лав саме нашого підрозділу. Зокрема, йде відбір тих, хто з інших підрозділів пішов у СЗЧ. У навчальних центрах ми теж відбираємо людей. Також маємо угоди з колоніями, місцями позбавлення волі.

Кожна група проходить перевірку. Ми підписуємо контракти тільки з тими, хто, на нашу думку, дійсно готовий служити в нашій конкретній формації.

— Тобто ви один з тих підрозділів, які беруть людей з місць позбавлення волі?

— Так, ми були в числі перших, хто відбирав цих осіб до підрозділу Шквал. У нас уже є спеціалізований батальйон, ми продовжуємо набір із місць позбавлення волі, і достатньо успішно хлопці працюють.

— Дмитре, мабуть, більше року вже говорять про зростання ролі БПЛА, FPV та інших дронів у війні. Ваш підрозділ від початку штурмовий. Відповідно як за останній час змінилася ваша тактика? Чи ви створили якийсь окремий підрозділ для дронів? Як ворог застосовує дрони проти вас?

Фото: 1 ОШП

— БПЛА в сучасній війні стали, скажімо так, основним технологічним засобом, який забезпечує, по-перше, обізнаність на полі бою, по-друге, ураження.

Однак наш підхід дещо відрізняється від підходу інших бригад, які використовують дрони переважно для завдавання ударів по тилах противника. Ми використовуємо їх як тактичну підтримку для операцій прямого наступу. Наші бойові дії відбуваються набагато ближче до фронту, і це змінює спосіб використання дронів.

Для нас не дрони є найбільшою загрозою. Згідно з нашою статистикою, 40% поранень наших бійців спричинені вогнепальною зброєю, решта — осколкові. Це насправді дуже показово, бо багато говорить про те, як ми працюємо. Це означає, що ми часто вступаємо в ближній бій з ворожою піхотою.

Ми в першу чергу зосереджені на знищенні ворожих штурмових груп і відбитті проривів на фронті. У нашому секторі ворог зумів просунутися на велику територію, але нашим завданням було зупинити їхнє просування — і ми це зробили.

Зараз ми очищаємо територію, на яку вони прорвалися, особливо поблизу села Рубіжне. Ми вже повністю його відбили і зараз займаємося зачисткою тієї ділянки території, де противник зміг пролізти. Якщо подивитися на карту DeepState, ми прорвали «клешню» трохи нижче Золотого Колодязя. Цю операцію безпосередньо виконував наш 1-й штурмовий полк разом із 25-м окремим штурмовим батальйоном.

— Яка у росіян мотивація на цьому напрямку все одно бігти у штурми удвох, утрьох із великою вірогідністю загинути? Що кажуть полонені?

— У певної частини полонених мотивацією, перш за все, є гроші, обіцяні під час укладання контракту. Другий момент: те, що вони біжать уперед, те, якою взагалі є їхня поведінка, — це по факту і є стратегія, яку обрала їхня країна. Офіцери РФ багато зусиль вкладають у підготовку особового складу, і ми це бачимо на полі бою. Вони чітко виконують поставлені завдання, у них доволі жорстка дисципліна. Про це свідчить те, що показники СЗЧ в їхніх підрозділах менші, ніж у нас. Вони до останнього намагаються чинити спротив, надзвичайно рідко здаються.

Країна-агресор чітко вирішила покластися на цей підхід. На відміну від наших солдат, вони беруть не мотивацією. Це окупаційна армія, у них немає мотивації захищати свій дім, це традиційна військова дисципліна.

— Тобто, страх, що тебе покарають, якщо ти не підеш туди, куди тобі кажуть?

— Ну, про людину, яка бере в руки зброю і йде вбивати іншу людину, я б не сказав, що вона така боязка. Тут більше не страх, а усвідомлення безповоротності покарання. Це культивує певні традиції.

У нас, у свою чергу, більш демократичний підхід до цього питання. Я не кажу, добре це чи погано, просто порівнюю дві сторони. У нас дисципліна більше базується на моральних цінностях. У них — на покаранні у разі порушення норм і правил.

Їхня країна використовує зацікавленість окремих груп населення банальними речами, грошима. Один із полонених розповідав, що у певному регіоні платять, приміром, 1,5 мільйона за контракт, а я, мовляв, поїхав в Пітер і мобілізувався там, там більше дають. Тобто, люди йдуть за грошима плюс, все ж таки, у них є термін контракту, це теж важливо. Людина приходить в армію, щоб вирішити свої поточні проблеми. Підписує контракт, залишає ті 3 мільйони рублів родині, через рік він звільняється, повертається додому. Якщо глибше зазирнути, то ще й виникне питання, де більше демократії та свободи, у них чи у нас?

Фото: 1 ОШП

— Чи чогось бракує вашому полку в плані озброєння, боєприпасів чи матеріально-технічного забезпечення. На якому рівні державне забезпечення?

— На даному етапі немає проблем з забезпеченням. Раніше цього року ми мали значний дефіцит, особливо FPV-дронів, розвідувальних дронів тощо. Але ці прогалини в основному були заповнені.

Чи може постачання бути «занадто багато»? Звичайно, ні! У війні, незалежно від того, скільки ресурсів ви маєте, все швидко вичерпується. Але тих запасів, які ми маємо зараз, достатньо для ведення як оборонних дій, так і невеликих локальних наступальних операцій — таких, як ті, в яких ми зараз беремо участь.

— Чи є у вас у підрозділі іноземці? Якщо так, то з яких країн? Яке ваше враження від співпраці з ними?

— Є, з різних країн. Навіть один китаєць. Австралія, США, Канада… Це люди, які сфокусовані на цій війні. Приходять і романтики, та їх вистачає до перших складних зіткнень. Потім вони їдуть додому, усвідомивши, що війна — це складна і доволі жорстока професія.

Що стосується колумбійців, які в нас були… Скажімо так, вони не показали хороших результатів. З ними важко. Більшість із них схожа на заробітчан, а не на солдатів. Нам довелося розпрощатися з колумбійцями через їхню низьку продуктивність.

Ми працюємо спільно з багатьма різними підрозділами. Іноді до нас потрапляють ті, які кажуть: «Ми круті, ми пройшли через пекло, ми найкращі з найкращих». Ми просто посміхаємося і кажемо: «Гаразд, подивимося, на що ви здатні». Зазвичай вони витримують день або два.

Прикладом є 4-та бригада оперативного призначення Національної гвардії Рубіж. Вони мають певну репутацію, заявляють, що є вагомою силою. Але, чесно кажучи, багато оперативних провалів, які нам довелося виправляти останнім часом, пов’язані з їхнім поганим керівництвом, безладним командуванням і відсутністю стійкості піхоти.

Кожен підрозділ має свої стандарти. Те, що в іншому батальйоні може вважатися великим досягненням, тим, за що дають нагороди за відвагу або мужність, — для нас просто рутина. Ми навіть не чекаємо слова «дякую» за свою роботу.

— Дедалі більше медіа у світі пишуть про можливе перемир’я. Як би ви це прокоментували? Це для нас в міну або в плюс. Взагалі чи ви думаєте, що є якась перспектива мирних перемовин?

— Як би там не було, кожен має робити свою справу. Наше військо має обороняти державу, знищувати ворога, а наша влада має шукати політичні шляхи вирішення цього питання, відстоюючи державні інтереси, інтереси нашого населення, громадян. Вони мають враховувати багато чинників. У будь-якому випадку я дуже позитивно ставлюсь до того, що наша державна влада шукає шляхи діалогу, а водночас шукає додаткові надходження допомоги з інших країн. Вони роблять свою справу, ми робимо свою.

— Яка ваша думка про ідею віддати під контроль Росії частину Донбасу, що контролюються зараз Україною, в обмін на обіцянку припинення вогню?

— Принаймні в нашому підрозділі ніхто точно навіть не має на думці віддавати без бою будь-які території. Не дивлячись на складну ситуацію з мобілізацією, не дивлячись на втому, українське військо ніколи не погодиться спокійно розвернутися і піти з тих територій, які ми тримаємо.

Тут, я думаю, всі військові одностайні і навіть не може бути підстав для обговорення. Якщо влада визначить такі пріоритети, не враховуючи позицію народу і армії, то боюсь, що армія тоді скаже: спробуйте самі захищати країну, без нас. Ви ж розумієте, утримання території далося всім нам ціною дуже великої крові.

Коли хтось по телевізору говорить про жертви, це лише слова. Для нас це обличчя людей, яких ми знаємо. Кожна втрата, кожен крик у рацію солдата, який доповідає, що йому відірвало ногу, а командир повинен пояснювати йому, як накласти джгут і зберігати спокій — ось реалії, в яких ми живемо, і це неймовірно боляче. Ніхто не збирається просто розвернутися і піти, тому що так вирішив президент.

— Що б ви хотіли сказати українцям, які зараз у тилу, про цей етап війни?

— Хотів би побажати їм терпіння й сил, і щоб кожен шукав для себе ті шляхи, якими він може допомогти дійти до перемоги. Кожен на своєму місці. Я розумію: якщо всі візьмуть в руки зброю, то наше військо помре банально з голоду, бо потрібні не тільки солдати, а й женці, і перукарі, і кухарі. Я це чітко усвідомлюю і ніколи не підтримую гасла, що воювати мають всі, бо це безглуздо. Але те, що кожен, перебуваючи на своєму місці, повинен думати, як нам здобути перемогу, це точно.