Еверест Гряна. Історія бійця Азову, який мріяв підкорити найвищі гори, але поліг у Маріуполі
28-річний Олександр Гряник, позивний Грян, у березні 2022-го добровільно зголосився летіти на допомогу побратимам в оточений Маріуполь у рамках секретної спецоперації ГУР. Там був поранений, але відмовився від евакуації. 8 травня 2022 року боєць загинув, але поховати його рідні змогли тільки за півтора року. Грян обожнював гори. На Еверест, у пам’ять про Олександра, зійшла українська альпіністка Антоніна Самойлова, взявши на вершину його фото.
Текст про героя з циклу «Місія — Маріуполь» підготувала платформа пам’яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі».
авторка: Євгенія Мазур
«Город смерти, горящий город
Здесь вроде ночь… но здесь светлей, чем днём…"
Пісню «Мамо, забери мене з Чечні» Тімура Муцураєва, яка обіцяє росіянам жах і смерть, азовець Олександр (Грян) Гряник наспівував у порту Маріуполя в очікуванні відправки на позиції. Він з побратимами щойно прилетів до оточеного міста. Уже за годину вступить у бій із російським танком. Отримає перші поранення. Йому запропонують евакуацію, але він відмовиться, скаже, щоби замість нього забрали цивільних.
Того дня, 29 березня 2022 року, місто вже було понівечене російськими окупантами. Світові ЗМІ гуділи повідомленнями про трагедію Маріуполя. Удар по Драмтеатру. Тяжке становище українських захисників. Окупанти повторювали, що встановили повний контроль над Маріуполем. Проте попри багатоденну блокаду Сили оборони України продовжували нищити ворога на вулицях міста.
Грян казав, що прорвався крізь ворожу блокаду, щоби підтримати побратимів. І ще 41 день після поранення він пліч-о-пліч із ними брав участь у битві за Маріуполь.
Формування
Олександр Гряник хотів долучитись до Азову від початку російсько-української війни. Інших підрозділів для себе не розглядав — казав: тільки там воюють свідомі люди. До того ж до підрозділу долучалися фани київського Динамо, а Сашко став ультрас ще у підлітковому віці.
«Його батько любить футбол, ми часто ходили на матчі. Завжди сиділи над фанатським сектором, — каже мати воїна Ольга Гряник. — Чоловік дивився футбол, а я спостерігала, як вболівали хлопці. Мене захоплювало, наскільки вони були потужною силою свідомої молоді. Такий захват виникає, коли дивишся на нестримну стихію.
Тоді думала: якщо цій стихії дати правильний вектор, вона перетворить країну. Так і вийшло. Вони обрали свій вектор і пішли змінювати країну. Спочатку — на Майдан. Потім — в АТО. З них формувались добровольчі підрозділи. З них формувався Азов".
У 2014 році родина відмовила тоді 20-річного Сашка від участі в АТО, хоча він встиг завершити курс молодого бійця. Хлопець закінчив навчання, здобув фах міжнародного економіста, зустрів дівчину.
Але раптом завжди привітний і з чудовим почуттям гумору Грян закрився у собі. Навіть мати, з якою був дуже близьким, не впізнавала його. Ніби не її дитина поруч, а просто оболонка.
Якось Ольга запитала, чому він став таким відлюдькуватим. У відповідь Олександр кивнув на новини у телевізорі: «Мам, дивись, хлопці там воюють, а я сиджу на кухні, жеру полуницю і відчуваю себе повним лайном».
За кілька днів повідомив, що розуміє, чому мамі тяжко і страшно, але воювати все ж таки піде.
Служба
За шість років служби поблизу Маріуполя Олександр встиг проявити себе і як піхотинець, і як учасник снайперської групи. Був старшим кулеметником на першій лінії. Оператором БпЛА. Мав безліч бойових виходів.
Родину подробицями намагався не хвилювати — розповідав то про нудні чергування на блокпостах, то про вічні навчання. Взагалі умів тримати обличчя ще з дитинства. Якось показував сестрі, що таке паркур, і отримав подвійний перелом зі зміщенням. Дивився на маму чесними очима і запевняв, що йому не боляче. Аж поки не знепритомнів.
Грян з гордістю ділився результатами своєї роботи у пресслужбі. Надсилав створені ним відео і фото. Зйомка була його пристрастю. Завжди мав багато ідей для відео і практично не знімав з голови екшн-камеру GoPro.
Війна
Незадовго до завершення другого контракту Олександр з'їздив в гості до сестри на Кіпр. Вона постійно вмовляла його спробувати трохи пожити для себе.
На Новий рік Грян зробив сестрі (та всій родині) подарунок — фірмовий календар Азову на 2022-й із вклеєним під обкладинку рапортом про звільнення. І підписом: «З Новим Роком! Люблю тебе. Саша».
2 лютого 2022 року Олександр звільнився зі служби, приїхав до батьків. Залишив два наплічники з військовим спорядженням і пішов із другом у гори, які дуже любив.
Рюкзаки батькам розбирати не дозволив. Щоразу, коли тато пропонував перебрати речі, відповідав: «Не чіпай».
«Знав, що знадобиться… Щойно повернувся у Київ, почалася повномасштабна війна. Санька взяв цей рюкзак і пішов на місце збору азовців. Ми провели його на тролейбус — і все. Він поїхав», — згадує мама.
Грян був наче заряджений на дію. Казав, що нарешті прорвав цей гнійник і тепер можна буде в повну силу працювати на перемогу. Співав: «Все буде добре!»
Він брав участь у боях за Київ, Бучу та Ірпінь. Але від початку повномасштабної війни намагався повернутись до своїх у Маріуполь. Пробував самостійно — не вийшло. Коли ж запропонували приєднатись до спецоперації Головного управління розвідки і полетіти у місто — погодився без вагань.
Політ
Вони вилітали рано-вранці 29 березня. Пропозицію долучитись отримали до сотні людей. Всіх попередили: є ризик не те, що не повернутись, а навіть не долетіти до Маріуполя. Погодились близько 50. Після відбору лишилось трохи більше 20. В останній момент ще кілька людей відмовились. Вилетіли 17 добровольців. Усі мали досвід бойових дій, підтримували контакт із захисниками Маріуполя та розуміли, куди і навіщо летять.
«Наша „вертушка“, наскільки пам’ятаю, — це був третій політ. Летіли двома гелікоптерами, — згадує побратим Гряна Володимир. — Зібрались у Києві. Переїхали в інше місто. Звідти — на аеродром. Завантажили все: медицину, коптери, старлінки, інші необхідні хлопцям речі, типу NLAW, і десь 100 мін. Небагато, але хоча б щось».
Першочергово був план, що гелікоптери висадяться на Азовсталі, але борти приземлились у самому місті, на території морського порту. Вивантажилися, дозаправилися. Переїхали, віддали привезене. Знову переїхали. І чекали, поки заберуть на позиції. Людей не вистачало, тож усі новоприбулі одразу отримували завдання. Від прильоту до роботи на позиціях минуло лише години дві.
Поки чекали — обмінювались враженнями від побаченого. Цензурними словами їх описувати не вдавалося. Вже після виходу з полону один із членів цієї групи на псевдо Вишня розповідав, що на перший погляд місто нагадувало кадри із фільму Сайлент-Хілл: молода мама, яка гуляє з дитиною, а неподалік лежить тіло вбитого, компанія контужених дітей, які прямують вулицею у пошуках води, небіжчики, на яких ніхто не звертає уваги.
Маріуполь
«Маріуполь було містом руїн, спалених будинків і постійної стрілянини, якщо не піхотної, то артилерійської. Плюс — літаки. Моменти тиші гнітили, — розповідає Володимир. — Ми усвідомлювали, куди прилетіли. Але не жалкували про це. По-іншому просто не могли».
У перші ж години у Маріуполі Грян дістав поранення. Вистежував, звідки виїжджає ворожий танк, а той відпрацював по ньому прямою наводкою. Поранення було незначним, бійця евакуювали.
Далі Грян зустрів хлопців, до яких летів, каже Володимир. Як і всім новоприбулим добровольцям, побратими, сміючись, казали:
— Придурку, ти що тут робиш? У тебе ж був шанс вижити! Нахіба ти сюди прилетів?
— За тобою, дружочку! — з таким самим щирим сміхом відповідав він.
«Сашко лишився працювати зі своїми хлопцями, — продовжує Володимир. — Більше ми вже не бачились, лише підтримували зв’язок через інтернет, коли він був. Його група — це були переважно снайпери. Але в Маріуполі, за великим рахунком, у всіх була одна й та сама робота — вуличні бої».
Всередині квітня захисники Маріуполя зосередилися на території Азовсталі. Один із морпіхів на псевдо Тарантул, який прорвався на територію заводу, порівнював це із висадкою в Нормандії. Люди переміщались як могли під щільним вогнем росіян. Дорогою хтось гинув, хтось отримував поранення, машини зривались з розбомбленого мосту, навколо все палало.
Грян потім написав, що всі події до виходу на Азовсталь були просто Діснейлендом.
Втрата
Родина не підозрювала, що Сашко в Маріуполі. Він умовив батьків виїхати до сестри на Кіпр. Мамі писав, що під Києвом. Скидав милі фото з тваринами, мовляв, лежу, тут тихо, у мене киця, все ок.
Першою про його місце перебування дізналась сестра, зрозуміла, що надто рідко він виходить на зв’язок. Змусила сказати правду. Батько дізнався за 10 днів до загибелі сина. Мама — лише коли прочитала у соцмережах, що Олександр поліг у бою за Маріуполь.
Протягом кількох місяців вони по крупицях з’ясовували, що сталось.
8 травня 2022 року росіяни масовано обстріляли завод фосфорними авіабомбами. Одна, пробивши перекриття, влетіла у бункер на мінус шостому поверсі, де були Грян із побратимами. Пожежа там вирувала чотири дні.
Один із хлопців, який дивом вижив після цього удару, згодом пояснив Ользі, що бункер — довге приміщення, схоже на коридор. По боках — вентиляційні шахти. Посередині — вхідні залізні двері.
«Коли прилетіло, цей хлопець був біля шахти. Через шахту його викинуло ударом, — розповідає вона. — Коли полум’я вщухло і вони потрапили всередину, він побачив на Сашковому ліжку останки. Дико звучить, але ці слова були наче свято: раз бачили останки, значить, є надія, що тіло збереглося і хоча би частинку нам повернуть. Ми поховали кілька фрагментів хребта. Ще пізніше зрозуміли, що нам дуже пощастило. Хлопці казали, що, коли намагались забрати тіла, вони просто розсипались на пісок».
Тіло Олександра шукали вісім місяців. Під Новий рік родина отримала сповіщення про збіг ДНК. З’ясувалось, що з червня 2022 року його останки зберігалися в Боярці на Київщині.
14 січня 2023-го Олександра Гряника кремували. Урну з прахом поховали 28 жовтня 2023 року на Лук’янівському кладовищі в Києві.
Пам’ять
Після загибелі сина Ольга дізналась, наскільки важливою людиною він був навіть для тих, хто не знав його особисто. Підписники у соцмережах (де маму він про всяк випадок заблокував ще під час перебування у Маріуполі) потім розповідали, як його історія змінювала їхні життя.
Близькі і знайомі допомагають зберігати його пам’ять.
«Я мама, я маю щось робити для своєї дитини. Раніше я смажила йому налисники, а зараз ми з родинами азовців організовуємо заходи із вшанування пам’яті наших героїв. Вся моя діяльність все одно призначена йому, — розповідає вона. — Це мені дає силу. Ми організували футбольний турнір, присвячений Саньці. Відкрили меморіальну дошку. Завдяки ультрас на Оболоні з’явилось графіті з його портретом».
Олександр мріяв піднятись на Еверест. Одного дня з новин батьки дізнались, що українська альпіністка Антоніна Самойлова встановила рекорд, зійшла на два восьмитисячники — Еверест та Лхоцзе — протягом однієї доби. На вершині Евересту вона розгорнула фото Олександра, присвятивши своє сходження йому. Цю акцію допомогли організувати друзі Гряна, які в останній момент встигли передати Самойловій фото воїна.
«Для мене це було наче диво, — каже Ольга. — Санька пішов — і мій всесвіт втратив величезну планету. А зараз він неначе посилає мені яскраві зірочки. Вони не такі як він. Але їх багато, і вони мене підтримують».
