Судилища та зникнення. Як Росія змусила замовкнути окупований Мелітополь та українських медійників, які там працювали
Російські військові патрулюють вулицю в окупованому Мелітополі (Фото: mlt.gov.ua)
Коли російські війська на початку 2022 року окупували Мелітополь — місто, яке часто називають «воротами до Криму» або «південними воротами України», — воно не замовкло одразу. Місцеві журналісти, редактори та адміністратори волонтерських ресурсів продовжували публікувати матеріали — часто анонімно й наражаючись на серйозну особисту небезпеку. Вони фіксували повсякденне життя в умовах окупації, зловживання російських військових і поступове придушення громадянського простору. Для Москви така впертість дуже швидко стала неприйнятною.
Три роки потому Росія значною мірою завершила те, що планувала: знищила найвпливовішу мережу місцевих українських медіа на окупованому півдні України та спробувала переосмислити саму журналістику як «тероризм».
Місцева редакція РІА-Мелітополь, яка згодом відновила роботу в евакуації під назвою РІА-Південь, опинилася в центрі цієї репресивної кампанії. Подальші події виявилися не просто серією поодиноких затримань, а скоординованою операцією зі знищення найвпливовішого локального українського медіа та залякування всіх, хто був здатен документувати життя в умовах окупації.
Від місцевої редакції — до «терористичної мережі»
До повномасштабного вторгнення РІА-Мелітополь працювало як звичайне регіональне новинне медіа. Після окупації частина редакційної команди виїхала до Запоріжжя і продовжила висвітлювати події на захоплених територіях. Інші залишилися у місті —фіксували арешти, зникнення людей та випадки колаборації, часто анонімно і під постійною загрозою для власної безпеки.
У 2023 році російські силові структури перейшли до рішучих дій і почали затримувати журналістів, авторів матеріалів та адміністраторів телеграм-каналів, пов’язаних із РІА-Мелітополь і ще одним проукраїнським каналом «Мелітополь — це Україна». Їхнім спільним «злочином» стала участь у тому, що Росія тепер називає «терористичною організацією», — звинувачення, яке навмисно ототожнює журналістику, модерацію онлайн-дискусій і громадянську комунікацію зі шпигунством та диверсіями.
До 2025 року Росія завершила формування сфабрикованих кримінальних справ проти цієї групи, винісши вироки від 14 до 16 років ув’язнення за «тероризм», «державну зраду» та «шпигунство». Один із журналістів досі вважається зниклим безвісти — його утримують без зв’язку із зовнішнім світом і без офіційних обвинувачень. Мета цієї кампанії була очевидною: перетворити цивільних заручників на «засуджених злочинців», позбавивши їх будь-яких шансів на обмін як захищених цивільних осіб.
Анатомія репресій
Картина в усіх цих справах повторюється. Затриманих тримали без зв’язку із зовнішнім світом, піддавали тортурам, змушували підписувати «зізнання» і зніматися в постановочних пропагандистських відео. Судові процеси — якщо вони взагалі відбувалися — проходили за зачиненими дверима в окупаційних «судах» або російських військових трибуналах.
Навіть на цьому тлі особливо вирізняється справа Євгена Ільченка — передусім через рівень жорстокості. Юрист за фахом і громадянський журналіст, Ільченко залишився в окупованому Мелітополі у 2022 році та вів Телеграм-канал, де документував злочини російських військових.
У липні 2022 року його викрали біля власного під'їзду озброєні люди в автомобілях без номерних знаків. За задокументованими свідченнями, Ільченка катували електричним струмом, імітували розстріли, а згодом змусили до примусової праці на користь російських військових підрозділів, зокрема копати окопи та чистити зброю поблизу лінії фронту. Організація «Репортери без кордонів» назвала цей випадок першим зафіксованим прикладом «журналістського рабства» за свою 40-річну історію.
Нині Євгена утримують у сумнозвісному СІЗО-2 у Таганрозі. Колишні в’язні цієї установи розповідають про позбавлення сну, постійне освітлення камер, крайню переповненість і відмову у наданні базової медичної допомоги.
Інші журналісти проходили подібний шлях.
Георгій Левченко: наратив про «ватажка»
Як адміністратор Телеграм-каналу РІА-Мелітополь Георгій Левченко став ключовою фігурою в сконструйованому Росією наративі про нібито «терористичну мережу». Його затримали в серпні 2023 року, а згодом показали в ефірі російського державного телебачення — із вимушеним, заздалегідь прописаним «зізнанням». На відео Левченко виглядав виснаженим і психологічно зламаним.
У вересні 2025 року російський суд засудив його до 16 років ув’язнення в колонії суворого режиму за звинуваченнями у «державній зраді», «тероризмі» та «організації диверсійної групи». Водночас, згідно з матеріалами справи, реальна «провина» Левченка полягала у модерації обговорень пересування військ і окупаційної політики, тобто діяльності, яка по суті є базовою функцією журналістики воєнного часу.
Зникнення Анастасії Глуховської
Найбільш тривожним залишається випадок Анастасії Глуховської — фрилансерки-журналістки, яка зникла у серпні 2023 року. На відміну від інших фігурантів цієї справи, її так і не «провели» через публічні пропагандистські судилища. Тому для неї час має критичне значення.
Дані, зібрані українськими журналістами та міжнародними розслідувачами, свідчать, що Глуховську переміщували між місцями утримання в Мелітополі, Таганрозі, а згодом — у Кізелі Пермського краю РФ. Цей тюремний комплекс пов’язують зі смертями міського голови Дніпрорудного Євгена Матвєєва та української журналістки Вікторії Рощиної.
Наразі Анастасію утримують без зв’язку із зовнішнім світом, без висунутих обвинувачень, доступу до адвокатів і будь-якого офіційного підтвердження її місцеперебування. Правозахисні організації кваліфікують її справу як насильницьке викрадення — одне з найтяжчих порушень міжнародного гуманітарного права.
Яна Суворова: тинейджер — «терорист»
Яні було 18 років, коли російські силовики затримали її у серпні 2023 року. До повномасштабного вторгнення вона працювала у сфері краси та планувала вступати до університету. Під час окупації вона допомагала модерувати Телеграм-чат, створений для обміну інформацією та підтримки мешканців міста, відрізаних від українських медіа.
Саме за це їй висунули обвинувачення у «тероризмі» та «державній зраді». У жовтні 2025 року військовий суд у Ростові-на-Дону засудив Суворову до 14 років позбавлення волі.
Наразі її утримують у Таганрозі. Родичі описують умови перебування як психологічно руйнівні — зокрема через тривале утримання разом із людьми з вираженими суїцидальними нахилами.
Владислав Гершон: журналістику оголосили «екстремізмом»
Ще одного адміністратора Телеграм-ресурсів, Владислава Гершона, затримали в той самий день, що й Яну Суворову. Фрилансер і спортивний журналіст, Владислав не мав жодного суспільно-політичного бекґраунду. Втім це не завадило російському суду засудити його до 15 років позбавлення волі, з яких три роки — у в’язниці з особливо суворим режимом.
За наявною інформацією, у місцях утримання Владиславу не надають належної медичної допомоги, попри вроджене захворювання нирок. Його справа показова тим, як Росія поступово розширювала репресії, залучаючи навіть другорядних учасників, після того, як було сформовано наратив про «терористичну організацію».
Ірина Левченко: журналістика як довічний вирок
Ірина Левченко уособлює ще один вимір цих репресій — вік і вразливість. Досвідчена журналістка з понад сорокарічним стажем, вона була затримана в травні 2023 року у 61-річному віці.
Спочатку Ірину утримували у Мелітополі, потім її перевезли до в’язниці у окупованому Донецьку. Протягом кількох місяців російська сторона не висувала жодних офіційних обвинувачень. Зв’язок із родиною залишається вкрай обмеженим — він зводиться до коротких листів, переданих через посередників.
У її випадку тривалі терміни ув’язнення фактично означають довічний вирок.
Кого ще росіяни включили до «терористичної мережі»
До тієї ж кримінальної справи російські силовики включили ще кількох людей — аби надати їй масштабу:
- Олександра Малишева, якого звинуватили в сприянні мережі зі «збору військової розвідінформації»;
- Максима Рупчева, затриманого у 2023 році та показаного в російських пропагандистських фільмах про «українське підпілля»;
- Дениса Глущенка, одного з найменш задокументованих затриманих, чия справа майже не фігурує у відкритих джерелах;
- Костянтина Зіновкіна, заарештованого окремо у 2023 році й згодом засудженого в Ростові-на-Дону за «терористичними» статтями.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну загинули щонайменше 143 медійники (станом на січень 2026 року). Із них 21 журналіст загинув під час виконання професійних обов’язків, 10 стали жертвами як цивільні, ще 112 — загинули, проходячи службу в лавах Сил оборони України. За три роки війни Росія скоїла понад 800 задокументованих злочинів проти журналістів і медіа — йдеться про атаки, погрози, арешти, викрадення та кібератаки.
Станом на 28 серпня 2025 року щонайменше 28 українських журналістів і медійників залишалися в російському полоні.
