Методологія катувань. Як росіяни формують атмосферу страху на окупованих територіях і чому колаборанти — не завжди вороги, інтервʼю
Близько трьох із половиною років потрібно було російським окупантам, щоб через насилля та пропаганду отримати контроль над новоокупованими територіями України, розповідає заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов. (Фото: DR)
Сергій Данилов, заступник директора Центру близькосхідних досліджень, розповідає, як від початку великої війни разом із колегами збирав свідоцтва українців, які пережили або переживають окупацію, і до яких висновків дійшов.
Понад чотири роки Росія системно чинить злочини проти українців та української ідентичності на окупованих територіях Запорізької та Херсонської областей. Характер цих злочинів, їх продуманість і системність досліджує Центр близькосхідних досліджень.
Від початку окупації дослідницька команда Центру розмовляє з українцями в окупації, а також у звільнених населених пунктах Херсонщини, і нещодавно презентувала дослідження У пошуках шляхів відновлення: ризики та особливості деокупації, де систематизувала досвід людей, які стали свідками й заручниками російського насилля та пропаганди. Про головні тези і висновки дослідження NV розмовляє із заступником директора Центру близькосхідних досліджень Сергієм Даниловим.
— Наскільки русифікація окупованих територій сьогодні є свідомо розрахованим планом Росії чи це все ще хаотичний пошук методу?
— Я певний, що це вже напрацьований план. Більше того, з багатьох інтерв'ю і особистого спілкування з людьми, які перебували чи перебувають на тимчасово окупованих територіях, я бачу, що до найменшого рівня російські військові, російська бюрократія отримують інструкцію, як це проводити. Інструкція значною мірою збігається з тим, як вони все робили в Криму. Ми, на жаль, погано вивчили цей кримський досвід, а вони почали його застосовувати на новоокупованих територіях.
Проте в Запорізький та Херсонський областях росіяни стикнулися з несподіваним, як публічним, так і непублічним опором, намаганням уникнути російського тиску. Наприклад, у період отримання російських паспортів люди один одному передавали інформацію, у якому паспортному столі не треба співати на камеру гімн чи вголос виголошувати клятву Росії, а де просто формально тобі дали паспорт і пішли.
— Якщо це відпрацьована політика, то який її горизонт, за скільки років Росія сьогодні здатна досягнути контролю над регіоном?
— Є два фактори, які впливають на часову перспективу. Перший — це опір. Вони сподівалися, як у Криму, справитися з паспортизацією за девʼять місяців, але це розтягнулося майже на два роки, довелося застосовувати примус, силу, контроль. А це породжує другий фактор — скільки ресурсів росіяни можуть і готові виділити на цю справу? Скільки поліції, скільки армії на блокпостах, скільки місцевих колаборантів? І скільки грошей? Ресурси — це все. Бо важко впроваджувати ідеологію в школах, коли в тебе немає вчителів.
Тож сьогодні ми можемо констатувати, що на нещодавно окупованих територіях це розтягнулося на три з половиною роки. Кінцевим результатом ми можемо вважати таке введення цих регіонів у російський контекст, коли бюрократичні сигнали однаково сприймають у Тамбові і в Скадовську. І все одно для цього їм довелося залучати людей із Росії, справитися за рахунок колаборації вони не змогли.
— Що є головними методами і механізмом контролю русифікації?
— Головним способом контролю залишається насилля. Репресії починають на другий тиждень після окупації та розуміння, що ніхто з квітами окупантів не зустрічає. Репресії як вибіркові, так і не вибіркові, щоб страшно було всім.
Я знаю населені пункти, де 100% чоловічого населення від 16 до 60 пройшло через ями. Оскільки підвалів не вистачало, окупанти просто в полі викопували ями і кидали туди людей на тижні. Десь це обов’язково супроводжували перекриттям частини або всього населеного пункту і дворовими обходами. Це завжди роблять демонстративно, вони не стукають, не кличуть, а виламують двері, кладуть усіх на землю, триває повний обшук, когось забирають, часто випадково.
У росіян є уявлення, що достатньо забирати кожного десятого. Це таке невибіркове насилля, коли ти втрачаєш розуміння, за що можуть забрати, і починаєш сумніватися в собі, — такий психологічний механізм. У нас був респондент, що прокидався кожного дня о третій-четвертій ранку, вдягався і чекав облави, до нього приходили декілька разів, тож його психіка реагувала таким чином.
Наступний крок — формування мережі тих, хто доносить. І справжньої, і несправжньої, коли тобі кажуть, що на тебе доніс хтось, хто цього не робив. Важливо зруйнувати спільноту та соціальні звʼязки між людьми. Зрештою ти починаєш боятися говорити з друзями, із сусідами, люди нам розповідали, що боялися ділитися своїми думками, міркуваннями з чоловіком чи дружиною, оскільки її перед цим декілька разів забирали «на подвал» і ти не знаєш, що вона підписала. На цій атомізації та атмосфері страху все базується. Як одна з респонденток казала, — це як жити у в’язниці, тільки стін немає, а в’язниця є, ти все одно відчуваєш себе ув’язненим.
На цьому ж етапі окупанти приходили до ще одного важливого інструменту — пошуку колаборантів. Причому, на самому початку вони шукали притомних людей, байдуже, які в них погляди, для них важливо було, щоб обличчя місцевої влади було з місцевих. Абсолютна більшість притомних людей відмовилася від співпраці.
У нас записано, що перші бесіди відбувалися дуже коректно, з повагою, підкреслювали справжні ділові якості людини, наступна зустріч вже була жорсткіша, а на третій людей катували. Дехто переходив на бік окупантів, але з того, що нам відомо, довіри до них було небагато і зараз більшість із них уже сидить у місцевих вʼязницях. Зрештою колаборантами ставали, як правило, маргінали, бандити, ображені чи ті, кого катували або шантажували катуванням близьких.
— Що відбувається з дітьми та молоддю в окупації?
— З перших днів окупанти намагалися запустити школи. Але стикнулися з тим, що батьки не віддають дітей, учителі відмовляються працювати. Вони почали погрожувати батькам позбавленням батьківських прав, учителів у багатьох місцях, не скрізь, але залякували і били. Була залежність — якщо директори переходили на бік окупантів, то дві третини вчителів зазвичай також переходили. Але таких директорів на дві частини наших Запорізької та Херсонської окупованих областей буквально було один-два. У результаті директорами шкіл ставали прибиральниці, люди, узагалі не пов’язані з освітою. Відповідно, школи перетворювали на простори, де тримають дітей, щоб із ними працювати.
У нас є декілька інтерв'ю зі школярами, чиї однокласники залишилися в окупації, — діти отримують високі оцінки, двієчники стають відмінниками, уроки можна не готувати, головне, що там відбувається, — ідеологічні «урокі о важном», військова підготовка, участь у різноманітних пропагандистських акціях і підтримка «героїв СВО». Дітей возять на полігони, їм дають стріляти зі справжньої зброї, це, звісно, підкуповує.
Росіяни зараз створюють систему кадетських шкіл, де цілеспрямовано дітей готують до служби в армії. І, в принципі, їхнє основне завдання, щоб люди вміли читати, писати і пішли в профтехосвіту. Головне — змінити їхні свідомість і ідентичність.
— Ви розповідаєте факти налаштування дітей проти близьких дорослих. Якими вони були?
— Руйнування батьківського авторитету — ще один інструмент. Перший раз ми це зафіксували в одному із сіл на Правобережжі після звільнення. Там окупанти змогли зібрати підлітків 12−14 років для того, щоб вони виконували функції донесення інформації до місцевих — бігли по селу і кричали новини окупантів. Ці діти також часто стояли в чергах і підслуховували, навіть дома підслуховували своїх батьків, і все це доносили окупантам, за що отримували бонуси — доступ до пального для мопеда, до алкоголю, до цигарок, до грошей. І доступ до влади.
Спочатку ми думали — це випадковість, а потім у нас пішла серія інтерв'ю вже з Лівобережжя і ми побачили, що ця практика дуже розповсюджена. Дітей використовують для шпигунства і для написання доносів на батьків.
— На окупованих територіях Росія проводить мобілізацію. Що вам відомо про цей процес та його обсяги?
— З того, що нам відомо, з усіх новоокупованих територій росіяни планують мобілізувати близько 50 тис. солдат. Принаймні такою була обмовка одного з упливових силовиків минулого року.
Мобілізація на строкову службу йде вже два з половиною роки. Перший рік, тобто 2024 року, вони змогли мобілізувати на строкову службу буквально сотню людей. Їх використовували тільки в Курській області, ці перші 100−120 людей пройшли службу в легких умовах. По завершенню практично всі повернулися й отримали різні бонуси — можливості просування, соціальні ліфти.
Окупанти повторили це на наступний рік, і там уже близько тисячі людей удалося мобілізувати. Тобто вони завжди перші кроки роблять так, щоб продемонструвати, що нічого страшного в цьому немає. Минулого року вже почався масовий призов, і у частини призовників навіть був певний ентузіазм. Не в усіх, але був. Тож усе відбувається красиво, а потім тих, хто відслужив, у різний спосіб переконують підписати контракт. План воювати проти українців українцями реалізують.
— Наскільки новоокуповані землі сьогодні — сіра зона, абсолютно без правил, у якій із тобою можуть зробити будь-що?
— Перші рік-два так і було. Найгірші спогади про поліцаїв з ОРДЛО, вони були не тільки найжорстокішими, але й краще за росіян «читали» обличчя наших людей. Потім потроху в таких містах, як Скадовськ і Мелітополь, настав певний порядок. Але за межами міст усе не так, у селах навколо міст проблема з дезертирами, так званими «сачами». Вони тікають із російської армії, переховуються, збиваються в банди, нападають по селах і грабують людей. Більша частина обшуків сьогодні вже давно не пошук українських партизанів, а пошук власних «сачів». На прифронтових територіях Запорізької області немає закону. Туди вже ФСБ не заїжджають. А місцеві військові роблять, що хочуть. Хочуть — уб’ють тебе. Хочуть — зґвалтують. Хочуть — пограбують. Ти повністю у їх владі.
— Україна активно формує законодавство про колаборацію. Чого державі варто уникати, розвиваючи закони щодо українських громадян, які перебувають на окупованій території?
— Треба розуміти, що ситуація динамічна. І ті формулювання, які були прийняті у 2022 році і напевно вони були виправданими, оскільки допускали найширше трактування того, хто є колаборантом, і реально уповільнили колаборацію, прийняття паспорту, ускладнили і підняли для Росії ціну окупації.
Але зараз такі нечіткі, розмиті формулювання вже грають проти нас. Треба розуміти, що люди пройшли психологічно межу, їм так чи інакше довелося взяти російський паспорт, щоб вижити. І це вже означає, що те, для чого був закон про колаборацію, — уже не працює. Тепер треба розуміти, що нам доведеться розбиратися у великому спектрі сірого до чорного.
І нам треба зрозуміти, чого ми хочемо. Ми хочемо спростити собі процес реінтеграції окупованих територій у майбутньому? Нам для цього треба лояльність місцевих мешканців? Чи нам байдуже на це? Я чисто цинічно і раціонально зараз скажу, що нам треба максимальну лояльність втримати. Нам треба думати над тим, як зробити, щоб люди попри все відчували цей зв’язок з Україною.
