Ціна питання — 100 млн марок. Як 105 років тому купка цинічних російських політиків на німецькі гроші вчинила переворот у своїй імперії
Більшовики розвалили Російську імперію і скинули царську владу, роздаючи натовпам охочих гроші за захоплення державних установ. Готівка на це їм надходила з Берліна.
Матеріал уперше опублікований в № 4 журналу НВ від 6 лютого 2015 року
Документи про участь німецьких грошей у більшовицькому русі набули розголосу після Другої світової війни. З архіву міністерства закордонних справ розгромленої Німеччини вони потрапили до Лондона. Радянський уряд усіляко заперечував достовірність цих паперів, уважаючи їх провокацією.
Однак багато європейських і російських істориків доводять, що значні транші з Берліна на організацію заворушень у Росії 1917 року — не вигадка. Уже після розпаду СРСР випливли прізвища багатьох російських підданих, які активно займалися шпигунством на користь Німеччини і поставили собі за мету зруйнувати державний лад імперії.
За деякими підрахунками, Берлін заплатив більшовикам щонайменше 100 млн марок. Головним розпорядником цих грошей був Ізраїль Гельфанд, якого більше знали з його псевдоніму — Олександр Парвус. Історики вважають, що саме він відшукав у Швейцарії Леніна, лідера амбітних радикалів так званого соціалістичного спрямування, і допоміг йому грошима, а також забезпечив його транзит через Німеччину в охоплену заворушеннями Росію.
Більшовик № 1 виявився єдиним російським революційним лідером, що не погребував німецькою допомогою. Зрештою він очолив переворот і вивів «східного колоса», що так турбував Німеччину, з війни.
Хитромудрий план
Буквально за кілька тижнів після початку війни, у серпні 1914-го, міністерство закордонних справ Німеччини видало інструкцію про цілі політики офіційного Берліна. У ній наголошувалося на особливій важливості революцій у Польщі і Україні, які розглядалися як засіб ведення військових дій проти Росії. А також у разі сприятливого завершення війни допомогли б створити кілька буферних держав між Росією та Німеччиною з Австро-Угорщиною. Такі держави називалися бажаними «як засіб ослаблення тиску російського колосу на Західну Європу і з метою відкинути Росію на схід якомога далі».
Уже 1915 року Берлін почав активно використовувати соціалістів для того, щоб «реалізувати» революцію не лише в Україні та Польщі, а й у всій Російській імперії. Улітку того року американський посол у Берліні Джеймс Джерард доповів у Вашингтон, що німці «рекрутують із російських військовополонених революціонерів і лібералів, забезпечують їх грошима, фальшивими паспортами і іншими документами, а потім посилають назад до Росії з метою стимулювати революцію».
Більше того, до кінця року кайзер Німеччини Вільгельм II і його сподвижники підтримали ідею революції як інструменту, здатного розірвати союз Росії з Заходом — Францією та Великою Британією. Одним із головних ідеологів і реалізаторів цієї ідеї став німецький посол у Данії Ульріх фон Брокдорф-Ранцау. У грудні 1915-го він писав: «Німеччині смертельно загрожує російський колос, жах напівазіатської імперії московитів. У нас немає альтернативи спробі використати революціонерів, бо на кону стоїть наше існування як великої держави».
Тоді ж німецьке міністерство закордонних справ і міністерство фінансів виділили додатково 40 млн марок на стимуляцію революційної боротьби в Росії до січня 1918 року.
На той момент у Німеччині вже був претендент на ці кошти — ще один ідеолог руйнування східного супротивника за допомогою революції. У березні зі Стамбула до Берліна з рекомендаціями від німецького посла в Туреччині Конрада фон Вангенхайма прибув Олександр Парвус. Російський соціаліст, який у молодості навчався у німецьких університетах і багато років безуспішно домагався підданства Німеччини.
Підхожий інтриган
У шифрованій телеграмі до рідного міністерства закордонних справ Вангенхайм радив «вислухати, але не надто довіряти цьому пану».
Парвус на той момент уже встиг оскандалитись у Німеччині. Будучи людиною заповзятливою, він іще 1903 року ввійшов у довіру до російського письменника Максима Горького, який саме набув популярності за межами своєї країни, і став його літературним агентом. Тоді з величезним успіхом у багатьох європейських театрах давали п'єсу письменника На дні. В одному тільки Мюнхені її давали понад 500 разів. Чистий прибуток від постановок перевищив 130 тис. марок.
За домовленістю, Горькому належала чверть зборів, решта надходила до партійної каси більшовиків. Але Парвус привласнив собі ці гроші, пояснивши, що «витратив їх на подорож до Італії з певною дамою». На думку австрійського історика Елізабет Хереш, ішлося про Розу Люксембург, лідерку німецької лівої соціал-демократії. Вона і вмовила письменника не судитися з Парвусом, аби не виносити сміття з оселі.
Після скандалу з Горьким майбутній касир більшовиків вирушив до Туреччини на п’ять років, де досяг успіху в комерції та завів добрі зв’язки в уряді.
На другому році війни Парвус повернувся до Німеччини. І не з порожніми руками.
Він представив німецькій владі меморандум на 20 сторінках, яким продемонстрував прекрасну обізнаність у масових настроях у Росії з зазначенням майбутніх можливих центрів революції. Про головну ідею цього документа можна судити за останнім абзацом: «Об'єднані армія і революційний рух у Росії знищать колосальну російську централізацію у вигляді царської імперії, яка залишатиметься загрозою спокою у світі, доки вона існує. Так упаде головна міць політичної реакції у Європі».
Попри застереження посла, у Берліні до ідеї Парвуса поставилися прихильно. Щоправда, виділили її ініціатору для початку лише 1 млн руб. із необхідних 20 млн.
За Парвуса говорив його досвід. Він був відомим у Росії соціалістичним діячем і найактивнішим учасником революції 1905 року. Прибулий із-за кордону до Петербурга марксист, який тоді ще виступав під своїм справжнім прізвищем Ізраїль Гельфанд, і Лев Троцький стали фактичними лідерами місцевої ради робочих депутатів. Вони видавали дві газети — Начало і Русская жизнь. Символічна ціна в одну копійку зробили видання популярними, а загальний наклад перевищував 0,5 млн примірників. Парвус написав кілька статей із прогнозами важкої економічної кризи в Росії. У населення це викликало паніку. Вкладники стали масово забирати гроші з банків. Фінансова система країни опинилася під загрозою цілковитого краху.
Порівняно з Парвусом і Троцьким, у 1905-му Ленін, який приїхав із першої еміграції, та його соратники-більшовики виглядали значно слабшими. Тому влада заарештувала насамперед саме Парвуса з Троцьким. Обом присудили заслання до Сибіру. Щоправда, якщо Троцького довічно, то Парвуса — лише на три роки.
У 1915 році Парвус вирішив не лізти особисто в пекло революції, позаяк слава його на той час неабияк потьмяніла, і поставити на інших. Меншовики відмовилися від запропонованої ролі німецьких агентів, і Парвус вирішив вийти на Леніна. Отримавши гроші від німців, він вирушив до майбутнього «вождя світового пролетаріату», який жив тоді у Швейцарії, сподіваючись умовити його повернутися на батьківщину і влаштувати заворушення.
Той виставив одразу кілька умов можливого миру з Німеччиною у разі свого приходу до влади. Але на той момент кайзер, уражений утратами німців на всіх фронтах грандіозної війни, заявив: «Тепер я вже не згоден на мир».
Союз із Леніним, який не отримав гарантій під свої плани, відклався на кілька років.
Чумна бацила
Ідею повернутися до Росії за допомогою Німеччини Ленін воскресив лише після Лютневої революції та зречення імператора Миколи II престолу. І Парвус із німецькими грошима та гарантіями проїзду на схід через територію Рейху виявився доречним.
До цього часу крутійкуватий марксист відкрив у нейтральних Данії та Швеції кілька компаній із відмивання фінансових надходжень із Берліна. У Копенгагені — експортно-імпортну контору, у Стокгольмі — банк та Інститут із вивчення соціальних наслідків війни. Усі вони працювали під кредити на угоди, які ніколи не були реалізовані.
Після зустрічі Леніна і Парвуса в 1915 головний більшовик більше не стикався особисто з підприємливим співвітчизником. Фінансовим посередником між ними став Яків Ганецький-Фюрстенберг. Він був далеким родичем Парвуса і керував його компанією в Данії. Після того, як Ганецький провернув кілька операцій із контрабанди зброї, його вислали з країни, і він очолив банк у Стокгольмі, який переводив німецькі гроші в Петроград. На них більшовики видавали газети й листівки, а також проплачували страйки та мітинги.
Перед поверненням до Росії Ленін напише Інесі Арманд: «Грошей на поїздку у нас більше, ніж я думав, осіб на 10−12 вистачить, бо нам здорово допомогли товариші в Стокгольмі». Зрештою на батьківщину рушив червоний десант із 32 осіб. Пізніше німці дозволять проїхати своєю територією ще двом вагонам із сотнею російських революціонерів. За законами воєнного часу, більшовиків як громадян ворожої держави мали заарештувати в Німеччині. Однак кайзер Вільгельм настільки був зацікавлений у цих трансферах, що розпорядився передати Леніну особисто свої гарантії та договір, у якому було викладено умови пересування.
Більшовики вирушили з Цюріха 9 квітня 1917 року. Доїхавши до прикордонної німецької станції Готтмадінген, пересіли в так званий запломбований вагон, який супроводжували два офіцери німецького Генштабу — капітан фон Планец і лейтенант фон Бурінг. Ніхто з пасажирів не мав права виходити на станціях із вагону. Однак одні двері таки не зачинялися для контакту з зовнішнім світом, залишаючись під контролем німецьких офіцерів, — бо треба ж було отримувати газети і купувати свіже молоко дітям. За ідеєю Леніна, у коридорі навіть провели на підлозі крейдою межу, своєрідний кордон між німцями і більшовиками. Він же встановив видачу вхідних квитків на відвідування туалету, щоб у ньому не засиджувалися курці.
Британський політик Вінстон Черчилль якось уїдливо зауважив, що Леніна завезено до Росії «як чумну бацилу».
У Берліні вагон відчепили, і він добу простояв на запасній колії. За однією з версій, Ленін тоді зустрічався з представниками вищого німецького керівництва. Також можливо, отримав гроші й інструкції для подальших дій на батьківщині.
Чисті руки
16 квітня Ленін прибув до Петрограда на Фінляндський вокзал. Йому влаштували проплачений мітинг-зустріч із музикою та квітами.
Уже в липні більшовики спробували збаламутити народ у столиці. Усе закінчилося розстрілом демонстрації, а її застрільники потрапили за ґрати. Ленін під виглядом косаря пересидів небезпеку в курені на березі озера Разлив.
Наприкінці жовтня у Петрограді з’явилися чутки про те, що Тимчасовий уряд збирається розпочати переговори про сепаратний мир, але не з Німеччиною, а тільки з її союзниками. Більшовики випередили події та 7 листопада організували збройне повстання. За два дні по тому німецьке МЗС відправило до імперського казначейства чергову телеграму, ув якій просило виділити для політичної агітації в Росії 15 млн марок.
У своїх звітах до Берліна Ганецький писав: «За один страйковий день платили більше, ніж за робочий. За вигукування гасел на мітингах — від 10 до 70 руб. За стрілянину — 140 руб.». Активно фінансові потоки з Німеччини до Росії йшли через стокгольмський Nya Banken, який очолював місцевий соціаліст Улаф Ашберг. Згодом і Ганецький, і Ашберг отримають високі посади у банківській системі першого радянського уряду.
Більшовицьке повстання винесло Леніна із соратниками на верхівку влади. І фактично відразу після цього вони уклали з Німеччиною сепаратний мир. Ленін виправдав сподівання Берліна.
Майже всі пасажири запломбованих вагонів отримали високі посади у радянському керівництві. А от Парвус, який сподівався стати одним із державних діячів молодої республіки, лишився ні з чим. Він звертався до Леніна, але отримав відповідь: «Революцію не можна робити брудними руками». Парвус знавіснів, і ходили чутки, що другий замах на Леніна у серпні 1918-го організував саме він.
Зрештою, посередник між німцями і більшовиками залишився жити в Німеччині, успішно займався комерцією і помер у Берліні 1924 року. Після смерті Парвуса не залишилося жодних паперів, і безслідно спливли всі його статки.