«У нас танк з Харкова». Як починалася Арабська весна — розповідь журналіста НВ, очевидця подій
Читайте NV у Google
Десять років тому — на початку 2011 року масові народні протести охопили безліч держав Близького Сходу і Північної Африки. Журналіст НВ Юрій Мацарський тоді працював в Єгипті і Сирії, спостерігаючи своїми очима за революціями і народними повстаннями, відомими тепер під загальною назвою Арабська весна.
За час роботи на Близькому Сході він встиг побувати в каїрській в’язниці, середньовічному замку, який став притулком для бойовиків Аль-Каїди, погостював у сирійського президента Башара Асада й у стародавньому іракському місті-храмі єзидів — народу, який пережив справжній геноцид вже в ХХІ столітті. Але почалося все з першої революційної ночі.
***
Н а єгипетську революцію я вирушив без нічого. Був січень 2011 року. Масові виступи вже кілька тижнів тривали в Тунісі, але на нього увагу за межами регіону майже не звертали. Інша річ — Єгипет, головний туристичний напрямок, всім відома батьківщина пірамід і сфінкса, культурний і політичний центр усього арабського світу. Тамтешня революція, натхненна подіями в не такому вже й далекому Тунісі, почалася наприкінці 2010 року. І вже через кілька тижнів протест набув такої сили, що став головною темою для більшості медіа планети. Хіба жарт — у центрі столичного Каїра виросло наметове містечко з тисячами мешканців, які обіцяли не розходитися доти, доки президент Хосні Мубарак, який правив на той час вже майже тридцять років, не полишить свій пост.
Мубарак, здавалося, також вічний, як і піраміди, так само хитрий, як міфічний сфінкс, але відразу ні він, ні його силовики придушити революцію так і не змогли. Протестний табір зростав, його мешканці ставали дедалі радикальнішими, а позиція влади — менш виразною і рішучою. Назрівали зміни, яких світ не бачив від моменту краху імперій і початку деколонізації.
Ось тоді я потрапив до Каїра. Вранці приїхав до редакції і дізнався від колег, що у мене через три години літак до Каїра. Не встиг навіть додому заїхати, щоб взяти якісь речі. Звичку носити завжди із собою закордонний паспорт я на той час виробив, а ось волочити із собою ще й зміну білизни, або бодай зарядку для телефону якось навіть на думку не спадало. Тому в Африку прилетів із дуже своєрідною ношею — захопленим з редакції бронежилетом у чохлі, цифровим диктофоном, який завжди носив із собою в кишені і літром віскі, купленим на пересадці в Стамбулі. Всі ці речі створять мені безліч проблем у першу ж революційну ніч.
Бронежилет перед посадкою довелося здати в багаж і потім чекати його біля стрічки транспортера в каїрському аеропорту годину, а то й більше. Чекати, як з’ясувалося, тільки для того, щоб одразу віддати його митникам.
— До ввезення в Єгипет заборонено будь-які спецзасоби: протигази, каски, бронежилети. Розпорядження уряду. У країні неспокійно, побоюємося провокацій. Все це має бути здано на зберігання. Коли будете виїжджати — отримаєте назад, — пояснював втомлений митник, заповнюючи якийсь бланк. — Так, ось вам квитанція, що підтверджує, що це саме ваш бронежилет, заплатите 20 доларів за його зберігання на нашому складі.
Склад розташовувався тут же, в залі прильоту. Темна кімнатка з металевими стелажами, на яких вже лежало кілька бронежилетів, пара касок і купа професійної фото- та відеоапаратури. Все це, згідно з якимось негласним наказом, вилучалося, судячи з усього для того, щоб максимально ускладнити роботу журналістам, які сотнями тоді прилітали до Каїра. Репортери та оператори, як незабаром з’ясувалося, розкупили в каїрських крамницях майже всі більш-менш пристойні камери. Хоча багатьом вдалося протягнути свою апаратуру, просто прошмигнувши повз митницю або якось домовившись з офіцерами.
Мені домовитися навіть не пропонували. Замість цього і той митник, що оформляв квитанцію на вилучений бронежилет, і його колеги, навіть нічим не зайняті, ймовірно, через те, що більшість літаків у небезпечний революційний Каїр прилітали заповненими ледь на третину, розпитували мене про те, що говорять про кризу в Єгипті світові медіа.
В їхньому службовому приміщенні, яке прилягає до складу, був телевізор, але він транслював тільки місцеві канали, які крутили старі арабські фільми і виступи якихось чиновників, які розповідають про те, що ситуація в країні перебуває під контролем і уряд не допустить розростання кризи. Ми — я і троє офіцерів — деякий час курили, дивлячись у цей телевізор, в очікуванні, поки прийде черговий прикордонник і поставить у паспорт штамп, що дозволяє в'їзд. Один митник перекладав мені з арабської на англійську головні тези виступів людей з телевізора, інші — скаржилися на проблеми, пов’язані з революційною ситуацією. Вони боялися за своїх дітей, за батьків, яким президент Хосні Мубарак обіцяв підвищити пенсії, за свою роботу і вислугу років. І дуже хотіли, щоб я заспокоїв їх, розповівши, що і в решті світу по телевізору теж кажуть, що в Єгипті все буде добре і спокійно.
Мені їм сказати було взагалі-то нічого. Я бачив фото і відео з каїрської площі Тахрір, знав, що там розбитий табір опозиції, яка вимагає проведення вільних виборів та скасування. Але наскільки сильні ці люди, наскільки серйозно налаштовані протестувальники і як далеко влада готова зайти в протистоянні з ними — цього я навіть не міг припустити. А тому просто переказував офіцерам сюжети американських і британських новинних каналів, автори яких вже працювали в Каїрі, але теж ще не до кінця розуміли, що опинилися якраз у серці революції.
Розмову перервав прикордонник. Він, на відміну від митників, був зовсім не налаштований обговорювати ситуацію в країні, виставив всіх, крім мене, з кабінету, збавив звук у телевізорі і досить суворо зажадав розповісти все про мету приїзду, наявність родичів у Єгипті і про інші серйозні речі. Після короткого допиту прикордонник проштампував паспорт, потиснув мені руку і урочисто сказав: «Welcome to Egypt».
Цією ж фразою зустрів мене і єдиний таксист, який чергував на паркінгу біля аеропорту. У Каїрі через заворушення в центрі міста вже діяла комендантська година, всі рейси давно приземлилися, а їх пасажири — роз'їхалися. Було вже досить пізно, автобуси не курсували, чи то через революцію, чи то через те, що возити вже не було кого. Загалом вибору ні у таксиста, ні у мене не було. Я був єдиним охочим вибратися з аеропорту, він — єдиним водієм, який ризикнув заради кількох зайвих доларів порушити заборону на їзду нічним містом.
Р едакція забронювала мені номер у багатоповерховому готелі на березі Нілу. Відстань від аеропорту до нього — приблизно 20 кілометрів. Водій, особливо не торгуючись, погодився їхати за 50 доларів, і ми сіли в його жовтий прокурений китайський седан. Поки ми виїжджали з парковки, радісний від того, що знайшов платоспроможного клієнта, таксист — повненький усміхнений єгиптянин років п’ятдесяти — почав цілком пристойною англійською розповідати про те, що витратить мої 50 доларів дітям і дружині на частування, потім став скаржитися на зростання цін і жадібність арабських даішників. І десь мимохідь поцікавився, як мене занесло в Каїр і про що мене так довго розпитували митники і прикордонник.
— Що?! Ти журналіст?! — буквально завив таксист, дізнавшись, що в Єгипті я опинився за редакційним завданням. — Якщо нас зупинятимуть, нікому не кажи, що ти журналіст. Наша влада оголосила, що всі іноземні репортери — вороги і провокатори. Що ви сюди приїжджаєте для того, щоб розхитувати ситуацію і шпигувати. Все, сиди і мовчи. Я буду говорити. Інакше ти, замість свого Хілтона, поїдеш до в’язниці.
Водій вимагав віддати йому редакційне посвідчення і квитанцію на вилучений в аеропорту бронежилет. Однією рукою керуючи машиною, другою він порозсував папери між якимись запорошеними буклетами, вицвілими магазинними чеками і рекламними листівками, якими був забитий бардачок його таксі.
Після цього почав гарячково придумувати мені легенду, досить швидко вирішивши, що в разі перевірки розповість, що я приїхав у гості до когось із знайомих, які живуть у Каїрі. Приїхав на кілька днів, тому і без багажу, а про ситуацію тут нічого не знаю, бо новинами не цікавлюся.
Вперше розповісти цю історію таксисту довелося вже хвилин через п’ять після початку нашої поїздки. На довгому прямому проспекті з пальмами і староєгипетськими скульптурами на розділовій смузі нас зупинив поліцейський патруль. Люди в формі і з автоматами просто стояли посеред освітленої вуличними ліхтарями дороги і жестами вимагали зупинитися поруч з ними. Таксист зупинився і, схопивши свої документи і мій закордонний паспорт, вискочив їм на зустріч, попросивши мене чекати його в машині. Поліцейські привіталися з ним за руку, мигцем глянули в його документи і взялися за вивчення мого паспорта, час від часу кидаючи погляди в мій бік. Це тривало не менше ніж пів години — по радіо в таксі встигло прозвучати з десяток пісень — і за цей час проспектом у багатолюдному респектабельному районі Каїра не проїхало жодної машини, не пройшло жодного пішохода, тільки в бік аеропорту промчало кілька поліцейських пікапів.
— Так, з цими домовився. Але вони кажуть, що далі ще багато блокпостів, вже з військовими, — мій таксист повернувся на водійське місце і, помахавши з вікна поліцейським, поїхав у бік центру міста. — Вранці ще нічого не було, а тут раптом армія на вулицях.
П ерший армійський блокпост ми побачили здалеку. Все на тому ж проспекті, прямо на проїжджій частині стояв радянський танк у пустельному піщаному забарвленні, поруч з яким на пластикових стільцях сиділо троє чоловіків у військовій формі. Зупинивши машину поруч з цими чоловіками, водій хотів було вискочити до них, але вони зупинили його різким окриком і самі пішли до таксі, знявши з плечей автомати. Молода людина з найбільшими зірками на погонах — ймовірно, офіцер — підійшов до машини з мого боку, тоді як двоє інших тримали на прицілі переляканого водія.
— Ви розмовляєте англійською? Дуже добре. Виходьте, будь ласка, з машини, діставайте всі ваші речі і ходімо зі мною, — підкреслено ввічливо попросив офіцер. — Водій почекає вас тут. Обіцяю, жодних проблем не буде.
Схопивши із заднього сидіння пакет з віскі і зимову куртку, в якій у Каїрі вже не було потреби, я пішов слідом за військовим до задньої частини танка, який перекривав дорогу. Один з автоматників пішов за нами, другий залишився вартувати таксі. Офіцер попросив передати паспорт автоматнику, а сам почав обшукувати куртку. В її кишенях були тільки аркуш паперу, який підтверджує бронь готелю і диктофон — чорний пластиковий брусок із двома перехрещеними мікрофонами і маленьким дисплеєм.
Офіцер покрутив диктофон у руках, знайшов кнопку вмикання, полазив у якихось налаштуваннях, потім поклав диктофон на броню танка і повернувся до мене.
— Ви журналіст? Тільки чесно кажіть, я ж обіцяв, що проблем не буде, — почав було офіцер, але його перервав боєць, якому було доручено вивчати мій паспорт.
Боєць підскочив з документами до офіцера, з усмішкою почав тицяти в паспорт пальцем і дуже швидко щось говорити по-арабськи.
— Він зрадів вашому місцю народження. Місто Харків. У нас танк з Харкова. Ваш, так би мовити співвітчизник, — весело сказав офіцер і поплескав танк по корпусу. — Давайте так. Я вас пропущу. Але просто по-дружньому маю попередити, що вам ліпше повернутися в аеропорт і першим же рейсом полетіти додому. Повірте, іноземцю, та ще й журналісту в Каїрі в цей час краще не з’являтися.
Офіцер вказав на наступний, добре видимий під вуличними ліхтарями блокпост, всього за кількасот метрів від його танка і попередив, що на решті п’ятнадцяти з гаком кілометрів, що залишилися до готелю, таких блокпостів буде ще багато, і не факт, що люди, які на них чергують, готові будуть піти мені назустріч.
Він сам склав мої речі на заднє сидіння таксі, потиснув руку мені і водієві і пообіцяв наостанок молитися за нашу безпеку.
За хвилину чи дві ми вже стояли біля наступного блокпоста. Замість радянського танка дорогу на ньому блокував єгипетський бронетранспортер, озброєних людей навколо нього було не менш як десяток, а поруч на узбіччі готували на вогні чай брудно і бідно одягнені підлітки. Біля вогнища, над яким висів чайник, дрімав верблюд, саморобна мотузкова вуздечка на морді якого була прив’язана до руки одного з підлітків. Вже пізніше я дізнався, що каїрські бідняки, які заробляли катанням туристів на верблюдах і залишилися без заробітку через революцію, самі зголосилися допомагати військовим і поліції ловити тих, кого влада оголосила ворогами Єгипту.
Але цього разу нам з водієм пощастило. Черговий офіцер навіть не попросив у нас документи і лише запитав, чи не було до нас претензій на попередньому контрольному пункті. Почувши, що нас пропустили без проблем, офіцер скомандував солдатам піти з дороги і дати нам можливість продовжити шлях.
— Ми втрачаємо дуже багато часу через них, — сказав водій, щойно ми від'їхали від верблюда і бронетранспортера. — Зараз звернемо з великої дороги і спробуємо дістатися обхідним шляхом. Я не думаю, що у них людей і техніки вистачить для того, щоб прямо все перекрити.
Т аксі звернуло з яскраво освітленого проспекту і поїхало якимись темними заваленими сміттям вулицями і провулками. Пахло нечистотами і гнилими овочами. Водій зменшив швидкість і вимкнув радіо для того, щоб краще орієнтуватися в навколишній темряві і ні на що не відволікатися. Ми кружляли цими каїрськими задвірками десь пів години, можливо, довше, сказати точно неможливо: телефон я вимкнув заради економії батареї ще в аеропорту, а наручного годинника не було. Нарешті таксист сказав, щоб я готувався до виходу і дозволив забрати з бардачка мої папери. Ми знову виїхали на велику освітлену вулицю за кілька десятків метрів від чергового блокпоста з танком. Бійці, що чергували на ньому, гучно лаялися з якимись молодиками на моторолері і навіть не помітили нас.
— Машалла, — видихнув таксист і додав газу. — На все воля Аллаха.
Водій, котрий явно нервував під час вимушених зупинок і розмов із силовиками, тепер помітно повеселішав.
— Ось, бачиш дві вежі? Одна з них — це і є твій готель, — показав він на темні висотки, що з’явилися праворуч від машини. — Через п’ять хвилин будеш вже там пити свій віскі. Двічі повернути, і ми на місці.
Але повернути нам вдалося тільки один раз. У першому ж провулку — темному і смердючому, як і ті, через які ми тільки що так довго продиралися — машина наразилася на барикаду, яка повністю перекривала проїжджу частину. Якісь цеглини, уламки бетонних плит, мотки колючого дроту і просто сміття були навалені цілою горою, в яку мало не в'їхало наше таксі.
Автомобіль зі свистом загальмував, водій почав було здавати назад, але тут з-за барикади вискочило кілька молодих людей, один з яких направив на нас пістолет, а другий — якесь дивне, явно саморобне знаряддя, схоже одночасно на піратську пищаль і обріз мисливської рушниці. Хлопець з пищаллю гаркнув щось грізне по-арабськи. Водій у відповідь закричав інтернаціональне «окей, окей», заглушив двигун і відірвав руки від керма, демонструючи, що він не збирається нікуди виїжджати.
Нас витягли з машини і, спершись на неї, почали обшукувати. За водія взявся якийсь повний здоровань, котрий явно отримував задоволення від того, що відбувається. Мене ж доручили обшукувати хлопчині, який страшно ніяковів і, схоже, зовсім не радий був ролі жандарма. Він поплескав мене по плечах, обмацав пахви, витягнув пачку сигарет і запальничку з кишені толстовки. Редакційне посвідчення і папір на бронежилет лежали в задній лівій кишені джинсів. Він спершу заліз у праву, в якому нічого не було.
— Ей, ти що твориш?! Це де ти навчився мужиків за дупи чіпати? Ти давай тут без цих штук, — закричав я на нього по-англійськи, хапаючись за останній шанс не видати себе, і відкинув від себе його руку.
Хлопець перелякався і обшук припинив.
— Вибачте, вибачте, — белькотів він. — Мені наказали вас обшукати.
Один з ватажків банди — той самий, що перший вискочив з пістолетом — щось прошепотів на вухо одному зі своїх підручних і вказав на мене рукою. Вони обидва підійшли до мене і веліли сісти на заднє сидіння таксі посередині. Самі ж сіли по обидва боки від мене. Хлопець з пістолетом продовжував стискати його в руці, направивши його мені в праве коліно, другий супроводжуючий тримав у руках якийсь здоровенний ніж. Поруч з водієм, на переднє пасажирське сидіння сів той самий здоровань, який щойно його обшукував.
Таксист заднім ходом виїхав із забарикадованих вулиць і поїхав черговими темними безкінечними провулками. Наші непрохані попутники вказували дорогу і про щось сперечалися між собою. Незнання арабської заважало мені зрозуміти, що відбувається, і через це було ще страшніше. Я не розумів, чого хочуть від нас ці люди, куди вони нас везуть і чим все це закінчиться. Таксист щось тихо запитав у сидячого поруч з ним. Той відповів кількома уривчастими реченнями.
— Все буде гаразд. Це наші каїрські хлопці вирішили стежити за порядком. Ми зараз поїдемо до містера Ахмеда, він дуже шанована людина. Він з нами поговорить, зрозуміє, що ми не вороги і ми поїдемо в готель, — не повертаючи голови тремтячим голосом промовив водій. — Він дуже хороша людина, містер Ахмед. Дуже.
Містер Ахмед прийняв нас у кімнаті якоїсь недобудованої споруди, навколо якої теж були навалені барикади, на кшталт тієї, в яку ми мало не в'їхали. Це був хлопець років 25, зовсім невеликого зросту, але якоїсь вкрай крутої вдачі. Він волав на всіх: на нас, на людей, які нас привезли, на якихось озброєних обрізками труб і гумовими кийками мужиків, яких було повно в цьому недобудованому будинку. Але особливо містер Ахмед розійшовся тоді, коли йому принесли мої речі — той самий єдиний пакет з віскі.
— Ви куди приїхали? Ви що не знаєте, що це за країна? Не чули, що у нас тут не можна пити? Це гріх і мерзота, — кричав він, кривлячись і гидливо, на витягнутій руці тримаючи прозорий пакет з дьюті-фрі з двома півлітровими пластиковими флягами.
Водій спробував було щось промовити, але містер Ахмед виштовхав його з кімнати в сусіднє приміщення, продовжуючи при цьому голосно кричати. Мої конвоїри перепровадили туди і мене. Ми опинилися в погано заштукатуреній кімнаті із осліплюючими галогеновими лампами на стелі і перекошеним столом біля стіни. Містер Ахмед віддав якесь розпорядження і пішов, забравши одного з тих, хто привіз нас до нього. У нього ж залишилися мій пакет з віскі, мій вимкнений телефон і мій паспорт.
Конвоїр, що залишився з нами, сів за стіл, дістав з його ящика дві пляшки з водою, дав їх нам з водієм і жестами попросив закурити. Він курив спочатку мої сигарети, а потім і сигарети водія одну за одною. Говорити він з нами не хотів, можливо, тому, що сам до кінця не розумів, що взагалі відбувається. Час зволікався неймовірно довго. Водій щокілька хвилин повторював, що містер Ахмед — шляхетна людина і все згодом скінчиться.
Через деякий час містер Ахмед повернувся в компанії сивої людини у військовій формі. У присутності військового містер Ахмед поводився зовсім інакше: не кричав, запобігливо дивився йому у вічі і явно його боявся. Військовий поглянув на мене, щось запитав у водія, той мовчки кивнув йому у відповідь. Після цього чоловік у формі повернувся до містера Ахмеда і дав йому сильного ляпаса. Той почав щось лепетати, але військовий не слухав. Він потиличниками гнав кудись містера Ахмеда, віддаючи йому короткі команди, наприкінці яких обов’язково додавав «Ялла, ялла» — «Ворушися».
За хвилину містер Ахмед приніс мені всі мої речі і повернув водієві ключі від машини. Військовий виголосив коротку промову, змусивши містера Ахмеда перекласти її англійською.
— Мені дуже шкода, що ви опинилися в такій неприємній ситуації в нашій країні. Я хочу перепросити за те, що сталося, і сподіваюся на те, що вам сподобаються Каїр і Єгипет. Перевірте, будь ласка, чи всі ваші речі тут, і можете спокійно їхати до готелю, — переклав містер Ахмед.
Поїхали ми в супроводі все тих же хлопців, які везли нас до містера Ахмеда. Але тепер вони заховали зброю і вибачалися за зайву пильність. Як з’ясувалося, всі вони не те щоб якісь справжні бандити, а так, вуличні гопники, які вирішили добровільно допомогти військовим, але ті не оцінили їхнього надмірного завзяття, через що підручні містера Ахмеда почувалися присоромленими.
Дісталися до готелю ми вже під ранок. Вхід у нього був забарикадований банкетками, стільцями і блискучими металевими урнами. Поки вся поліція затримувала революціонерів й іноземних агентів, грабіжники і злодюжки, що залишилися без нагляду, почали відкрито вдиратися туди, де, як вважали, було чим поживитися. Тому в магазинах, готелях і навіть у приватних будинках почали блокувати всі входи і виходи. Наші нещодавні конвоїри почали грюкати в забарикадовані двері, вимагаючи негайно впустити мене всередину. На галас вибігла перелякана дівчина з ресепшена, якій через якусь щілину в барикаді я зміг просунути папірець, що підтверджує бронь номера.
Дівчина пішла за підмогою — двох чоловіків, які розтягнули барикаду різнобіч і впустили мене всередину. На цьому закінчилася перша ніч моєї арабської весни і почався перший її день.