«Підтримка України — не благодійність». Європа має працювати над капітуляцією Росії — текст депутата Бундестагу і німецької соціологині

NV наводить повний переклад цієї публікації, авторами якої є німецька соціологиня Сюзанн Воршех та депутат Бундестагу Родеріх Кізеветтер, один із найбільш активних прихильників підтримки України від самого початку повномасштабної війни Росії.

Д-р Сюзанн Воршех

соціологиня, Мережа компетенцій міждисциплінарних українознавчих студій Франкфурт (Одер) — Берлін (KIU), Європейський університет Віадріна

Родеріх Кізеветтер

депутат Бундестагу, представник у Комітеті закордонних справ

Війна в Україні на тлі нових криз, зокрема останньої війни на Близькому Сході, значно відійшла на задній план. Поки Європа майже безпорадно спостерігає за руйнуванням світового порядку, заснованого на правилах, а держави Аравійського півострова навіть змушені просити Україну про допомогу проти іранських дронів, її власне критичне становище дедалі менше помітне. Після понад чотирьох років щоденних атак на всю країну Україна пережила також зиму, для якої вже з’явився термін «Холодомор» — за аналогією до Голодомору 1930-х років.

Водночас Україна пережила рік, у якому Трамп і Путін перетворили дипломатію на виставу. У псевдопереговорах імітувався поступ до миру, тоді як Росія безперервно продовжувала бомбардування. Перший рік президентства Трампа став найсмертоноснішим для українських цивільних, а кількість дронових і ракетних атак на міста різко зросла.

З огляду на жорстокість своїх ворогів і слабкість союзників Україна майже не мала вибору, окрім як брати участь у цьому дипломатичному театрі — добре розуміючи, що метою Росії й надалі залишається її капітуляція. Але така капітуляція не принесе мир, а може спричинити багаторічну партизанську війну, насильство та громадянський конфлікт, які швидко перекинуться на Європу. Це була б капітуляція Європи, нашої спільної свободи та демократії. Відтоді кордони в Європі змінювалися б силою, а право сильнішого стало б нормою — російська зона впливу розширювалася б, а НАТО фактично припинило б існування.

Попри це, варто замислитися над капітуляцією — але в іншому сенсі. Багато воєн завершувалися переговорами, і чим складнішими вони були, тим рідше існували чіткі переможці та переможені. Винятком стало завершення Другої світової війни безумовною капітуляцією Німеччини. Минуло багато часу, перш ніж у німецькій пам’яті «нульова година» перетворилася на «день визволення».

Звільнення від фашизму Німеччина не змогла здійснити власними силами — для цього знадобилася чітка, далекоглядна і доволі смілива стратегія союзників, щоб повернути до самої себе суспільство, підкорене режимом насильства, сліпо віддане фашистській ідеології та повністю відчужене від власної культурної й цивілізаційної спадщини. Черчилль та інші усвідомлювали, що від Німеччини й надалі виходитиме загроза війни, поки нацистський режим не буде повністю знищений — і що для цього потрібна повна мобілізація зусиль.

Безумовна капітуляція Німеччини стала визволенням від фашизму і водночас відкрила можливість для іншого типу свободи — «свободи для». Свободи для демократії, свободи для економічного розвитку, свободи для перетворення на мирне суспільство та повернення до спільноти цивілізованих держав.

Філософська різниця між свободою «від» чогось — наприклад, від фашизму — та свободою «для» чогось, тобто свободою діяти й розвиватися, є фундаментальною, адже перше уможливлює друге; а «свобода для» означає нове утвердження цінностей, норм і моделей поведінки. «Свобода для» — це той тип самовизначення, який у Паризькій хартії та Гельсінському заключному акті став аргументом на користь «західного» шляху.

Після безумовної капітуляції західні держави-переможниці діяли настільки мудро, що не залишили Західну Німеччину напризволяще, а відбудували її й одночасно контролювали — через розміщення військ і, передусім, через інтеграцію в міжнародні структури, такі як Європейське об’єднання вугілля і сталі. Особливо контролювалися оборонна та сталеливарна промисловість.

З цього підходу спершу виниклo Європейське об'єднання вугілля і сталі, а згодом — Європейський Союз, у якому Німеччина стала економічним двигуном і була міцно прив’язана до європейських цінностей. Озираючись назад, можна сказати: капітуляція була найкращим, що могло трапитися з Німеччиною. Як катарсис, вона дала можливість повернутися до спільноти цивілізованих націй — із визволення постала свобода. Сьогодні Німеччина відзначає 8 травня як «день визволення», тоді як Москва продовжує обстрілювати Україну й погрожувати Європі.

Росія — це терористична держава, яка не відмовляється від свого імперського прагнення до знищення навіть тоді, коли економічно слабшає. Здається неможливим, щоб ця імперська й значною мірою тоталітарна Росія була готова до миру. Однак і для Росії існує шлях назад у цивілізований і мирний світ: цим шляхом є військова перемога України. Це було б рівнозначно безумовній капітуляції Росії. Перемога України все ще можлива — але досі відсутність рішучої європейської стратегії та повноцінної підтримки України з боку Європи заважає ефективному відтісненню Росії. Водночас Україна наразі отримує певну військову перевагу. Перелом може настати, якщо Європа нарешті поставить собі стратегічну мету: безумовну капітуляцію Росії. Це могло б у довгостроковій перспективі запобігти подальшому терору проти України та дестабілізації Європи через гібридну війну, саботаж і поляризацію.

Така капітуляція також відкрила б шанс самій Росії, а також етнічним меншинам і представникам колонізованих народів у Росії, на самовизначення та вільний, мирний розвиток. Безумовна капітуляція Росії була б не лише ключовою умовою миру в Європі, а й перспективою для російського суспільства, яке нині майже не здатне власними силами звільнитися від влади насильства та ідеології.

Конкретно це означає три речі.

По-перше, ми маємо усвідомити, що підтримка України — це не акт благодійності, а внесок у європейську безпеку. Україна сьогодні є форпостом проти російської агресії. Тому її слід підтримувати так, щоб вона могла не лише захищатися, а й відновити свій суверенітет у межах міжнародно визнаних кордонів.

До цього належать масштабна військова підтримка та стратегії захисту повітряного простору («Sky Shield for Ukraine»), а також звільнення всіх окупованих територій, включно з Кримом. Це стало б не лише військовим, а й символічним ударом по Росії та могло б суттєво похитнути систему влади режиму Путіна, військове керівництво та підтримку війни у суспільстві.

По-друге, Бундесвер, служби безпеки, рятувальні служби, а також цифрову й технічну інфраструктуру Європи необхідно розбудовувати так, щоб вони були не лише сильними, а й стійкими. Посилення вразливих сфер до рівня стійких структур — це спільне європейське завдання. Російські атаки на нашу інфраструктуру, польоти дронів і напади на Польщу показують: Європа повинна вміти надійно захищатися від атак. П’ять тисяч солдатів Бундесверу в Литві — це лише крапля в морі.

По-третє, ми повинні мислити стратегічно, говорити чітко й називати мету. Йдеться не лише про «виживання України» чи про те, щоб зробити війну для Росії занадто дорогою. Стратегічною метою Європи має бути безумовна капітуляція Росії: повний вихід з України, кінець імперських амбіцій і відмова від ідеології «русского мира».

Як досягти такої капітуляції? Держави НАТО, ЄС та ЄАВТ, чий сукупний ВВП у десять разів перевищує російський, мають економічну силу, щоб обмежити фінансування війни Росією — не лише запроваджувати санкції, а й забезпечувати їх виконання.

Ми також повинні мислити про оборону та встановлення миру ширше, ніж лише у військових категоріях. Чому б, наприклад, знову не транслювати на всю Росію Radio Free Europe/Radio Liberty (або аналогічний проєкт) російською мовою? Чому ми не думаємо про те, як достукатися до тих, хто втомився від війни й безгосподарності, але почувається безсилим у диктатурі Путіна? Чому ми не вимагаємо виведення російської ядерної зброї з Калінінграда та скорочення російських збройних сил як передумови переговорів? Чому ми не оголошуємо російські спецслужби й військові структури терористичними організаціями, якими вони де-факто є, особливо на окупованих територіях України, а «русский мир» — терористичною ідеологією? Чому ми не використовуємо всі економічні й дипломатичні важелі, щоб поставити режим на коліна? Чому ми продовжуємо діяти так, як раніше, і навіть терпимо існування «Русского дома» в центрі Берліна, замість того щоб закрити цю філію диктатури та терору?

Йти ва-банк вимагає мужності, координації та значної далекоглядності, а не політики, що орієнтується на щоденні коливання суспільних настроїв. Мир і свобода не повинні залежати від настроїв — їх захист навіть поза періодами «гарної погоди» є завданням європейських держав і ЄС. Тому Європа має послідовно працювати над «нульовою годиною» для Росії. Вона повинна супроводжуватися переслідуванням і покаранням воєнних злочинів та стати початком процесу, у якому російському суспільству буде показано масштаб російських злочинів.

Українська поетеса Леся Українка на початку ХХ століття писала: «Хто визволиться сам, той буде вільний; хто визволить кого, в неволю візьме». Для українців цей вислів став центральним принципом щонайпізніше після Революції гідності 2013−2014 років, а фактично ще від Революції на граніті 1990 року. Україна в жодному разі не хоче бути «визволеною» Росією, а століттями зберігає свою волю до свободи — невтомно й незламно.

І Росії зрештою доведеться самій звільнитися від тягаря своєї насильницької, жорстокої та антицивілізаційної історії, від імперіалізму, колоніалізму та війни. «Свободу для» російське суспільство може здобути лише власними силами. Але ми разом з Україною можемо допомогти створити вікно можливостей для такого визволення — «свободу від» як передумову справжньої свободи. Мир у Європі не ґрунтується на напівзаходах. А той, хто справді бажає добра людям у Росії, має бажати Росії безумовної капітуляції — і тим самим початку її шляху до кола цивілізованих, мирних і вільних суспільств.