Від «Гарібальді» до «Пейджера». П’ять найуспішніших операцій Моссаду, які передували атаці на гаджети Хезболли
17 вересня у Лівані майже одночасно пролунали сотні вибухів. Спрацювали заряди, таємно закладені у пейджери останньої моделі, якими користувалися члени проіранського збройного угруповання Хезболла, деякі політики та дипломати з Ірану. Пейджери виготовили на Тайвані і, як стверджує Reuters, агенти ізраїльської спецслужби Моссад заклали в них вибухівку, що мала спрацювати після того, як на пристрій надійде певний код. 18 вересня ситуація повторилася: цього дня одночасно детонували вже не пейджери, а рації і портативні радіостанції, які використовувала Хезболла.
В Ізраїлі спочатку ніяк не коментували події та свою ймовірну причетність до операції. Утім, 18 вересня міністр оборони Ізраїлю Йоав Галлант заявив про початок «нової ери» у військових діях Ізраїлю — саме після того, як у Лівані протягом двох днів вибухали заміновані пристрої, які належать Хезболлі.
«Армія оборони Ізраїлю домоглася чудових результатів разом із [спецслужбою] Шин Бет, разом із Моссадом, усіма органами і всіма структурами, і результати дуже вражаючі», — сказав Галлант.
Тож операція «Пейджер» може увійти в історію як одна з найефективніших і найефектніших ізраїльских місій. NV нагадує про п’ять інших найбільш відомих секретних операцій минулого, до яких були причетні агенти зовнішньої розвідувальної служби Ізраїлю.
«Гарібальді»
Захоплення і викрадення нациста Адольфа Ейхмана, відповідального за «остаточне вирішення єврейського питання» (масові страти євреїв гестапівцями), вважається найяскравішою в історії Моссаду. Утім, справедливості заради, вистежити злочинця зумів голова відділу розслідувань іншої спецслужби, Шабак, — Цві Ахароні.
Навесні 1960 року під виглядом американського комівояжера він приїхав у аргентинське містечко Сан-Фернандо, перевіряючи інформацію, що давно розшукуваний Ейхман мешкає там із дружиною Верою. Нациста Ахароні не побачив, однак натрапив на будинок по вулиці Гарібальді, де, ймовірно, той міг бувати.
Все ще удаючи бізнесмена, розвідник запитав у мерії список усіх власників нерухомості в районі — і виявилося, що маєток належав жінці на ім'я Вера Лібль-Фіхман. Клерк міг помилитися і записати слово Eichmann як Fichmann, здогадався Ахароні.
21 березня 1960-го він повернувся на ту вулицю. Дата була обрана невипадково — 25-та річниця весілля Ейхмана. Детективу вдалося зробити декілька знімків вечірки прихованою камерою. Худий лисуватий чоловік, з вусиками і в окулярах, був упізнаний як Адольф Ейхман, а жінка поруч із ним — як Вера. Додаткове стеження виявило, що нацист жив під ім'ям Рікардо Клемент і щовечора повертався додому з фабрики, де працював, одним і тим самим автобусом.
Інформацію передали Моссаду. Глава спецслужби Іссер Халель пішов із нею до прем'єр-міністра Давида Бен-Гуріона, пишуть у своїй книзі Ніхто не уникне кари: як працює Моссад, найвідоміша спецслужба світу письменник Міхаель Бар-Зохар і журналіст Ніссім Мішаль.
Сформували оперативну групу. Усі 12 її членів були добровольцями. Деякі з них пережили Голокост і мали на передпліччях витатуйовані в концтаборах номери. Операцію призначили на 11 травня 1960-го.
Та вона мало не зірвалася. «Клемента» не було в жодному з трьох автобусів, які під'їжджали до зупинки «Гарібальді». Невже нацист відчув небезпеку і втік?
Нарешті о 20:05 агенти побачили, як літній худий чоловік виходить з автобуса і прямує до будинку. Один із групи захоплення, Цві Малкін, котрий нібито ремонтував машину, перетнув дорогу, сказавши іспанською: «Моментіто, сеньйор!» Чоловік здригнувся, дістав з кишені ліхтарик і направив його в очі Цві. Агент злякався, що «Клемент» дістає зброю, стрибнув і повалив його в болото на узбіччі. Далі на нього стрибнув ще один агент, а за ним — іще один. Чоловіка запхали в машину, водій завів мотор…
Командир групи Рафі Ейтан був проінструктований, як ідентифікувати Ейхмана. У того були два шрами — під лівою пахвою і на правому боці живота. Такі ж знайшли на тілі «Клемента».
Затриманого доправили на конспіративну квартиру в Буенос-Айресі. На першому ж допиті він назвав своє справжнє ім'я.
Та це була тільки частина історії. Десять днів агенти охороняли Ейхмана, котрого шукала поліція та місцеві бойовики-пероністи. Тільки в ніч з 21 на 22 травня 1960 року нациста вдалося вивезти з Аргентини. Для цього Моссад розробив цілу схему. Ейхмана накачали наркотиками та одягли в уніформу пілота авіакомпанії Ель Аль. У разі перевірки «колеги» мали б сказати, що це член змінного екіпажу, який трохи розслабився в аргентинській столиці.
Для перельоту використали літак, який привіз в Буенос-Айрес офіційну делегацію Ізраїлю на святкування 150-річчя незалежності Аргентини. Урядовці і гадки не мали, що частина пасажирів на шляху назад має підроблені документи, а один — найбільш розшукуваний злочинець Європи…
Ейхмана в Ізраїлі засудили до смертної кари і стратили 1 червня 1962 року.
«Гнів божий»
Найбільш секретна з усіх операцій Моссаду нині, схоже, стала найбільш медійною. Її подробиці — у численних книгах, документальних фільмах і навіть в опері, а художня стрічка Стівена Спілберга здобула п’ять Оскарів у 2006 році. Йдеться про загибель 11 ізраїльських спортсменів на Олімпійських іграх 1972 року та помсту за них.
Саймон Рів у книзі Одного вересневого дня наводить слова прем'єр-міністерки Голди Меїр на зустрічі з головою Моссаду Цві Заміром: «Надсилай хлопців». Це була санкція — таємно вистежити і стратити організаторів і виконавців мюнхенського теракту, які називали себе групою Чорний вересень.
Ліквідація убивць олімпійців мала, на думку Меїр, запобігти майбутнім актам насильства проти Ізраїлю. Але Замір ставив ще більш амбіційні цілі — зруйнувати всю терористичну мережу в Європі, зокрема ідеологів з Організації визволення Палестини (ОВП), котрі могли стояти за фанатиками з Чорного вересня.
Спеціальну групу назвали «Гнів божий». «Метою операції була не так помста, як залякування палестинських бойовиків. Ми хотіли змусити їх підняти голови і зрозуміти, що ми над ними. Саме тому ми намагалися не перетворювати операцію лише на розстріли чоловіків на вулицях», — казав заступник Заміра Давид Кімхе.
Досі невідомо, скільки прізвищ було у списках Моссада і скільки ліквідаційних загонів було відправлено до країн, де мешкали резиденти ОВП або переховувалися бойовики. Після кожного вбивства члени родини терориста отримували квіти та листівку з текстом: «Нагадування, що ми не пробачили і не забули». Розсилкою займався відділ психологічних операцій Моссаду.
Першим, у жовтні 1972-го, убили Ваїля Зуайтера, співробітника посольства Лівії в Римі та за сумісництвом представника ОВП. Писали, що невідомий випустив у нього 11 куль — по одній за кожного вбитого спортсмена.
8 грудня 1972-го імовірного координатора мюнхенського теракта Махмуда аль-Хамшарі підірвали у його паризькій квартирі. Агенти вивели з ладу лінію зв’язку, а потім під виглядом майстрів зайшли в помешкання й заклали вибухівку в телефонний апарат. Заряд спрацював, коли номер аль-Хамшарі набрали з таксофону. Об'єкт замаху невдовзі помер у лікарні.
Терористів та їхніх імовірних спільників розстрілювали, підривали бомбами й гранатами, одного штовхнули під автобус… «Гнів божий» тривав, але 21 липня 1973 року мало не був зупинений через грандіозний провал. У Норвегії агенти Моссаду вбили ні в чому не винуватого офіціанта Ахмеда Бушихі, сплутавши його з Алі Хасаном Саламе, який вважався головним організатором різанини в Мюнхені.
Чіткого фото Саламе в Моссаду не було, але агентка під прикриттям стверджувала, що чоловік, котрий щодня ходить у місцевий басейн, є тим самим злочинцем. Пізніше стало відомо, що терорист умисно заплутував ізраїльтян, подаючи сигнали, ніби він дійсно переховується в Норвегії.
До невеликого курорта Ліллегаммер прибули півтора десятка агентів на чолі з директором Заміром. Залишитися непомітними не вийшло, і поліція почала стежити за ними. Самі ж моссадівці стежили за Бушихі. Коли той із вагітною дружиною повертався з кінотеатра, біля них зупинився автомобіль. Двоє чоловіків випустили в офіціанта 13 куль із пістолетів і від'їхали на великій швидкості.
Оскільки норвезькі полісмени знали номери підозрілого авто, їм не склало труднощів арештувати шістьох ізраїльтян. Громада була обурена: убивств у Ліллегаммері не траплялося з 1937 року. Норвежці вимагали видати організаторів замаху. Уся скандинавська мережа ізраїльської спецслужби була скомпрометована.
Влада Ізраїлю виплатила компенсацію рідним убитого, а Голда Меїр наказала скасувати полювання на Саламе. Його відновили тільки за прем'єрства Менахема Бегіна. Справжнього терориста підірвали разом з його охороною в Бейруті 22 січня 1979 року.
8 червня 1992 року у Парижі невідомі розстріляли впритул главу розвідки ОВП Атефа Бсейсо. Вважається, що на цьому операцію «Гнів божий» було завершено, хоча останній із учасників мюнхенської різанини Джамаль аль-Гаші вижив після кількох замахів і досі живе в одній із африканських країн.
«Медова пастка»
«Здавалося, Мордехай Вануну зробив усе, щоб викрити таємний бік свого життя — хіба що не носив плаката із написом „Я — шпигун“», — писали у своїй книзі Бар-Захар і Мішаль. Ізраїльський технік, який працював у центрі ядерних досліджень в Дімоні, у 1986 році зробив фото, які розкривали секрети ядерної програми Ізраїлю, та вивіз їх до Великої Британії.
Парадоксально, але Вануну ніколи не приховував ані своїх симпатій до комуністів, ані участі у мітингах пропалестинських радикалів. Через низку екстремістських заяв його викликали на розмову до Шабаку, де зробили… усне попередження! І таку людину взяли на роботу у супертаємний ядерний центр!
Декілька місяців поспіль Мордехай приносив на роботу фотокамеру і знімав підземний реактор, де велися дослідження. Якби охорона перевірила його речі, він мав намір сказати, що забув викласти фотоапарат після відпочинку на пляжі. Та жодного разу ніхто не виявив інтересу до торби інженера.
У 1985-му Вануну звільнили за скороченням штатів. І він, виїхавши з країни і роздумуючи, де брати гроші на життя, згадав про непроявлену плівку з Дімони. Декілька редакцій відмовили йому у публікації «сенсацій про ядерну бомбу», але у британській Sunday Times зацікавилися. Пропозиція була такою: 100 тисяч доларів за історію та знімки, 40% прав на газетну публікацію і 25% — на книгу за її мотивами.
Водночас Sunday Times попросила свого кореспондента в Ізраїлі перевірити, чи правда Вануну той, ким представляється. Журналіст поговорив з ізраїльським колегою, той все підтвердив, а потім зв’язався зі спецслужбами.
У Моссаді розглядали навіть можливість ліквідації зрадника. Та потім вирішили викрасти його. Для цього використали прийом, відомий як «медова пастка». Провідну роль мала грати вродлива білявка Шеріл Бен-Тов. Вона познайомилася з Вануну в Лондоні, і той одразу закохався. Новій знайомій, яка називала себе Сінді, технік-ядерник виклав усю історію свого життя, не забувши поскаржитися на газетярів з Таймс, які затримували публікацію і гонорар.
Жінка запропонувала продовжити знайомство у Римі. І Вануну погодився, хоча журналісти Таймс всіляко намагалися його попередити про небезпеку і натякали, що його спокушають не просто так.
Ізраїль не хотів викрадати Вануну на британській території. Прем'єр-міністр Шимон Перес не бажав конфронтації з Маргарет Тетчер. У Римі ж агентура Моссаду почувалася вільніше.
30 вересня 1986 року Мордехай та Сінді прилетіли до столиці Італії. Дівчина назвала водію адресу. Машина зупинилася біля будинку на вузькій вуличці, Вануну відчинив двері, галантно пропускаючи подругу, аж тут на нього кинулися двоє здорованів. Чоловіка скрутили і зробили ін'єкцію наркотика. Морем його вивезли в Ізраїль, де висунули звинувачення у державній зраді.
Тим часом Sunday Times почала серію публікацій на основі інтерв'ю і фотографій Вануну. Світ дізнався про те, що Ізраїль став повноцінною ядерною державою, і його арсенал складається зі щонайменше 150−200 бомб. На Заході також вимагали дати відповідь, що сталося з викривачем. Виникли асоціації на його захист, про любителя жінок і грошей Вануну стали писати як про відважного борця за мир і навіть висунули на Нобелівську премію.
Ізраїль визнав арешт Мордехая в листопаді 1986-го. Його засудили до 18 років в’язниці.
«Діамант»
Жінка фігурувала і у ще одній знаменитій операції Моссаду — з викрадення радянського винищувача МіГ-21 у серпні 1966 року.
NV детально розповідав про цю історію торік.
32-річний Мунір Рідфа, офіцер ВПС Іраку, перегнав новий літак на ізраїльську авіабазу Хацор. Він стверджував, що зробив це, щоб не виконувати наказів влади Багдада бомбардувати мирні поселення курдів.
Але це була неправда, або, принаймні, не вся. Згідно з дослідженням Тома Купера, Рідфу та трьох його товаришів завербували під час навчань на базі в Техасі. (Тоді нова влада Іраку повернулася спиною до СРСР і почала активно дружити зі Сполученими Штатами). Вербували симпатичні жінки, які, вочевидь, працювали на Моссад. Невдовзі трьох друзів Муніра знайшли мертвими — щоразу за дивних обставин.
Рідфу, як вважає Купер, коханка поставила перед вибором: перегін літака в Ізраїль за $1 млн і гарантії безпеки для родини, або зустріч з друзями на тому світі. Офіцер обрав перше…
Наявність літака МіГ-21 і можливість його досконально вивчити, за словами ізраїльських дослідників, дуже допомогла ЦАХАЛу. Такі самі машини Радянський Союз постачав Сирії та Єгипту, тоді — головним ворогам Ізраїлю.
Рідфа до авіації не повернувся. Жив у Тель-Авіві, працював у нафтовій компанії. Помер у 1988 році. Моссад провів поминальну службу.
«Штучний інтелект»
Офіційно доктор Мохсен Фахрізаде викладав фізику в університеті Тегерана. Іранська преса згадувала його також як учасника групи розробки місцевої вакцини від COVID-19. Однак для Заходу та Ізраїлю цей непублічний персонаж був керівником «Проєкту-111» — багаторічної програми створення ядерної бомби. Численні повідомлення розвідки вказували на те, що Іран серйозно просунувся у виробництві збагаченого урану.
Полювання на вчених-ядерників в Ірані велося давно. 12 січня 2010 року професор Масуд Алі Мохаммаді загинув внаслідок вибуху свого авто. 29 листопада 2010 року було вбито доктора Маджида Шахріярі та поранено доктора Ферейдуна Аббасі-Девані. 23 липня 2011 року двоє озброєних мотоциклістів розстріляли Даріуша Резаї Неджада, професора фізики, під чиїм керівництвом розробляли електронні запали для активації боєголовок.
Іран звинувачував у вбивствах Моссад, в Ізраїлі ніяк їх не коментували.
Фахрізаде між тим залишався невразливим. Писали, ніби він мешкає у закритому житловому комплексі, а в університет чи на офіційні заходи ходить з цілим загоном охорони.
27 листопада науковця супроводжували 11 охоронців на трьох машинах. Фахрізаде виїхав з Тегерана в сусіднє місто, щоб прочитати кілька лекцій. Своїм авто він керував сам, поруч із ним сиділа дружина.
Поблизу міста Абсард колона наблизилася до пікапу Nissan, що був припаркований на узбіччі. Раптом з відстані близько 150 метрів пролунали кулеметні черги. «Після зіткнення між терористами і його охоронцями Фахрізаде був важко поранений і доставлений в лікарню, де помер», — йшлося у першому повідомленні міністерства оборони Ірану.
Пікап вибухнув одразу після замаху. Найбільш дивним для слідчих, котрі прибули на місце розстрілу, було те, що жодного сліду людей у Nissan не виявлено. Отже, й «терористів» на місці подій не було! Хто ж убив фізика-ядерника? Не могла ж машина стріляти сама?
19 вересня 2021 року The New York Times опублікувала розслідування, згідно з яким агенти ізраїльської спецслужби Моссад вбили Мохсена Фахрізаде за допомогою робота. Кулемет з дистанційним керуванням було встановлено на пікап. Робот важив близько тонни, тому в Іран його ввозили по частинах і збирали на місці, писало видання.
Точність пострілів була феноменальною. Дружина Фахрізаде взагалі не постраждала, натомість тіло професора було просто зрешечено. На таке був спроможний тільки оптичний приціл, яким керував штучний інтелект, писали журналісти. Зазначалося, що уламки робота все ж потрапили до рук іранських криміналістів, але доказів причетності Ізраїлю Тегеран так і не навів.
Моссад залишився недоступним для коментарів з цієї теми…
Поки в Ізраїлі не коментують і вибухи пейджерів, що завдали величезної шкоди іранським проксі у Лівані 17 вересня 2024 року. Буває, що перед розкриттям секретів Моссаду минає багато років…