Параноїки Кремля. Як 40 років тому Москва ледь не вдарила ядерною зброєю по США — свідчення подвійного агента КДБ й MI6

Серед індикаторів були такі: якщо у вікнах урядових будівель Лондона пізно ввечері горить світло — це може свідчити про екстрену нараду перед нападом. Або якщо на паркуванні перед будівлею Міністерства оборони стоять багато автомобілів — Москва має негайно отримати сигнал. А якби якийсь багатій, що полюбляє світські заходи, раптом зник на кілька тижнів з поля зору — слід перевірити, чи не заховався він на іншому куточку планеті або ж у персональному бункері.

Угорський комплекс Андропова

Згодом, у співавторстві з істориком Крістофером Ендрю, Гордієвський видав книгу KGB: The Inside Story of its Foreign Operations from Lenin to Gorbachev. У ній полковник поділився, що найбільш гротескним йому видався наказ моніторити ціни на донорську кров та діяльність банків крові. Андропов і його люди чомусь вважали, що перед ядерною війною Захід буде масово скуповувати кров для майбутніх жертв.

«Це було смішно, — згадував агент. — Найстрашнішим у цій системі було те, що вона сама себе годувала дезінформацією. Офіцери на місцях чудово розуміли абсурдність цих завдань, але доповісти в Москву, що загрози немає, означало підписати собі вирок — тебе звинуватять у політичній сліпоті чи навіть зраді. Тому резидентури слали в Центр те, що там хотіли почути».

Що ж, якщо система вимагає підтвердження страхів Андропова — вона їх отримає. Досвідченому резиденту, який у 1966−70 роках працював під прикриттям у Копенгагені, а тепер осів у Лондоні, було не вперше балансувати між здоровим глуздом і дивними забаганками начальства. Шеф радянських резидентів у Лондоні Аркадій Гук був грубим і підозрілим кар'єристом й панічно боявся засмутити Центр. Хочуть світло у вікнах — буде їм світло.

Складнішим було інше: оскільки Гордієвський був подвійним агентом і передавав дані також британській і американській розвідкам, то він мав пояснювати своїм західним керівникам, що саме зараз коїться в головах радянського керівництва і чим це може загрожувати світу. А це було непросто. Від 1968 року, після драматичних подій Празької весни, Гордієвський, чиї батько і брат також служили у НКВС/КДБ, сильно розчарувався у радянському режимі й саме тому почав вести подвійну гру.

Тепер резидент пояснював Заходу, що у Кремлі сидять не стільки холоднокровні агресори, скільки літні люди, чий страх та вік роблять їх непередбачуваними. На жаль, ця спонтанність може бути смертельно небезпечною для людства.

У листопаді 1983 року, коли НАТО розпочало навчання Able Archer 83, у Кремлі стався масовий психоз — командно-штабну гру сприйняли як початок Третьої світової війни. Москва бомбардувала резидентури істеричними телеграмами, вимагаючи негайно знайти ознаки підготовки до пуску ядерних ракет. Тим часом у Східній Німеччині та Польщі на радянські літаки вже вантажили реальні ядерні боєголовки — Андропов геть втратив зв’язок з реальністю і готовий був вдарити наосліп, боячись пропустити перший удар.

У своїй книзі Гордієвський знаходить відповідь, чому так сталося: покоління Андропова пережило напад Адольфа Гітлера і до кінця життя боялося, що війна почнеться знову — цього разу ядерна. А КДБ, який мав би бути очима і вухами Кремля, насправді перетворився на криве дзеркало. Замість об'єктивного аналізу, працівники спецслужби писали у звітах те, що від них хочуть почути. І цим лише підсилювала фобії глибоко травмованих, фізично немічних і ментально обмежених очільників Кремля.

«На жаль, їхні особисті фобії стали геополітикою, — зазначає Гордієвський. —  В СРСР панувала геронтократія — влада старців, де палець на ядерній кнопці тремтів від хвороби Паркінсона».

Західна преса чомусь любила робити з Андропова «прихованого ліберала» — мовляв, він любить віскі, слухає джаз і читає англійські романи в оригіналі. Натомість Гордієвський бачив у ньому інтелектуала-догматика, чий розум працював на вдосконалення репресивної машини. На думку подвійного агента, психологічний злам, що перетворив Андропова на параноїка, стався ще 1956 року — працюючи послом у Будапешті, він бачив з вікна, як повстанці вішають співробітників угорської держбезпеки на ліхтарних стовпах.

«Відтоді у нього розвинувся угорський комплекс — панічний страх того, як миттєво, наче картковий будинок, може розсипатися могутня тоталітарна система. — вважає Гордієвський. — Його агресивна зовнішня політика була істеричною обороною людини, яка в кожному подиху Заходу бачила зашморг на своїй шиї».

Скорпіони у пляшці

Знати «совкове» керівництво зсередини, розуміти, як воно мислить й прогнозувати його дії - саме у цьому полягала цінність шпигуна Гордієвського для Заходу. Разом з Андроповим історію вершили ще дві ключові фігури, яким він дав точні характеристики, попередивши, чого від них можна очікувати.

Дмітрія Устінова, міністра оборони, він змалював як технократа війни, яструб без жодного сентименту. Саме він штовхав країну в афганську авантюру та гонку озброєнь. Інший у цьому тріумвіраті вічний міністр закордонних справ Андрєй Громико, був вихованцем сталінської школи, й будь-який дипломатичний компроміс із Заходом, на який іноді доводилось іти, вважав проявом слабкості й зрадою. Гордієвський іронічно зауважив, що Громико завжди має такий вираз обличчя, ніби у нього болять усі зуби.

«Як скорпіони у пляшці, вони були скуті взаємною підозрілістю та спільним страхом втратити владу, готові жалити весь світ до останнього подиху», — писав шпигун про тріїцю Андропов-Устінов-Громико.

Щодо фігури Генсека КПРС Лєоніда Брежнєва, попередника Андропова, то в останні роки він став «живим трупом» й викликав суміш жалю і презирства. Фізична неміч лідера стала метафорою стану всієї імперії, і ситуацією скористалися власне «яструби Кремля» Наприклад, введення військ до Афганістану фактично вичавили з хворого Брежнєва, який вже не міг критично оцінювати реальність.

Щодо «ліберала» Міхаїла Горбачова, який начебто боровся проти КДБ — то це, за словами Гордієвського, всього лише легенда. Він стверджує, що саме Луб’янка була головним продюсером перебудови. Пояснює він це так: маючи на столі реальні цифри економічного краху, чекісти розуміли, що систему треба модернізувати, інакше вона впаде під власною вагою. І молодого та енергійного, рятівника знайшли в особі Горбачова — він мав врятувати режим, а не поховати його.

Містер Горбачов

Коли у грудні 1984 року секретар КПРС прибув до Лондона, Гордієвському довелось виконувати найскладніше завдання у своєму житті. Як в. о. резидента КДБ, він готував тези для Горбачова, навчаючи його, як сподобатися британцям. Водночас прем'єрці Маргарет Тетчер він пояснив, що не варто дискутувати із Горбачовим про права людини — краще трохи улестити цього політика й розмовляти з ним на рівних.

«Мені подобається містер Горбачов, з ним можна мати справу», — ця фраза залізної леді стала історичною.

Після Брежнєва, який ледве розмовляв, та інших короткочасних і дуже немолодих генсеків, Горбачов і правда здавався прибульцем з іншої планети. Гордієвський згадує, як один з офіцерів КДБ, почувши виступ майбутнього генсека, захоплено вигукнув: «Член Політбюро, який може говорити сорок хвилин без нотаток — він, мабуть, геній!»

Проте сам полковник залишався скептиком і попереджав Лондон, що не варто впадати в ейфорію від чарівної усмішки Горбачова та його харизми — так чи інакше він є переконаним комуністом, який хоче будувати в СРСР ефективний та контрольований тоталітаризм. Парадокс полягав у тому, що лібералізацію в радянській країні проводили руками тієї ж державної машини, що і репресії. Горбачов не чіпав КДБ, бо це була єдина структура, на яку він міг спертися.

«Сумно, що реформи гарантуються таємною поліцією», — писав розвідник.

Горбачов планував лише косметичний ремонт «імперії зла», щоб виграти час. Але, випустивши джина правди з пляшки, генсек ненавмисно запустив ланцюгову реакцію розпаду, яку вже не зміг контролювати.

Доказом правоти Гордієвського стала його втеча з СРСР у 1985 році, вже за часів правління Горбачова. У липні резидента викликали до Москви під приводом підвищення, але насправді через службове розслідування у підозрі про подвійну гру. Гордієвського відвезли в заміський будинок КДБ, накололи психотропними речовинами й допитували — але він себе не виказав.

Залишившись під домашнім арештом, Гордієвський вислизнув з-під ковпака КДБ й добрався до кордону з Фінляндією — тут, за раніше розробленим планом на випадок краху, його підібрав британський дипломат й перевіз через кордон у багажнику своєї автівки.

В СРСР Гордієвського позбавили усіх нагород та засудили до страти за державну зраду, в сучасній Росії, очолюваній кадебістом Путіним, цей вирок не переглянули. А за служіння безпеці Сполученого Королівства подвійний агент у 2007 році одержав Орден Святого Михайла і Святого Георгія від королеви Великої Британії Єлизавети II.

Гордієвський до кінця своїх днів жив у Лондоні під захистом й помер 22 березня 2025 року на 87-му році життя у своєму будинку в містечку Годалмінг.