Історія хунвейбінів. Як 60 років тому Мао Цзедун нацькував на своїх опонентів мільйони школярів та студентів і втримався при владі

Китайські комуністи завжди були монолітними, але цього разу вони розкололися. На конференції виступив Лю Шаоці, голова Китайської Народної Республіки, друга людина в партії після Мао, який заявив, що не погоджується з офіційною лінією партії. На його думку, не варто було списувати катастрофу в країні на стихійні лиха — мовляв, вони тут винні лише на 30%. Натомість решта 70% — це неправильні рішення і людські помилки.

Більше того, у неофіційній розмові у липні 1962 року Лю Шаоці вимагав у Мао повернути землю селянам. Вони стояли біля басейну, оточені іншими однопартійцями, і Лю гнівно вигукнув, звертаючись до Мао: «Так багато людей померло від голоду! Історія судитиме вас і мене, навіть канібалізм потрапить до книг!»

Мао Цзедун не очікував зіткнутися з такою позицією, а тому офіційно визнав свої помилки і навіть тимчасово відійшов від управління економікою. Його повноваження взяв на себе Лю Шаоці, а допомагав йому генеральний секретар партії Ден Сяопін.

Нові керівники впровадили прагматичні реформи. Вони дозволили селянам працювати на індивідуальних ділянках, відновили дрібні ринки, щоб ті могли на них торгувати — це був єдиний вихід урятувати країну від голоду.

Мао запанікував. Він відчув, що Лю Шаоці готується стати «китайським Хрущовим», який у 1956 році розвінчав культ радянського диктатора Іосіфа Сталіна і засудив репресії. Лідер китайських комуністів добре пам’ятав, як у ті дні в Китаї вилучили з партійного статуту згадки про «ідеї Мао Цзедуна» і стали публічно критикувати культ особи. І панічно боявся, що ця історія неминуче матиме продовження.

«Ви розумієте, що СРСР став ревізіоністським і зрадив революцію? — запитав він під час зустрічі у Пекіні африканських повстанців-антиколоністів. — Чи можу гарантувати вам, що Китай не зрадить революцію? Зараз я не можу дати вам такої гарантії. Ми дуже наполегливо шукаємо спосіб, як не дати Китаю стати корумпованим, бюрократичним і ревізіоністським».

А коли у жовтні 1964 року у Москві вже самого Нікіту Хрущова усунули від влади, радянський міністр оборони Родіон Малиновський звернувся до китайського маршала Хе Луна: «Ми вже позбулися Хрущова, і вам варто наслідувати наш приклад і позбутися Мао Цзедуна. Так ми краще порозуміємося».

Мао зрозумів: запахло зрадою. І вирішив завдати превентивного удару, знищивши партійний апарат, який почав виходити з-під його контролю.

Шмаркаті революціонери

Звільнити Лю Шаоці та Ден Сяопіна Мао не міг, бо ці люди мали величезний авторитет і підтримку серед ветеранів революції. І лідер комуністів вирішив почати чистки в партії, використавши для цього несподівані сфери — культуру і мистецтво.

У лютому 1965 року він відправив до Шанхаю власну дружину Цзян Цін, щоб та організувала цькування віцемера й історика У Ханя. Цей чоловік написав історичну п'єсу Розжалування Хай Жуя, у якій ішлося про звільнення маршала Пен Дехуая, який критикував Великий стрибок. Мао хотів поквитатися з автором за його вільнодумство, а заодно й показати іншим, що буває з тими, хто не поважає вождя.

Цзян Цін потурбувалась, аби преса вщент рознесла п'єсу і самого Хай Жуя. А коли за історика вступився мер Пекіна Пен Чжень, стверджуючи, що академічна дискусія ще нікому не завдавала шкоди, Мао перевів створений ним же конфлікт у політичну площину.

У травні 1966 року на засіданні Політбюро мера Пекіна Пен Чженя та інших керівників звинуватили у спробі державного перевороту й усунули з посад. А публіциста Дена То, якого підозрювали у зв’язках зі змовниками, довели до самогубства — це були перші жертви культурної революції.

У ті дні партія випустила указ, який попереджав про внутрішню небезпеку у своїх лавах.

«Представники буржуазії, які пробралися в партію, уряд, армію та різні сфери культури, є купкою контрреволюційних ревізіоністів, — ці рядки до документа Мао вписав власноруч. — Декого ми вже розкусили, інших — ще ні. Деяким ми все ще довіряємо і готуємо їх як наших наступників. Людям на кшталт Хрущова, наприклад, які все ще гніздяться поруч із нами».

Політбюро створило Групу у справах Культурної революції, до якої увійшли: дружина Мао Цзян Цін, ідеолог Чень Бода і колишній керівник спецслужб Кан Шен. Полювання на відьом почалося.

Міністр оборони Лінь Бяо ініціював і наказав поширювати в армії Маленьку червону книжечку — кишеньковий цитатник Мао Цзедуна. Газета Женьмінь жибао опублікувала статтю із закликом викрити й покарати всіх ворогів. А ще Мао призупинив навчання у школах і вищих навчальних закладах і вивів на вулиці понад 100 млн учнів початкових і середніх класів, 13 млн старшокласників і 0,5 млн студентів.

Цим «шмаркатим революціонерам» пояснювали, що вони мають шукати «класових ворогів» серед викладачів і своїх друзів. І діти, підлітки та молодь робили це з величезним ентузіазмом, бо прихильники Мао добряче промили їм мізки. У школах й університетах з’явилися дацзибао — стінгазети, написані великими ієрогліфами.

Типовою була ситуація, коли п’ятнадцятирічна учениця звинувачувала свою вчительку математики у відсутності комуністичних ідеалів, а історика — у придушенні свободи думки. Студент-філолог знайшов ревізіонізм у підручнику та творах сучасних письменників. А ще шукали ворога серед однолітків — Культурна революція Мао затаврувала понад 10 тис. студентів як «контрреволюціонерів».

Червоний терор хунвейбінів

Шоковані Лю Шаоці й Ден Сяопін намагалися взяти ситуацію під контроль і скерували до навчальних закладів сотні робочих груп, аби зупинити безумство. Але у липні 1966 року Мао наказав їх відкликати, і цих двох політиків звинуватив у придушенні студентського руху. А на початку серпня він скликав пленум Центрального комітету, де прямо звинуватив Лю у встановленні буржуазної диктатури.

Мао все добре прорахував, зробивши ставку на молоде покоління. Воно виросло в атмосфері культу його особи і не вміло критично мислити. Доросле населення та партійні чиновники, які пам’ятали про попередні репресії, не підтримали б кампанію зі знищення опонентів Мао. А маніпулювати молоддю було нескладно.

«Ми повинні покладатися на них, щоб почати повстання, революцію, — поділився Мао зі своїм особистим лікарем. — Інакше ми не зможемо повалити цих демонів і монстрів».

Його основною опорою стали хунвейбіни — перша така велика група утворилася при університеті Цінхуа. Робочі групи намагалися заборонити цей рух, але 1 серпня 1966 року Мао написав їм листа з підтримкою: «Ви кажете, що бунтувати проти реакціонерів — це справедливо, і я з ентузіазмом підтримую вас».

А далі він написав дацзибао Вогонь по штабах!, звинувативши «керівних товаришів» у «білому терорі та пригніченні Культурної революції» — і фактично дав молоді наказ знищити їх.

18 серпня 1966 року на площі Тяньаньмень у Пекіні на мітинг зібрався понад 1 млн студентів і школярів. Перед ними виступив Мао у військовій формі. Він прийняв у дарунок від школярки червону пов’язку хунвейбіна й назвався головнокомандувачем цього руху. За ним узяв слово міністр оборони, закликавши молодь: «Нещадно знищіть усі старі ідеї, стару культуру, старі звичаї та старі звички експлуататорських класів!»

Хунвейбіни отримали право на насильство і беззаконня. У школах й університетах вони захоплювали вчителів і викладачів, які їм не подобалися, змушували носити ковпаки ганьби, били їх палицями й шкіряними пасками — і когось забивали до смерті.

Директорів елітних шкіл перетворювали на прибиральників туалетів. На так званих «мітингах боротьби» жертв змушували годинами стояти в позі «реактивного літака» — так хунвейбіни, зокрема, познущалися з колишнього начальнику генерального штабу Ло Жуйціном.

Жорстокі підлітки, відчувши владу над дорослими і впливовими людьми, розважалися, як тільки могли. Хунвейбіни вривалися до будинків, палили старовинні книги, картини і руйнували храми. У листопаді 1966 року у місті Цюйфу — на батьківщині Конфуція — вони знищили понад 6.5 тис. культурних артефактів, розбили 1 тис. стел і сплюндрували понад 2 тис. могил.

Офіційна пропаганда виправдовувала їхні дії. У рішенні Центрального комітету щодо Культурної революції зазначалося: «Не бійтеся заворушень. Голова Мао часто казав нам, що революція не може бути такою вже рафінованою, такою м’якою, такою поміркованою, доброю, ввічливою, стриманою і великодушною».

Щоб паралізувати роботу державних установ, уряд дозволив хунвейбінам безкоштовно їздити потягами по всій країні. Загони молоді з Пекіна штурмували будівлі місцевих партійних комітетів у різних містах. У січні 1967 року вони повалили партійний апарат у Шанхаї та створили власну комуну. І вони зробили те, чого хотів Мао, — Лю Шаоці, Ден Сяопін та інші комуністи, які їх підтримували, з ганьбою посипалися зі своїх посад. Лю опинився під домашнім арештом і, позбавлений медичної допомоги, невдовзі помер. Мао позбувся основного суперника.

Він тріумфував. Проте рух хунвейбінів вийшов із-під контролю: молодь розділилася на ворожі фракції й почала масово вбивати одне одного. У місті Ухань ситуація вийшла з-під контролю і дійшла до збройного протистояння. Коли Мао таємно прибув до міста, аби вгомонити своїх «псів», у нього нічого не вийшло — і лідер комуністів мусив рятуватися втечею на літаку.

Мао зрозумів, що треба відновити порядок, і влітку 1968 року відправив армію на кампуси університетів, щоб силою роззброїти студентів. У грудні того ж року міську молодь відправили в сільську місцевість для «перевиховання» — мільйони вчорашніх «культурних революціонерів» тепер примусово працювали на рисових полях й у свинарниках. Такою була «вдячність» Мао.

Не забув він «віддячити» й вірному маршалу Лінь Бяо, який допоміг йому заварити всю цю кашу й розправитися з опонентами. Запідозривши його у змові, Мао не дав вчорашньому соратнику утекти з країни до СРСР — 1971 року його літак розбився у Монголії, і Лінь загинув із дружиною та дітьми. У боротьбі за абсолютну владу Мао не жалів нікого — і він її отримав.