11 вересня 2001 року, коли я — професор історії Східної Європи в Єльському університеті — проводив своє третє заняття, то знав, якою має бути тема: провокація. Російські імперські спецслужби, а згодом і радянські, довели до досконалості мистецтво переконувати супротивників робити те, що їм потрібно, змушуючи їх при цьому думати, ніби вони діють за власним бажанням.
Коли стається щось жахливе — як-от того дня , — страждання (хоча ті, хто їх спричинив, безперечно, їх і прагнули) не є самоціллю. Головне — ввести вас у такий психологічний стан, який змусить вас вчинити щось таке, що завдасть вам іще більшої шкоди.
Історія сповнена актів терору. Справжнє питання — як я сказав студентам того дня — полягає в тому, що ви робитимете далі. Неможливо запобігти кожній жахливій трагедії. Але ваша свобода починається з вашої реакції.
На жаль, ми, американці, відреагували саме так, як того й хотіли терористи.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Ба більше, ми, ймовірно, перевершили їхні очікування, зробивши світ значно гіршим для нас самих і для всіх інших.
Без залежності від нафти ми ніколи не вплуталися б у конфлікт на Близькому Сході
Очевидною реакцією на події 11 вересня мала б стати відмова від викопного палива. Якби ми не залежали від нафти, то взагалі ніколи не втягнулися б у конфлікт на Близькому Сході. Якби ми інвестували кошти у джерела чистої енергії, то могли б запобігти глобальному потеплінню, уникнути нових воєн на Близькому Сході та не допустити появи вуглеводневої олігархії президента Росії Володимира Путіна.
Але цьому не судилося статися. Президент Джордж Буш-молодший — безпорадний нащадок нафтової династії — не був зацікавлений в активізації пошуку безпечних джерел енергії. Терористи напали на нас, стверджував він, тому що «вони ненавидять наші свободи». Проте наш власний уряд тоді вжив заходів, що обмежували нашу свободу. Нове Міністерство внутрішньої безпеки об'єднало під єдиним керівництвом низку відомств, зокрема прикордонну службу, розглядаючи їхню діяльність виключно як питання безпеки. Це створило підґрунтя для внутрішньої політики, яка поділяє людей, що живуть в Америці, на «легальних» і «нелегальних», на «нас» і «їх», і веде до створення концентраційних таборів.
Ще небезпечнішим було поняття «батьківщини» («homeland»), що перегукується з нацистським захопленням терміном «Heimat». На той час це була екзотична назва для урядового відомства, яка не цілком вписувалася ні в американську англійську мову, ні в інституційні традиції. Проте відтоді це слово набуло суто фашистського забарвлення. За адміністрації президента Дональда Трампа головними вважаються внутрішні загрози, що походять від тих, хто насправді не належить до цієї країни. Міністр оборони Піт Гегсет розглядає збройні сили як поле культурних війн: чоловіки проти жінок, білі проти темношкірих. Майбутнє завдання військ — «оборона батьківщини». Збройні сили мають перетворитися на особисту міліцію правителя, яку використовуватимуть для придушення опору Трампу.
Безумовно, однією з головних причин приходу Трампа до влади стало вторгнення США до Іраку у 2003 році — війна за власним вибором, що стала найгіршою з можливих зовнішньополітичних відповідей на події 11 вересня. Ця війна залишила американців травмованими й вразливими перед кандидатом, який міг би використати цю проблему для захоплення влади (лише задля того, щоб розв’язати нові війни й зробити нас уразливими перед новими терористичними атаками). Вона також зміцнила політичну економіку, в якій домінують військові витрати та борги. Замість того щоб вирішувати проблеми нерівності в розподілі багатства, соціальної нерухомості та відсутності сімейної стабільності, ми проливали кров (переважно чужу) і марнували ресурси.
Як народ, ми діяли за сценарієм, який могли б написати самі терористи. Гірше того, наші обрані лідери стали співавторами цього сценарію. Адміністрація Буша вигадала зв’язки між Іраком і терористами, причетними до подій 11 вересня; це зрештою призвело до втрати довіри американців до власного уряду, що й дозволило прийти до влади такій людині, як Трамп. А ці вигадані приводи створили підґрунтя для порушення найважливішого принципу міжнародного права — заборони неспровокованих агресивних воєн.
На цьому завершилася епоха демократичного відродження після холодної війни 1989−1991 років. Готуючись до вторгнення в Ірак, американці стверджували, що так само, як визволення стало можливим у Східній Європі, воно можливе й на Близькому Сході. Ситуація, звісно, була зовсім іншою: одна річ — скинути диктатуру зсередини, і зовсім інша — зробити це за допомогою іноземного вторгнення. І якщо посткомуністичні лідери Європи мали уявлення про те, що буде далі, то американці в Іраку його не мали: вони вважали, що просте знищення поганого режиму призведе до появи кращого.
Було б неправильно стверджувати, що вторгнення в Ірак під проводом США стало причиною вторгнення Росії в Україну понад десять років по тому, у 2014 році. Проте американська війна, безумовно, полегшила життя Путіну, який дійшов висновку, що великі держави можуть вторгатися в інші країни, використовуючи надумані й брехливі виправдання.
Однією з причин, через які я у 2013 та на початку 2014 року попереджав, що Росія може вторгнутися в Україну й захопити Крим, була сюрреалістична пропаганда, розгорнута в російських ЗМІ. Як і американська пропаганда 2002-го та початку 2003 року, вона не мала жодного сенсу. Американці стверджували, що для боротьби з тероризмом необхідно повалити режим, який, хоч і був жахливим, стримував ісламізм — силу, що стояла за подіями 11 вересня. Росіяни довели цю маячню до абсурду: всі українці були або геями, або нацистами, або євреями. Їхньої держави як такої не існувало — натомість панувало лише гноблення росіян. Попри те, що сама Росія була авторитарним режимом, вона збиралася принести демократію в Україну, хоча та там уже існувала.
Невдовзі після початку вторгнення я взяв участь у публічній дискусії в Празі. Емоції сягали межі. Один чоловік у футболці з російським фашистським гаслом узяв мікрофон і запитав, чому Росія має дотримуватися будь-яких правил, якщо американці цього не робили в Іраку 2003 року. (Я відповів, що правила є правила: американське вторгнення було незаконним, але два неправильні вчинки не роблять один із них правильним.) Це запитання ілюструвало підхід, що випливав із внутрішньої логіки олігархічного режиму, але якому також сприяли США: не існувало ні правди, ні правильного й неправильного, ні правил.
Наприкінці 2021-го та на початку 2022 року, коли Росія готувала друге вторгнення в Україну, над ситуацією все ще тяжіла тінь Іраку. За два десятиліття до того США збрехали щодо підстав для вторгнення в Ірак. Тепер же вони казали правду про плани Росії вторгнутися в Україну. Загалом США не вірили, хоча факти були очевидними. У 2022 році було легше поставити під сумнів слова американців через брехню, яку вони поширювали у 2002 році. У результаті, коли почалася «велика війна» (як її називають українці), усі виявилися менш підготовленими, ніж могли б бути.
Піддавшись на провокацію у 2001 році, Америка відреагувала саме так, як того прагнули терористи, сприяючи створенню світу, в якому тероризм став настільки буденним явищем, що ми ледь розуміємо, коли доречно вживати це слово. Путін і Трамп використовують його для таврування своїх ворогів, хоча самі є державними терористами. Трамп фактично нормалізував тероризм, намагаючись у січні 2021 року силою втриматися при владі. Тим часом злочинна загарбницька війна Путіна проти України супроводжується масовими зґвалтуваннями, викраденнями дітей та стратами активістів на окупованих територіях. Проте найочевиднішим проявом тероризму є щоденні запуски безпілотників і ракет, спрямовані проти мирного населення України.
Я пишу це в підземеллі в Харкові, де ввечері вже втретє лунають сирени повітряної тривоги. Українці збивають більшість дронів, але ракети просто падають, вибухають і вбивають, оскільки американці вирішили відмовити їм у постачанні ракет-перехоплювачів до систем Patriot. Частково це відображає солідарність терористів: посланці Трампа днями відвідали Москву, де схвально відгукувалися про «цілі» Путіна. Це також побічний наслідок приреченої на невдачу війни проти Ірану, яку Трамп обрав сам. США безглуздо витрачають на Близькому Сході боєприпаси, що могли б врятувати життя в Україні. Війна Трампа з Іраном уможливлює війну Путіна в Україні.
І все ж війна Трампа вкрай непопулярна — і, вочевидь, програна. Він продовжує її навіть попри наближення проміжних виборів у США — можливо, тому, що сподівається: іранський режим зробить йому послугу, завдавши удару по території Сполучених Штатів. Тоді він зможе спробувати призупинити вибори або розгорнути додаткові американські війська у більшій кількості міст США — і залишитися при владі на невизначений термін.
Це один зі способів побажати терористам перемоги: вести масштабну війну на Близькому Сході, виснажувати власну оборону й очікувати найгіршого. Іран може клюнути на цю приманку, вчинивши кривавий напад, або ж Трамп може просто заявити, що це сталося. З огляду на всі провокації, брехню й терор, що мали місце після 11 вересня, було б нерозумно не сприймати цей сценарій серйозно. І якщо це станеться, відповідь буде такою ж, як і у 2001 році: ваша свобода починається з вашої реакції. Насамперед — не робіть того, чого від вас хоче терорист.
Сидячи тут, у темні передсвітанкові години, я згадую українців, яких бачив учора ввечері: вони зібралися в підземному приміщенні на громадську подію, усміхалися, пили вино й обговорювали ідеї — не роблячи того, чого прагнуть терористи, не піддаючись їм і не підлаштовуючись під них, а самостійно розмірковуючи про майбутнє. Саме це мають робити американці сьогодні, у ці жахливі роковини. Не піддавайтеся на провокації; не занурюйтеся у ментальний світ терориста; мисліть самостійно. Лише тоді ми зможемо сподіватися, що наступна чверть століття буде кращою за попередню.
NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікація повної версії тексту заборонена.
Авторське право: Project Syndicate 2026