Питання стійкості країни. Яким має бути повернення ветеранів до цивільного життя
Читайте NV у Google
Христина Курганська: «Відновлення ветеранів — це питання економічної стійкості і, зрештою, обороноздатності України» (Фото: sinenkiy/Depositphotos)
Якщо після демобілізації ми бачимо в людині лише потенційного пацієнта психолога, ми не просто створюємо стигму, а і втрачаємо величезний людський капітал
Коли ми говоримо про повернення ветеранів до цивільного життя, розмова дуже швидко зводиться до психологічної реабілітації. Це зрозуміло: війна створює колосальне навантаження на психіку, а частина військових після повернення справді потребуватиме професійної психологічної або психіатричної допомоги. Проте якщо ми побудуємо всю систему ветеранського відновлення навколо лікування психологічних наслідків війни, то ризикуємо пропустити дещо важливе: людина повертається не лише з психікою, яка пережила надзвичайний досвід. Вона повертається з тілом, родиною, професією або необхідністю знайти нову, зі своїми талантами, амбіціями, стосунками, фінансовими потребами та питанням, яке рано чи пізно виникає майже в кожного: що я робитиму далі?
Тому відновлення ветеранів я вважаю не соціальною темою і навіть не суто питанням охорони здоров’я. Це питання людського капіталу, економічної стійкості, суспільної безпеки і, зрештою, обороноздатності України. Держава, яка навчила сотні тисяч людей захищати себе, ухвалювати рішення в екстремальних умовах, керувати командами, технологіями й ресурсами, повинна навчитися не втрачати цей потенціал після завершення служби.
Ветеран — не сума наслідків війни
Однією з найбільших помилок у розмові про ветеранів є те, що ми часто починаємо дивитися на людину через перелік потенційних проблем. Чи є ПТСР? Чи є поранення? Чи потрібна соціальна допомога? Чи є інвалідність? Чи може людина працювати?
Ці питання й відповіді на них можуть бути необхідними для конкретного фахівця, але вони не повинні формувати державну оптику щодо ветеранської спільноти. Тому що тоді людина, яка кілька років була суб'єктом оборони країни, після демобілізації раптом перетворюється для системи на об'єкт допомоги.
Я вважаю, що нам потрібно принципово змінити цю логіку. Питати не лише про те, що людина втратила через війну, а й про те, що вона має сьогодні. Які компетенції здобула? Що вміє? Чого хоче? Яку роль бачить для себе в цивільному житті? Що заважає їй цю роль реалізувати?
У війську людина могла навчитися керувати людьми, працювати з логістикою, безпілотними системами, зв’язком, аналітикою, технікою, плануванням, ризиками. Вона могла ухвалювати рішення в умовах дефіциту інформації та ресурсів, нести відповідальність за команду, швидко адаптуватися до змін. Якщо після демобілізації ми бачимо в цій людині лише потенційного пацієнта психолога, ми не просто створюємо стигму, а і втрачаємо величезний людський капітал.
Тому психологічна реабілітація є критично важливою, але вона повинна бути частиною значно ширшої системи відновлення.
Відновлювати потрібно не окремі функції, а спроможність людини жити далі
Неможливо якісно працювати з психологічним станом людини, повністю ігноруючи її фізичне здоров’я. Неможливо говорити про успішну реінтеграцію, якщо людина психологічно стабілізувалася, але не бачить для себе жодної професійної перспективи. Так само складно очікувати стійкого результату, якщо ветеран повертається в родину, яка сама виснажена роками війни й не розуміє, як тепер будувати спільне життя.
Після кожної психологічної стабілізації має виникнути наступне запитання: для чого відновлюється людина?
Тому модель відновлення має одночасно працювати щонайменше з кількома взаємопов'язаними сферами: психічним та фізичним здоров’ям, соціальними зв’язками та родиною, сенсами й сильними сторонами людини, а також її економічною спроможністю.
Це не означає, що кожному ветерану потрібно призначити психолога, лікаря, кар'єрного консультанта, юриста і бізнес-ментора. Холістичний підхід не означає максимальну кількість послуг. Він означає здатність побачити людину цілісно, визначити її конкретні потреби й побудувати маршрут саме під них. Комусь після служби насамперед потрібне лікування та фізична реабілітація. Інша людина фізично здорова, але переживає депресивний розлад і потребує професійної психотерапії. Хтось психологічно стабільний, але не розуміє, як перекласти військовий досвід мовою цивільного ринку праці. Хтось хоче відкрити власну справу, а хтось має роботу, але переживає серйозну кризу у стосунках із родиною.
Універсальна програма «реабілітації ветерана» не спрацює для всіх цих людей. Натомість може спрацювати екосистема, в якій існують різні точки входу та зрозумілі переходи між ними.
Психічне здоров’я — фундамент, але не кінцева точка
Важливо не наділяти психологічну допомогу функціями, яких вона не здатна виконати. Психолог може допомогти людині стабілізувати стан, працювати з наслідками травматичних подій, депресією, тривогою, проблемами адаптації. Психіатр може діагностувати розлад і, за необхідності, призначити медикаментозне лікування. Але жоден із них не може замість ветерана знайти професійний шлях, побудувати нові соціальні зв’язки, відновити економічну самостійність чи сформувати бачення власного майбутнього.
Більше того, не кожен ветеран узагалі потребує психотерапії. Військовий досвід не є діагнозом, а сильна реакція на ненормальні обставини не завжди означає психічний розлад. Тому професійна система починається зі скринінгу і маршрутизації, а не з припущення, що кожному військовому після повернення необхідно «лікувати травму».
Але після кожної психологічної стабілізації має виникнути наступне запитання: для чого відновлюється людина? Відповідь «щоб вона більше не мала симптомів» — недостатня. Потрібно допомагати людині відновити здатність жити, діяти, працювати, будувати стосунки, реалізовувати власні здібності та планувати майбутнє.
Військова служба створює надзвичайно сильне відчуття мети. Є зрозуміле завдання, команда, відповідальність, структура дня, усвідомлення того, навіщо ти робиш свою роботу. Після повернення в цивільне життя частина цієї структури зникає. На цьому етапі питання професійної реалізації стає значно більшим, ніж питання зарплати. Людині важливо зрозуміти, де тепер її компетенції потрібні, яку роль вона може виконувати і де знову відчуватиме результат власних дій.
Тому ми маємо говорити про таланти й сильні сторони не як про психологічну вправу. Це частина реінтеграції. Військовий досвід не повинен ставати порожнім місцем у резюме, яке потрібно якомога швидше перекрити цивільними курсами. Наше завдання — навчитися його розпаковувати. Що саме робила людина? Якими процесами керувала? За що відповідала? Які рішення ухвалювала? Які технології опанувала? Які навички можна перенести у цивільний сектор, а які потребують додаткової освіти?
Тільки після цього можна говорити про якісну профорієнтацію.
Економічна спроможність — теж частина реабілітації
Коли людина має стабільний психологічний стан, але не може забезпечувати себе та свою родину, процес відновлення складно назвати завершеним. Працевлаштування і підприємництво часто обговорюють окремо від реабілітації, ніби це наступний етап: спочатку ми «відновимо ветерана», а потім відправимо його на ринок праці. Насправді ці процеси взаємопов'язані.
Робота — це не лише гроші. Це структура дня, соціальні контакти, відчуття компетентності, відповідальності та приналежності. Власна справа може дати людині автономність і можливість перетворити попередній досвід на новий професійний проєкт.
І тут бізнес має величезну зону відповідальності. Українським компаніям доведеться навчитися бачити у військовому досвіді не перерву в кар'єрі, а набір компетенцій, які можна перевести у цивільний контекст. Доведеться адаптувати рекрутинг, навчати HR-команди й керівників, створювати нормальні умови повернення мобілізованих працівників. Не тому, що потрібно зробити послугу ветеранам. А тому, що українська економіка не може дозволити собі не використовувати цей людський капітал.
Чому все це — питання обороноздатності
На перший погляд зв’язок між ветеранською реінтеграцією та обороноздатністю може здаватися непрямим. Насправді він дуже конкретний.
Людина, яка сьогодні служить, дивиться на те, як держава і суспільство ставляться до тих, хто вже повернувся. Вона бачить, чи може ветеран отримати лікування, чи знаходить роботу, чи залишається сам зі своїми проблемами, чи має можливість навчатися, створювати бізнес, забезпечувати сім'ю та залишатися повноцінним учасником суспільства.
Це формує довіру до держави, а довіра — один із ресурсів оборони.
Обороноздатність — це не лише кількість зброї, дронів, боєприпасів і підготовлених військових. Це також здатність суспільства витримувати тривалу війну, відновлювати людський ресурс і зберігати готовність людей захищати свою країну. Якщо військова служба в суспільній свідомості починає означати ризик після повернення залишитися без роботи, без адекватної реабілітації та без зрозумілого майбутнього, це неминуче впливає на ставлення до самої служби. І навпаки, система, яка демонструє: після служби твій досвід не буде списаний, твої компетенції потрібні, а за необхідності ти отримаєш підтримку, — посилює суспільний контракт між громадянином і державою.
Нам потрібно перейти від «допомоги ветеранам» до інвестиції в людей
За оцінками уряду, після завершення війни кількість ветеранів разом із членами їхніх родин може становити близько 5−6 мільйонів людей. За такого масштабу ветеранська політика просто не може залишатися окремим напрямом соціального захисту. Вона стосуватиметься медицини, освіти, економіки, ринку праці, підприємництва, місцевого самоврядування, міської інфраструктури, корпоративної культури та системи ментального здоров’я.
Тому нам уже сьогодні потрібна екосистема, у центрі якої буде не статус ветерана і не перелік доступних йому послуг, а людина та її спроможність. Психічне та фізичне здоров’я. Родина та соціальне оточення. Сильні сторони, таланти й нові сенси. Освіта і професійний розвиток. Працевлаштування або підприємництво. Можливість бути економічно незалежним і впливати на власне майбутнє.
Ці складові не можна розкладати між різними інституціями так, ніби вони не пов’язані між собою. Нам потрібна система, здатна провести людину між ними й водночас не зробити її довічно залежною від цієї системи. Бо кінцева мета реабілітації - не створити ветерану максимально комфортне життя всередині інфраструктури допомоги. Навпаки, її успіх настає тоді, коли ця інфраструктура більше не потрібна або потрібна мінімально. Коли людина знову може сама визначати свої цілі, забезпечувати себе, будувати стосунки, працювати, створювати бізнес, навчатися, виховувати дітей, брати участь у житті громади й ухвалювати рішення про власне майбутнє.
Тому відновлення ветеранів — це не витрати, які держава мусить закласти в бюджет як наслідок війни. Це інвестиція в людей, які вже зробили одну з найбільших інвестицій у цю державу.
Ми багато говоримо про те, якою має бути Україна після війни. Але цю країну будуватимуть не абстрактні інституції. Її будуватимуть люди, які сьогодні воюють, працюють, втрачають, повертаються і починають наступний етап свого життя. Від того, чи зможемо ми зберегти їхнє здоров’я, компетентність, економічну активність, зв’язок із суспільством і відчуття власної потрібності, залежить значно більше, ніж успіх ветеранської політики. Від цього залежить стійкість країни, яку вони захищають.