Неможливо відірватися. 16 книжок, які прочитала в серпні та раджу всім
У серпні прочитала 16 книжок, і це загалом був місяць дуже вдало обраних текстів
Епоха магічного переосмислення, Аманда Монтелл, видавництво Vivat
6 з 10
Збірка есеїв про сучасне химерне життя в епоху невігластва, просунутих цифрових технологій і фатальної залежності від соціальних мереж, а також, за словами самої авторки, про те, як так сталося, що «люди з магістерськими ступенями будують свої календарі зустрічей на основі положення Меркурія в космосі, або наші сусіди відмовляються від вакцинації, бо ютубер у штанах палаццо сказав, що вона «погіршить їхню ДНК». Загалом, книга цікава, хоча й доволі поверхнева. Деякі есеї влучні й дотепні, а в деяких авторка перестрибувала з думки на думку, поки остаточно не заплуталась і не почала суперечити самій собі. Якщо ви за життя вже начитали бодай невеличкий корпус якісного наукового нон-фікшну про соціум і алгоритми його функціонування, ця книга вам ні до чого. Її цікаво погортати, вона розрадить в подорожі, але нічого не переверне у вашій свідомості й Америки вам не відкриє. Книга, власне, максимально орієнтована на американського читача й не надто глибоко копає.
Про таке не говорять, Патриція Локвуд, видавництво Темпора
8 з 10
Книга десь про те ж саме, що й попередня, але це вже художній текст, ще й такий, що встиг стати культовим. Це історія залежності від щосекундної присутності в соцмережах і цифровому просторі (якщо тебе тут нема, то ти й не існуєш?), тим часом як в країні, де живе головна героїня, до влади прийшов Тиран (тут навіть не алюзія на Трампа, а мало не прямий текст), а жіночі права та свободи потроху під'їдає нова дійсність. Коли авторка писала цю книгу 5 років тому, текст, можливо, ще й мав вайби дистопічного, але зараз вже став нотатками сьогодення. І от посеред цього нескінченного мороку повідомлень, чужих і власних твітів і постів, в житті героїні стається дещо, що вириває її з диджиталізованого болота і повертає лицем до життя. А заразом і до смерті. Сучасний роман про сучасність, побудований у формі коротких постів-твітів, який на очах читачів із дистопії перетворився на реалізм-за-твоїм-вікном.
Збирачі ягід, Аманда Пітерс, видавництво Vivat
8 з 10
Непогана історія, яка трохи не дотягнула до того, щоб стати хорошою. В родині індіанців племені мікмаків, які щосезону наймаються працювати збирачами ягід на канадсько-американському прикордонні, стається трагедія: в розпал сезону, поки всі працювали в полі, зникла дитина — чотирирічна Рут. Інтрига, що ж сталося з дівчиною, триває недовго (увага, далі трохи спойлерів) — в четвертому розділі ми її зустрічаємо. Історія ведеться по черзі від імені двох оповідачів: брата маленької Рут, на ім'я Джо, який останнім бачив сестру перед зникненням, та самої Рут, яку виростила чужа родина під іншим іменем. Мені в книзі трохи бракувало гостроти та реалістичності. Авторка зробила кілька кволих спроб завести розмову про расизм, приниження індіанців та їхню боротьбу за права, але цього було замало. Було відчуття, що авторці кортить чимскоріше згладити всі гострі кути, замести під килим незручні питання та неприємну довколишню дійсність. Можливо, письменниця й не мала наміру писати гостро соціальний роман, але без цього родинна сага розсипалась на лінійний переказ двох життів: одне, яке чоловік сам собі зруйнував, та інше, яке жінка сама для себе побудувала. Сакрального буктокерсього захвату від книги я не відчула, але свою порцію задоволення від читання отримала.
В очікуванні варварів, Джон Максвелл Кутзее, видавництво Фабула
9 з 10
Книга австралійського письменника, написана у 1980 році, про неймовірно жорстокі стосунки між колонією та колонізаторами, які мають владу, військо, а ще заражені манію переслідування і власної величі. Історія про межу, де закінчується тиран і починається «ласкавий господар», бо надто вже вона ненамацувальна та межа.
Нікелеві хлопці — прекрасна та сильна книга, а несподіваний фінал перевершив всі очікування
Міський суддя старої фортеці на околицях імперії, керує нехитрими справами поселення, живе своє найкраще життя, насолоджуючись привілеєм «хазяїна»: мати коханок, смачну їжу й тепле ліжко щоночі, рибалить, досхочу відпочиває, навіть має час, натхнення й гроші, щоб вести археологічні розкопки поблизу старої фортеці - так йому небайдужі ті автохтони. Загалом — нешкідливий чиновник в богом забутому селі посеред пустелі. Аж раптом його навідує імперський полковник зі звісткою, що місцеві варвари ось-ось нападуть, їхня мета — підважити владу Імперії, а то й зруйнувати її. Суддя стає свідком неймовірної жорстокості - не варварів, а якраз «своїх», що починають порядкувати у фортеці та вершити правосуддя на свій штиб. В ці «жорна» справедливості незабаром потрапляє й сам суддя, і хоча навіть в крихітній смердючій камері, побитий і принижений, він продовжує співчувати «варварам», тобто колонізованому народу, його не полишають думки про те, а чи справді він чимось кращий за жорстокого полковника, якщо був «одного з ним племені». Гадаю, у свій час роман був шоком і сенсацією, але сьогодні, нам, тим, хто бачив звірства «скаженого полковника» не в книзі, а в реальному житті, книга може видатися занадто сентиментальною та надто алегоричною. Бо реальність все одно гірша.
Розсипані кордони, Роксолана Жаркова, Видавництво Старого Лева
9,5 з 10
Збірка оповідань про жіночий досвід проживання війни — емоційний, фізичний, тактильний, навіть філологічний, де саме слово «війна» виписано пунктирною лінію чорнилом, що щезає, щоб проступити на яв в найнесподіванішому місці. В цій тоненькій книжечці такий концентрат болю й жаху, що я дуже щиро рекомендую читати та перетравлювати по одному оповіданню за раз. А ще й мова книги така, що кожне речення хочеться перечитати двічі чи тричі, підкреслити маркером, винести на береги й завчити напам’ять. Найбільше сподобалися оповідання Готельне мило і Калейдоскоп (найкраще в збірці, я вважаю!), які розбили мене просто на друзки, особливо останнє. А от перше оповідання (хоча воно й дуже класне у своїй несподіваності), на мою думку, випадає із щільно плетеної канви Кордонів — складається враження, що воно за недоглядом закотилося з іншої збірки, і на загальному фоні виглядає трохи дивно. Ще слово про обкладинку: яка ж вона калейдоскопічно влучна!
Залишок дня, Кадзуо Ішіґуро, Видавництво Старого Лева
10 з 10
Ще одна книга про війну, в якій війна вже давно відгриміла, але наслідки, мов довгі тіні залишку дня, тягнуть свої мацаки. Книга схожа на шкатулку, в якій одна історія ховається в іншій: бездоганно вишколений дворецький Стівенс, який, здавалося, уповні опанував мистецтво служби в аристократичному домі, отримує листа від колишньої економки маєтку, де сам і донині служить. Щоправда, дім перейшов до нового власника, американця, який воліє підтримувати місцеві традиції та тримати штат слуг. Але от халепа, знайти достойних слуг все важче й важче, тому Стівенс вирішує знову покликати на службу стару економку та вірить, що разом вони повернуть маєтку часи його розквіту і ще не заплямованої репутації. Подорож триває лише шість днів, протягом яких Стівенс згадує славетні історії з життя колишнього власника, британського аристократа, і поволі перед читачем розгортається болісна картина, бо коли дворецький нарешті наважується на повну ревізію і свого власного життя, виявляється, що у залишку йому не лишилося нічого, крім гіркоти та втрачених можливостей, які колись були в нього перед носом. Дуже осіння і меланхолійна оповідь.
Засмага, Хлоя Мішель Говарт, видавництво Лабораторія
10 з 10
Книга про двох закоханих ірландських школярок і про відвагу обирати себе замість отруйного «що скажуть люди». Тихе ірландське село Кроссмор у 90-ті роки 20 століття живе в міцних лещатах упереджень: головне для жінки — вийти заміж (не обов’язково вдало, але вийти треба), а дівчина в родині - найменш люблена дитина, і головна героїня це добре по собі знає, бо коли щовечора сідає з родиною за стіл, бачить, чим матір частує братів, і що, власне, лежить на її тарілці. Спільнота, де матері «не з тих людей, які будуть чесними, коли можна бути ідеальними», і де одностатеві стосунки — то найбільша бридота і карний злочин. Ну, щонайменше смертний гріх!
На перший погляд, історія про любов, нерішучість і страх жити своїм життям — до речі, читайте текст дуже уважно, десь на середині, між строк губиться авторський спойлер, чим все закінчиться. Але якщо придивитися уважніше, не менш важливою за головну сюжетну лінію є динаміка нездорової залежності доньки від матері. Люсі не має ані довірливих, ані надміру ніжних стосунків із матір'ю, але токсичну залежність від її схвалення вона називає любов’ю, яку боїться втратити. Бо насправді добре розуміє, що матір не любить її, принаймні не так, як синів. І чим жорстокіше мама карає доньку, тим міцніше дівчина чіпляється за цю химерну «материнську любов», якої насправді не знала, не відчувала і на очі не бачила. Загалом, болісна історія про дітей, народжених не з любові, а «бо так треба».
Марсіани на Хрещатику, Віра Агеєва, видавництво Віхола
10 з 10
Не минуло і трьох років, як я нарешті дочитала цю книгу, і скажу вам, що нема кращих книг для розуміння української літератури, ніж книги Віри Агеєвої. Ця книга запрошує на літературну екскурсію Києвом 20-х років минулого століття: прогулятися місцями, де за одним столом сиділи Тичина і Курбас, де разом кавували символісти й спіралісти, де читали вголос свої вірші, поеми, уривки з романів та повістей найкращі українські поети й письменники (до речі, такі театралізовані презентації текстів часто були єдиним способом дістатися читача, коли не було паперу друкувати книжки). А головне, ця книга — найкраща підказка і деталізована мапа, як читати Зерова, Підмогильного, Винниченка, Тичину, Домонтовича. Вона пояснює, чому і за що ціле покоління, наші пишноцвітні «двадцяті», було зрізане «під корінь», і вже на кінець 1937 року, коли сталінська каральна машина запрацювала на повну, від ренесансу 20-х не залишилося майже нічого і нікого.
Кукучка. Історія про найвідомішого польського гімалаїста, Даріуш Кортко, Марцін Пєтрашевський, видавництво TravelBook
10 з 10
Монументальний життєпис легендарного польського альпініста Єжи Кукучки, який став другим у світі альпіністом, що піднявся на всі найвищі піки світу і здобув «Корону Гімалаїв». Від книги неможливо відірватися, бо поруч зі спогадами про життя, родину, закоханості, шлюб, дітей, друзів і колег, і, звісно ж, неймовірні підкорення найнебезпечніших піків, тут розповідається про умови ПНР-івсько-совкової дійсності, в яких доводилося пробиватися польським альпіністам. Світова альпіністська спільнота їх навіть на початку не сприймала серйозно, дивлячись на скромні пожитки поляків і їхнє недолуге спорядження. Скажімо, в часи, коли зірковий суперник Кукучки Райнгольд Месснер (він став першим, хто піднявся на всі найвищі гори планети) мав усю можливу допомогу спонсорів, найкраще спорядження та найкрутіших партнерів по сходженнях, польським альпіністам часом із власної кишені доводилося платити за квитки, послуги портерів, дозволи тощо, а ще й мудрувати зі спорядженням, якого просто не було.
Вразили спогади про те, як замість захисних масок від сонця, поляки ходили на восьмитисячники в окулярах газозварювальників — бо інших не мали й купити не могли. А ще чи не кожен польський альпініст тих часів був контрабандистом — так, вони везли з Ірану та з Індії шкіряні куртки, килими, магнітофони, щоб все це перепродавати — інакше не могли собі дозволити розкошів життя, не підвладного трудовому кодексу ПНР. Кукучка загинув вже наступного ж сходження після здобуття титулу другої у світі людини, яка підкорила найвищі гори планети — повернувся на Південну стіну Лхоцзе, яка так йому і не підкорилась.
Лель, Світлана Вертола, видавничий дім Прометей
10 з 10
Яка ж це прекрасна казка в київських ландшафтах! Дуже ніжна магічна історія про кохання між божком та звичайною київською дівчиною, яка живе з мамою і, переживши прикрий досвід кібербулінгу, вибудувала собі здорові кордони та навчилася казати «ні». Лель — син могутніх богів древнього Пантеону, закохуватися в смертну йому заборонено. Ну, є, звичайно, можливість уникнути заборони, але ціна — Лелеве безсмертя. Втім, і Лель за божеськими мірками — сам ще підліток-шмаркач, тому тисячолітнього парубка швидко «приводять до тями» батьки та старший брат: ич, який розумний, кохання йому захотілося! Закоханих суворо карають — їм стирають пам’ять одне про одного. Але історія таки має щасливий фінал. А ще в ній багато прогулянок київськими барахолками та секондами, душевних квартирників і музичних фестивальчиків, і взагалі вона неймовірно затишна, хоч і дуже весняна, сонячна та квітуча.
Дві частини із Копенгагенської трилогії Туве Дітлевсен: Дитинство та Юність, Видавництво Грушка
10 з 10
Автобіографічний роман-трилогія данської письменниці, надзвичайно особистий і щемкий, пронизаний атмосферою бідності, невігластва і відсутності підтримки, від яких авторка страждала за життя.
Дитинство — це історія про дівчинку, що виростала в робітничому кварталі, зі знервованою матір'ю, яка не бажала цієї дитини, і батьком, який раз у раз втрачав роботу; про дівчинку, яка мріяла стати поеткою, але не мала навіть кутка, де усамітнитися, тож весь її «особистий простір» був зведений до сторінок зошита, в якому вона писала вірші, і не мала жодного шансу на подальшу освіту, бо вже після конфірмації мусила йти шукати роботу. Освіта — то не для дівчат. Поезія — тим більше. Так казали батьки. І тим сильніше розпалювали бажання Туве розірвати замкнуте коло батьківських очікувань і материнських настанов чимскоріше вийти заміж.
Юність — це розповідь Туве, яка уже пізнала перші принади «дорослого світу»: перші стосунки з чоловіками, перший секс, який стався, бо всі довкола їй товкмачили, що вже пора, перша робота, яка нарешті принесла гроші й окреме житло від батьків. А найголовніше — перший надрукований вірш, за яким настав час першої надрукованої збірки, і це в роки, коли Європу потроху накривало мороком великої війни. Загалом ця трилогія не лише про відчай жінки-мисткині, яка єдине про що мріяла насправді - так це куток для творчості та можливість працювати в тиші, а й про ту Данію, яка ще й близько не була в списку найщасливіших країн світу.
На острові, Михайло Коцюбинський, видавництво Vivat
100 з 10
Як людині, яка народилася в Чернігові, мені соромно, що я так довго до пуття не читала по-справжньому великого земляка (те, як Коцюбинського читали в школі та що з того розуміли в підлітковому віці - навіть не буду й згадувати). Його коротка проза і дотепна, і моторошно-прекрасна, така, що, здається, візьми її в руки — і обпечешся! Подарунок на іменини, заснований на реальному випадку, коли гімназист потай потрапив на страту — геніальна препарація тогочасної дійсності найтоншим психологічним інструментом. Лялечка — дивовижний зразок феміністичної прози, в якій Коцюбинський показує механізм зародження співзалежності й того, на яку чорну яму перетворюються стосунки з нарцисом. А Тіні забутих предків? Які в школі пролетіли перед очима і моментально забулися? Це ж надзвичайно сучасне етнофентезі, ще й бездоганно написане! І оповідання Хвала життю про зруйновану землетрусом Мессіну — суцільні сироти шкірою, настільки воно про нас сьогоднішніх, оці руїни та спокусливий еліксир краси — це ж про наше химерне життя у війні. Вівате, кидайте все, і видавайте Коцюбинського ще!
Нікелеві хлопці, Колсон Вайтхед, видавництво Книголав
100 з 10
Заснована на реальних подіях книга, за яку автор отримав Пулітцерівську премію. Нікель — виправна школа для підлітків. Щоб потрапити туди, не обов’язково вчинити злочин — достатньо бути занедбаним власною сім'єю і собі на нещастя потрапити під опіку штату. На папері школа мала «виховати й настановити, дати фах і відкрити шлях у життя», а на ділі виживання хлопців, особливо темношкірих, ставало лотереєю, а сам Нікель — квитком в один кінець. Насильство в стінах Нікелю було настільки нормалізоване, що камери для тортур, хай і офіційно заборонені після кількох судових процесів, ніхто не демонтував — нагод користуватися ними не бракувало. І кількість безіменних могил на Взуттєвому пагорбі поблизу школи продовжувала рости. Елвуд, темношкірий юнак-ідеаліст, з непоправною вірою у вищу справедливість для всіх, потрапляє в Нікель випадково, через прикрий збіг обставин, що визначив усю його подальшу долю. Хлопець пізнає на собі всі кола пекла, з якого жоден вихованець Нікелю так ніколи й не вибрався, бо деякі в’язниці просочуються під шкіру, і навіть коли від фізичної тюрми лишаються руїни, ти ніколи не перестаєш бути її бранцем. Це прекрасна та сильна книга, а несподіваний фінал перевершив всі очікування — бо насправді був очевидним і єдино можливим від самого початку.
Дорога, Кормак Маккарті, Видавництво Темпора
100 з 10
Сьогодні, коли світ упритул підійшов до загрози ядерного — яскравого, без сумніву — колапсу, історія про постапокаліптичний світ, що народжується у спалаху ядерного вибуху, погодьтеся, має потужний вайб сучасності. Отже, стався глобальний катаклізм, і найімовірніше — рукотворний, а не природний. Бо наслідки планетарні. Загинуло людство. Загинули тварини, птахи. Річки отруйні. Сонячне тепло та світло не досягають поверхні землі. Темрява. Тиша. Катаклізм настільки глобальний, що попри спроби людських груп із тих, що вижили, формувати щось на кшталт безжальних спільнот канібалів є ознакою відчаю та агонії. Людей надто мало, і загальна тенденція до людоїдства невпинно скорочує популяцію, запасів їжі у вигляді консервів і жалюгідних плодів з рідкісних дерев, катма, технології втрачені, це вже не виживання, а доживання, передсмертні конвульсії людства. І от батько з сином вирушають на південь в пошуках надії - офіційно шукають кращого місця для життя, але кращих місць не лишилося, планета гине. Загалом, звідки вони вийшли та куди йдуть неясно, та й не важливо — про вихідну точку мандрів у старшого чоловіка залишилися розрізнені тьмяні спогади, хлопець і їх не має. Ці двоє весь час розмовляють. Переважно говорить батько. Син тільки ставить питання. І, власне, канву сюжету плетуть не випробування, що випадають на їхню долю (від зустрічі з канібалами до зустрічі з банальним злодюжкою), а розмова, довжиною в дорогу життя. Максимально теологічний і філософський текст в макабричній упаковці апокаліпсиса.
Хлопчик, який бачив у темряві, Раса Буґавічуте-Пеце, Видавництво Старого Лева
100 з 10
На перший погляд, така собі меланхолійна історія дорослішання хлопчика, яка припала на пізні дев’яності. Десь більш-менш схожа історія для пострадянського простору — бідність, загальна невлаштованість життя, дорослі, які шукають порятунку на дні чарки, жорстокість бабів і дідів, яких радянська реальність пережувала, перемолола та виплюнула. У хлопчика ж унікальна ситуація: його батьки незрячі. Навмисне тут пишу незрячі, замість більш коректного «люди з порушенням зору». Побут в родині своєрідний: спершу молода родина мешкає в гуртожитку, довкола них багато людей, друзів, спілкування, простір аж вібрує присутністю. Пізніше вони перебираються у квартиру, де весь довколишній простір має бути облаштований так, щоб незрячі мама й тато могли там вільно орієнтуватися. Речі - строго на своїх місцях. Домашній розклад і правила — не обговорюються і не підважуються. Чужі у квартирі - табу. Рік за роком хлопець пригадує дитинство, яке потроху переходить в підлітковий вік. Розділи спогадів помережані болісними монологами, в яких звучить нестерпний жіночий крик. Тепла і затишна атмосфера перших сторінок дуже швидко змінюється на гнітючу і непроглядну, мов темрява — не через брак любові, а через її задушливий надмір. Першим дзвіночком стає кошеня, до якого незряча матір шалено ревнує маленького сина. Останнім — перше кохання підлітка, знервованого, збентеженого, який потроху починає розуміти: або він розчиниться в густій чорній мелясі, якою стала материнська любов, або вирве собі серце. Боже, яка ж ця історія глибока, сильна, чесна, і разом із тим — вона як рана, що з кожною сторінкою кровить все сильніше. Хлопчик в останньому розділі - уже не хлопчик. Дорослий чоловік, який привіз своїх дітей до своїх батьків на гостину. Любові не стало менше, але побільшало розуміння. В якийсь момент до мене дійшло: батьки хлопчика не були людьми з порушеннями зору. Не були фізично незрячими. Вони просто лишалися в темряві. І тоді все стало на свої місця. До речі, це в жодному разі не дитяча книжка.
Текст публікується з дозволу авторки
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
Більше блогів тут