«Важливо повернути цю історію в українську колективну пам’ять»: інтерв'ю з режисеркою фільму ЄвроКривбас Анною Паленчук
Читайте NV у Google
Кадр з фільму ЄвроКривбас (Фото: пресслужба 435Films)
На XVII ОМКФ відбулась національна прем’єра документального фільму ЄвроКривбас. Анна Паленчук розповіла про захопливі відкриття про Дніпропетровщину під час роботи над фільмом,я кий досліджує європейську історію регіону.
У п’ятницю, 4 вересня, на XVII Одеському міжнародному кінофестивалі, який завершився у Києві, відбулась прем'єра документального фільму ЄвроКривбас, який досліджує європейську спадщину Дніпропетровщини кінця XIX початку XX століть. Він розповідає про маловідомі українцям сторінки з історії цього індустріального регіону — про бельгійських, французьких, британських, німецький та польських підприємців та інженерів, які більше століття тому долучилися до розвитку промислових українських міст — Дніпра, Кривого Рогу, Кам’янського. Таким чином фільм розвінчує російську версію історії українського регіону.
Стрічка стала своєрідним продовженням дослідження європейської спадщини Донеччини і Луганщини, про яку розповідав фільм ЄвроДонбас (2022) режисера Корнія Грицюка. Над фільмом ЄвроКривбас Грицюк вже працював як продюсер, а режисерками виступили Анна Паленчук та Марина Ткачук.
В інтерв'ю NV Анна Паленчук розповіла, як під час роботи над фільмом команді вдалося у Канаді, Польщі, Німеччині розшукати нащадків людей, які розбудовували індустріальну частину Дніпропетровщини, унікальність міста Кам’янське, яке варто з часом включити в туристичні путівники, про відкриття і висновки, які вона зробила під час роботи над фільмом.
— Ідея створити ЄвроКривбас виникла ще під час роботи над ЄвроДонбасом?
— Ідея ЄвроКривбасу фактично виросла з досвіду роботи над ЄвроДонбасом режисера Корнія Грицюка, який ми випустили на екрани у 2023 році. Фільм викликав значний інтерес до історії Донеччини та Луганщини, зокрема до ролі європейців, які наприкінці XIX — на початку XX століття розвивали там промисловість і розбудовували міста.
Проєкт виявився дуже успішним, і ми побачили, що обраний формат справді працює та знаходить відгук у глядачів. У ЄвроДонбасі ми поєднали унікальні архівні матеріали, пов’язані з бельгійцями, французами, німцями та британцями, анімацію цих матеріалів, коментарі українських експертів та історії документальних героїв.
Безпосередню роботу над ЄвроКривбасом режисерки Марини Ткачук ми розпочали восени 2024 року.
— Що наштовхнуло на його ідею? Що ви хочете розповісти українцям цим фільмом?
— Безпосереднім поштовхом до ідеї ЄвроКривбасу стала наша вулична виставка, присвячена європейській спадщині Донеччини та Луганщини, яку в травні 2024 року наша команда за сприяння ЮНЕСКО представила на Михайлівській площі в Києві. Ми зробили її на основі нашої роботи над ЄвроДонбасом.
Експозиція складалася з окремих стендів, кожен із яких розповідав історію конкретного міста чи населеного пункту та його зв’язків із європейцями наприкінці XIX — на початку XX століття. Серед них були Лисичанськ, Донецьк, Маріуполь, селище Нью-Йорк, Дружківка. На жаль, переважна більшість цих місць сьогодні перебуває під російською окупацією.
Після виставки в Києві ми почали шукати можливості показати її і в інших містах України. Одним із таких міст мав стати Дніпро. Спочатку виникла доволі проста ідея: якщо ми привеземо виставку до Дніпра, варто додати до неї окремий стенд, присвячений самому місту та його європейській історії.
Але коли ми почали досліджувати цю тему, то зрозуміли, що одним стендом тут точно не обійтися. Масштаб європейської присутності та її впливу на розвиток Дніпра і всього регіону виявився настільки значним, що це вже була історія для окремого документального фільму.
Адже Дніпро, який сьогодні є одним із ключових ділових та промислових центрів України, мав подібне значення і понад сто років тому. Наприкінці XIX — на початку XX століття цей регіон переживав стрімкий економічний та індустріальний розвиток, і європейський капітал, підприємці, інженери та технології відігравали в цьому важливу роль.
Саме цю частину нашої історії ми й хочемо показати глядачам у ЄвроКривбасі. Нам важливо нагадати, що економічні та культурні зв’язки України з Європою мають значно глибше коріння. Європейці не просто приїжджали сюди працювати чи інвестувати — вони разом з українцями створювали підприємства, розвивали міста й формували той промисловий регіон, яким ми знаємо його сьогодні. І для нас важливо повернути цю історію в українську колективну пам’ять.
— Які особисті відкриття ви зробили під час роботи над фільмом?
— Під час роботи над цим проєктом я зробила для себе кілька важливих відкриттів. І перше з них — це, безумовно, постать Олександра Поля. Для мене він справжній візіонер, своєрідний «степовий Колумб» — людина, яка фактично відкрила Криворіжжя як майбутній промисловий регіон і змогла привернути до нього увагу європейських інвесторів.
Для мене Поль — ще й особистий приклад людини, яка не здається, навіть коли її ідеї спочатку не знаходять належної підтримки, і попри всі перешкоди продовжує рухатися до своєї мети. Він — постать масштабу всієї України.
Другим великим відкриттям для мене стало Кам’янське. Це місто, де зберіглася надзвичайно цікава європейська архітектурна спадщина. Зокрема, там є цілий пласт пам’яток, пов’язаних із бельгійською присутністю та розвитком промисловості наприкінці XIX — на початку XX століття.
Окрема сторінка цієї історії — велика польська спільнота, яка свого часу жила і працювала в Кам’янському. І що мене особливо подивувало — у місті й сьогодні є католицька громада, люди приходять до місцевого величезного костелу.
Взагалі Кам’янське мене дуже захопило своєю красою та кількістю історичних об'єктів. Я щиро сподіваюся, що з часом місто зможе стати одним із туристичних магнітів Дніпропетровщини, адже потенціал для цього там справді унікальний.
І ще одне дуже сильне враження — садиба Олександра Поля в селі Полівському. Це надзвичайно красивий історичний будинок, але його нинішній стан викликає сум. Мені дуже хотілося б, щоб знайшлися місцеві активісти, підприємці, представники громади, які змогли б об'єднатися навколо ідеї його порятунку.
— До кого зверталися за допомогою в роботі над фільмом?
— Під час роботи над проєктом ми консультувалися із професорами, істориками, консультантами, дослідниками та місцевими активістами, щоб зібрати всю цю історію докупи, перевірити факти й відтворити якомога повнішу картину того часу. Це було особливо важливо, оскільки в Україні не так багато ґрунтовних досліджень, присвячених європейській присутності в регіоні.
Велику допомогу нам надав Дніпропетровський національний історичний музей імені Дмитра Яворницького. Звичайно, ми тісно працювали і з експертами нашого фільму — дослідником публічної історії Антоном Лягушею, краєзнавцем Ігорем Кочергіном і Максимом Кавуном, професоркою Наталією Супрун.
Ми особливо раді, що цього разу вдалося налагодити співпрацю з архівом менонітів у Вінніпезі. Завдяки цьому ми отримали унікальні фотографії та інші матеріали, пов’язані з історією менонітів, які мешкали в цьому регіоні.
Надзвичайно важливою була також співпраця з професором Бруно де Кордьє з Гентського університету в Бельгії. Він допомагав нам із пошуком матеріалів у бельгійських архівах, а також здійснював історичну верифікацію наших матеріалів.
І, звичайно, ми дуже вдячні послу Бельгії в Україні Люку Якобсу, який також став одним зі спікерів нашого проєкту. Він багато років збирає та досліджує інформацію про бельгійську присутність в Україні наприкінці XIX — на початку XX століття.
— Що вас найбільше здивувало і захопило під час роботи над фільмом?
— Найбільше мене, мабуть, здивувало і водночас засмутило те, наскільки мало уваги сьогодні приділяється збереженню архітектурній спадщини. Не так багато місцевих активістів і громад усвідомлюють її цінність і готові системно нею займатися. Під час зйомок ми на власні очі бачили, як підлітки руйнували історичні будівлі, розбивали в них вікна. На це справді боляче дивитися.
Ми хочемо спонукати глядача дивитися на міський простір інакше. Коли ми бачимо старий будинок, варто запитати себе: коли і ким він був збудований? Хто тут жив або працював? Якою була історія цих людей? Що відбувалося в цьому місті сто чи сто п’ятдесят років тому?
Мені дуже хочеться, щоб ми навчилися бачити історію України значно ширше і не обмежували її лише найбільш відомими подіями чи радянським періодом
А найбільше мене захопило те, що нам вдалося знайти нащадків європейців, чиї родини свого часу жили, працювали й розвивали промисловість на території України. Ці історій ми знімали в Польщі та Канаді. Для мене було надзвичайно цікаво побачити, як через багато поколінь ці родини продовжують зберігати пам’ять про Україну і свій зв’язок із нею.
— Що нащадки європейців знають про своїх пращурів і чи здивовані були знайомством?
— Так, і для мене це одна з найбільш емоційних частин нашого фільму. Нам вдалося знайти нащадків європейців, родини яких свого часу жили й працювали на Дніпропетровщині. Заради цих історій ми знімали в Канаді та Польщі.
У Вінніпезі ми знімали Вернера Тевса — нащадка німців-менонітів. Його родина була змушена залишити Україну вже за радянських часів через переслідування менонітів. Разом із собою вони змогли вивезти зовсім небагато родинних фотографій та інших свідчень минулого. Сам Вернер ніколи не був в Україні, але вважає її своєю історичною батьківщиною і мріє приїхати до Дніпра.
Інша дуже цікава історія — нашого героя з Польщі. Коли він почав досліджувати власний родовід, то дізнався, що його пращури познайомилися саме в Кам’янському. Він настільки захопився цією частиною родинної історії, що спеціально вивчив українську мову.
І, мабуть, це одне з важливих відкриттів нашого проєкту: таких людей у світі значно більше, ніж ми собі уявляємо. Нащадки бельгійців, німців, поляків та інших європейців, які жили й працювали тут понад сто років тому, досі зберігають фотографії, документи, сімейні перекази, назви українських міст і пам’ять про місця, звідки походять їхні родини.
— Чим європейців привабила Дніпропетровщина, на вашу думку?
— Насамперед — величезним економічним потенціалом. Багаті поклади залізної руди, стрімкий розвиток промисловості, можливість будувати великі підприємства зробили цей регіон надзвичайно привабливим для європейського капіталу, підприємців та інженерів.
Але насправді для мене ця історія не стільки про минуле, скільки про майбутнє. Понад сто років тому європейці побачили тут ресурси, можливості для розвитку і, безумовно, працелюбних людей. І сьогодні, мені здається, ми знову перебуваємо в точці, коли ця історія може отримати нове продовження — через європейську інтеграцію України та майбутню повоєнну відбудову.
Україна й сьогодні має величезний економічний потенціал, здатність створювати й розвивати великі проєкти. Я вірю, що після війни наша країна знову стане місцем масштабних європейських інвестицій та спільних проєктів.
— Ви працювали над фільмом ЄвроКривбас вже під час великої війни? З якими труднощами зіштовхнулися?
— Так, ЄвроКривбас ми створювали вже під час повномасштабної війни, і це було дуже непросте виробництво. Дніпропетровщина сьогодні — прифронтовий регіон, тому під час зйомок ми передусім керувалися правилами безпеки та працювали відповідно до протоколів роботи у прифронтових зонах.
Були й ситуації, що особливо гостро нагадували про те, наскільки близько війна. Наприклад, наша знімальна група мала вирушити до Кривого Рогу, де для неї вже було заброньовано готель. Але буквально напередодні заселення в цей готель влучив снаряд. Нам довелося терміново повністю змінювати плани й шукати інше, безпечніше місце для розміщення команди.
— Який висновок ви зробили після роботи над цим фільмом? І історію яких регіонів вам би хотілося дослідити ще?
— Один із головних висновків, який я зробила під час роботи над ЄвроКривбасом, — я набагато краще зрозуміла, звідки у Дніпра цей особливий підприємницький дух.
Понад сто років тому тут потрібно було починати практично з нуля: залучати інвестиції, будувати заводи, створювати нові виробництва, розвивати міста. При цьому треба було постійно взаємодіяти з людьми різних національностей і культур — бельгійцями, євреями, німцями, французами, поляками та іншими… Це вимагало відкритості, ініціативності, здатності домовлятися, ризикувати й перетворювати ідеї на успішні проєкти.
Водночас для нас важливо, щоб робота над ЄвроКривбасом не завершилася виходом фільму. Зараз за підтримки Міжнародного фонду Відродження ми готуємо велику просвітницьку кампанію в регіоні — у Дніпрі, Кам’янському та Кривому Розі. Ми плануємо покази ЄвроКривбасу, стратегічні сесії, присвячені осмисленню та збереженню європейської спадщини регіону, а також продовження нашої вуличної виставки. Цього разу в ній з’являться повноцінні окремі стенди, присвячені Дніпру, Кам’янському та Кривому Рогу.
Крім того, ми створюємо цифровий архів європейської спадщини. За час роботи над фільмом наша команда зібрала величезний масив фотографій, документів та інших архівних матеріалів в Україні й за кордоном, і нам важливо, щоб вони не залишилися лише матеріалами одного кінопроєкту. Ми хочемо зробити їх доступними для дослідників і всіх, хто цікавиться історією свого регіону.
Я дуже сподіваюся, що і фільм, і виставка, і цифровий архів привернуть більше уваги до цієї сторінки української історії та стануть поштовхом до її подальшого дослідження. Адже Дніпропетровщина, Донеччина та Луганщина — далеко не єдині регіони України, де до радянського періоду існувала потужна європейська присутність.
Саме тому наступним нашим кроком ми хочемо зробити документальний фільм ЄвроТаврія — про європейців, які жили, працювали, створювали підприємства та розвивали південь України. Для нас це логічне продовження великої історії про Україну як частину європейського простору задовго до появи Радянського Союзу.