«Це велика проблема». Катерина Осадча розповіла, яку професію обрав старший син, який вчиться у США, і про що мріють молодші діти
Українська ведуча Катерина Осадча, засновниця Фундації Катерини Осадчої, стала ведучою п’ятого ювілейного Саміту перших леді та джентльменів. В інтерв'ю NV вона розповіла, про освіту своїх синів.
NV вдалося поспілкуватися з Катериною Осадчою під час п’ятого Саміту перших леді та джентльменів, який днями проходив у Києві. Темою цьогорічної події стала Освіта, що моделює світ. Катерині Осадчій, яка мамі трьох синів, тема освіти — одна з нагальних. Тим паче, що темою освіти та профорієнтацією підлітків займається й її Фундація Катерини Осадчої.
Тут нещодавно започаткували Платформу майбутньої професії, напрямок роботи якої допомогти молоді знайти себе, обрати фах, що відповідає їхнім здібностям, та зробити свій внесок у відродження України. На платформі можна буде дізнатися інформацію щодо актуальних на сьогоднішній день професій, покращення своїх soft skills, рівня заробітної плати за певними напрямками тощо.
В інтерв'ю NV Катерина Осадча підтвердила, що її старший 22-річний син Ілля, який вчиться в США, бачить своє майбутнє в Україні, розповіла, як і яку професію він обрав, ким мріє стати її середній син Іван, та чи полюбляє вчитися молодший син Данило. Як Катерина та її чоловік Юрій Горбунов розмовляють з молодшими синами про війну, та з якою проблемою стикаються сучасні батьки у школі та садочку.
— Ваш старший син Ілля зараз вчиться у Мерілендському університеті в США. Яку спеціальність він обрав? І чи бачить він своє майбутнє в Україні?
— Ілля обрав IT за спеціалізацією Artificial intelligence (Штучний Інтелект). Він виріши це ще п’ять років тому, коли цей напрямок не був таким модним, як зараз. Ілля хотів працювати в IT, але напрямок Штучного Интеллекту йому підказав його тато, який також дотичний до сфери IT. Я впевнена, що навички сина зараз, як ніколи, знадобляться в Україні.
Звісно, по закінченні навчання Ілля збирається повернутися в Україну. Ми поки що не знаємо, де він працюватиме, але я переконана, що його місце тут. На Саміті перших леді і джентльменів ми говорили про освіту, про технології в освіті, ШІ, Big Data. Я вважаю, що чим більше людей отримають якісну професію, розуміння, як працює цей ринок, і повернуться в Україну з цими знаннями, вони стануть нашими соціальним капіталом на майбутнє.
Завдяки дорослому сину, я на собі відчуваю, наскільки важливо обрати не тільки затребувану професію, але й затребувану спеціалізацію. І це допомагає мені в роботі в нашому фонді.
Один з напрямків нашої роботи — профорієнтація підлітків, бо важливо, щоб молодь бачила перспективу саме в Україні, розуміла, які професії будуть затребувані у наступні 3−5 років. На нашому сайті доступна аналітика, з якою можна дізнатися, які професії будуть потрібні для відбудови України найближчим часом. Бо мені б хотілося, щоб наші підлітки, обираючи майбутню професію, спиралися на якомога більшу кількість досліджень, щоб вони розуміли, де вони найбільше будуть потрібні, отримали гарну перспективу, гарну зарплатню після закінчення вишу чи профтехучилища.
Талановита молодь, яка вчиться тут, та молодь, яка вчиться за кордоном, має мати розуміння, що вони потрібні тут в Україні. Здається, у Міністерстві економіки є прекрасна програма, яка передбачає повернення українських талантів. І я вважаю, що таких програм, в принципі, має бути якомога більше.
— Ви, яка мама, маєте змогу спостерігати самі, як українським дітям доводиться зростати і розвиватися в умовах війни? Чи можете ви окреслити, як війна впливає на розвиток і навчання ваших молодших синів?
— У нас із Юрієм двоє маленьких синів, восьми і чотирьох років. Іван ходить в третій клас, Данило — в дитячий садочок. Звичайно, війна впливає. Ми розуміємо, що діти можуть півдня перебувати в укритті. Дуже важко, коли ти везеш в школу дитину, і не можеш проїхати, бо з проїжджої частини прибирають залишки дрону. Чи, коли їдеш в школу, а в цей момент починається тривога, летять дрони: дитина заходить в школу і одразу йде в укриття.
З одного боку ти розумієш, що в нас немає вибору, ми зараз так живемо, а з іншого боку розумієш всю сюрреалістичність цієї картини. Звичайно, таке життя впливає на дітей. Коли минулого року в один з днів неподалік від школи Івана прилетіла балістика, діти разом з вчителями під вибухи бігли в укриття. Це його дуже налякало.
Коли діти перебувають в стресі, перелякані, вони набагато гірше сприймають інформацію, гірше вчаться, бо першочерговим постає питання порятунку, а не сприйняття інформації. Я впевнена, що саме так це працює. Звичайно, діти дивляться на дорослих — якщо дорослі спокійні, то і вони більш-менш спокійні. Проте ми, дорослі, до кінця не розуміємо, коли і як проявлятимуться ці відкладені реакції наших дітей.
Ми з Юрою намагаємося позитивно налаштовувати синів. Коли вони чують вибухи, ми кажемо, що це наші хлопці всіх збивають. Ми намагаємося говорити, що все буде добре, бо ми сильні, ми переможемо.
Над нами часто літають літаки, ми їх іноді бачимо. Тому Іван зараз мріє стати пілотом винищувача.
— Як ви говорите із синами про війну?
— Вони, звичайно, як і всі сучасні діти, мають хоч і лімітований, але доступ до інтернету. Вони спілкуються зі своїми однолітками, знають, що таке шахеди, ракети, винищувачі, армії, росіяни. Іван весь час малює синьо-жовті прапори.
Ми з ними говоримо про базові речі. Про те, що Росія напала на України, що Росія — ворог. Що ми українці. Що ми пишаємося бути українцями. Ми плекаємо наші українські традиції. Ми не дивимося російськомовний контент. Ми спілкуємося українською мовою і не спілкуємося російською навіть з однолітками. Намагаємося принаймні.
Я вже колись казала, що спілкування російською мовою серед дітей — це величезна проблема. Дуже багато дітей, які між собою спілкуються російською і в школі, і в садочках. Більш того, я почала помічати, що мої діти у спілкуванні з російськомовними дітьми теж переходять на російську. Звичайно, ми пояснюємо дітям, що ми українці, маємо спілкуватися українською, але вони ще малі, вони не завжди це контролюють. Розумієте, коли в соціумі більшість дітей російськомовні, вони перемагають. І мені це болить дуже, тому що в мене україномовні діти, які виходять на вулицю і не зустрічають україномовних дітей.
— А ви не стикалися із булінгом через українську мову?
— Ні, їх не булять. Принаймні я не чула таких випадків,. Але те, що діти, які народилися вже під час війни розмовляють російською мовою — це велика проблема.
— Ваш середній син Іван вже вчиться у третьому класі. За якими критеріями Ви обрали для нього школу? Деякий час українським дітям доводилося вчитися онлайн. Як онлайн вплинув на знання?
— Іван вчиться, на мою думку, в гарній школі. У виборі школи ми орієнтувались на вчителів. Так я колись обирала школу і для свого старшого сина Іллі. Я вважаю, що особливо важливий для дитини перший вчитель. Саме він навчить дитина вчитися. Він з одного боку буде другом, з іншого — наставником.
Нам повезло, бо Іван пішов у перший клас, коли вже було оффлайн-навчання. Іван фактично не вчився онлайн. Хоча онлайн ми намагалися його підготувати до школи. Але з ним онлайн не працює. Це нерви для батьків та вчителя. Маленькі діти постійно відволікаються. Я вважаю, що для молодших класів навчання онлайн — це не працююча історія. Навіть мені було важко спочатку навчатися онлайн. Під час ковіду я вирішили відновити навчання французької мови, і перші заняття були дуже некомфортними. Мені дуже хотілося мати людину поруч і я довго звикала.
— Чи зміните ви щось, коли віддаватимете до школи молодшого Данила?
— Подивимось. У нас ще є час. Вони з Іваном дуже різні по характеру. Данило, мені здається, більше тяжіє до освітнього процесу. Він швидше навчається. Він вже зараз знає літери, половину абетки. Думаю, що скоріш за все вони підуть з Іваном в одну школу. Мати старшого брата в школі - це завжди прикольно. І він дуже тяжіє до Івана. Коли Іван пішов в школу, Данило казав, в нього теж буде «сумка», і він теж ходитиме в школу. Тоді він ще не міг сказати «шкільний рюкзак». (Сміється.) Зараз він із задоволення ходить у садочок.