Читайте NV у Google
Завдання Заходу — згадати межу, яку він забув, — перш ніж це забуття стане його загибеллю
Сьогодні на порядку денному світових демократій має стояти питання про те, як демократія може себе захистити. Екзистенційна вага питання є аж надто очевидною в українському контексті, проте все ще звучить абстрактно-академічно для більшості демократій європейського континенту. А ті, які відділені від нас океанами, тим паче не поспішають запитувати себе про це.
Впродовж десятиліть після Другої світової війни для багатьох європейських країн безпека перестала бути дефіцитним «продуктом». Якийсь час вона ще була цінним ресурсом, якого було вдосталь, а потім безпека стала звичайною даністю та буденністю для мільйонів європейців. Чимось настільки певним і природним, як і те, що кожного ранку сонце зійде на сході, щоб ввечері закотитися за горизонт на заході.
Європа «нормалізувала» безпеку у тому розумінні, що суспільні «рефлексії та рефлекси», як і моделі суспільної взаємодії європейських демократій, культивувалися в умовах гарантованої, як вважалося, безпеки. Натомість дефіцит безпеки, як, скажімо, відчуття екзистенційної загрози, нагадує про те, що колапс безпекової архітектури означатиме «життя на межі» для європейських суспільств. Це, своєю чергою, мало б спонукати до переосмислення безпекової моделі та способів її досягнення.
Колапс безпекової архітектури означатиме «життя на межі» для європейських суспільств
Безпека є завжди «межовим» продуктом. Батьки б мали це розуміти — безпека їхніх дітей вимірюється готовністю та вмінням їхніх батьків ступити на межу та жити на межі, якби та коли б цього вимагали обставини. Втрата суспільством «досвіду межі» робить його безпомічним та розгубленим, коли безпека стає дефіцитною, а загроза — сталою.
Якусь частину безпеки можна спробувати віддати на аутсорс, але чим більш екзистенційною стає загроза, тим ненадійнішим інструментом стає аутсорс. Намагання послати когось іншого на межу, щоб уникнути цього самому, руйнує суспільну стійкість і множить небезпеку. Якщо республіка перестає бути спільною справою, вона стає небезпечним місцем для її громадян. Бо, скоріш за все, стане справою і власністю чиєюсь. Чи це буде власний узурпатор чи окупант чи якась гібридна комбінація із цих двох — вирішить історія.
У країнах ЄС підтримка спільної оборонної політики — інституційна, абстрактна — злетіла до рекордних 81%. Натомість особиста готовність узяти зброю лишається на історично низькому рівні: лише 32% у ЄС, і цей показник почав знижуватися ще з 1980-х, що вказує радше на довгий структурний тренд, ніж на нещодавній зрив. Це майже буквальна ілюстрація того, що завдання Заходу — «згадати межу», яку він забув: розрив у 49 пунктів між інституційною підтримкою (81%) і особистою готовністю (32%) є практично кількісним вираженням цього забуття.
Життя на межі, впродовж довгих років цієї війни, парадоксальним чином стає українською новою, ще не до кінця осмисленою, нормою. У своєму глибокому й проникливому есеї «Чи можлива позитивна нормалізація війни?» Олена Стяжкіна береться саме за це питання — питання, яке звучить продуктивно, але й водночас провокативно та болісно, якщо сприймати його вихолощено.
Така нормалізація війни не є нейтральною. Без моральної ясності вона ризикує стати сліпою. Без моральної візії вона ризикує стати суто тактичною — звестися до короткострокової адаптації замість орієнтації на осмислене майбутнє. Моральна ясність дає змогу відрізнити витривалість від пристосуванства; моральна візія не дає нашим діям звузитися до самого лише виживання. Разом вони роблять так, що нормалізація лишається формою опору, а не тихою капітуляцією перед злом і перед кривавими стражданнями, які воно завдає.
Саме тут ідея всеохопної — чи тотальної — оборони (total defence) набуває глибшого сенсу. Всеохопну оборону можна розуміти як спробу продуктивної нормалізації розривів та потрясінь, спричинених війною.
Така нормалізація не заперечує реальності війни — вона організовує життя так, щоб суспільство могло відповідати на цю реальність системно. Вона перетворює індивідуальну тривогу й невизначеність на структуровану відповідальність і дію багатьох. Вона розподіляє суб'єктність між секторами — державою, армією, освітою, бізнесом, громадянським суспільством, медіа, культурою, — вибудовуючи моделі співпраці, які роблять стійкість сталою та ефективною. Така розподілена суб'єктність може одночасно бути й потужно масштабованою, якщо сконсолідується на принципах солідарності та субсидіарності.
І раптом те, що могло сприйматися як безмежно вузька межа, яка відділяє життя від смерті, перетворюється на потужну суспільну платформу сталої стійкості і надії.
Війна, у всій своїй приголомшливій тотальності, розкладається на сотні менших, посильних завдань. Так, ніби хаотичну масу із тисяч розривів та надломів розібрали, немов складний конструктор, деталь за деталлю — щоб кожен її елемент можна було локалізувати, зрозуміти й опрацювати. У такий спосіб нормалізація стає стратегією: не запереченням, а дисциплінованою залученістю. Це не стратегія супергероя. Суперсила тут — це взаємодія слабких, тобто консолідована суб'єктність багатьох. У цьому формула нашої асиметричності, яка є ключем до перемоги над імперсько-тоталітарною суб'єктністю.
Важливо, проте, зрозуміти, що така «нормалізація» — це не лише питання особистої чи громадянської чесноти; вона потребує інституцій, здатних її утримати. Довгий час Україна могла уявляти себе передусім як велику громадянську спільноту — суспільство, яке тримається на міцних горизонтальних зв’язках і живій культурі низових ініціатив.
Війна, однак, змушує до складнішого саморозуміння. Нормалізація розриву у час потрясінь потребує не лише міцної спільноти, а й дієздатної держави — такої, що тримається на інституційній довірі, культивує інституційні практики й обов’язки, цінує та захищає суб'єктність свого громадянина, забезпечує стратегічну координацію та здатність діяти колективно і швидко масштабуватися.
Інакше кажучи, громадянство, згуртоване горизонтальною громадянською залученістю, має виробити гостре усвідомлення й відповідальність за вертикальний, інституційний вимір свого суспільства.
У цьому сенсі нормалізація війни — чи, зрештою, будь-якої тривалої екзистенційної загрози — це не втрата чогось, а відкриття держави заново — через пошук життєздатних, відповідальних і оборонних рішень, які не лише плекають, а й можуть та повинні захистити спільне благо.
Таке відкриття держави заново — не тимчасове, нехай навіть тривале, зусилля потрібне заради перемоги над агресором. Воно покликане стати новим modus vivendi держави, яка ніколи вже не відмовиться від нормалізованих настанов і практик життя на межі. Насправді в основі цього лежить глибока антропологічна істина: кожен, кого покликано до буття з небуття, неминуче покликаний опанувати життя на межі. Це покликання годі делегувати іншому, однак, без інших не просто на таке покликання відгукнутися і залишатися йому вірним.
Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко у своїй книзі «Життя на межі» формулюють завдання для України та усього континенту, кажучи:
«Щоби зрозуміти Україну, потрібно бути на фронті, їздити на фронт, допомагати фронту. Щоб зрозуміти Європу, треба зрозуміти Україну. Те, чим фронт сьогодні є для України, цим Україна є для вільного світу. Це і є межа, яка є центром. Нехай навіть це центр, який кровоточить.
Дослухаймося до цієї межі. Там не кінець життя. Там його початок."
Словом, підсумовуючи: завдання України — нормалізувати межу, не дозволяючи цій нормалізації сповзти в капітуляцію. Завдання Заходу — згадати межу, яку він забув, — перш ніж це забуття стане його загибеллю. Обидва завдання, попри протилежні вихідні умови, потребують одного й того самого: моральної ясності й моральної візії.