Україна змусила світ переосмислити дитинство
Україна стає місцем, де формується нове знання про дитинство під час війни
Я дісталася до Фінляндії довгим маршрутом із карпатського Gen.Camp для дітей, які втратили батьків та пережили травматичний досвід через війну. Це місце, де діти знову вчаться спати всю ніч. Без сирен, постійного страху, без очікування дзвінка, який приніс ще одну погану новину.
А вже наступного дня я виступала на XI Conference on Childhood Studies в Університеті Східної Фінляндії - одній з головних європейських конференцій про дитинство, травму та права дітей. І саме там я дуже чітко зрозуміла: Україна перестала бути для світу лише територією гуманітарної катастрофи. Україна стає місцем, де формується нове знання про дитинство під час війни.
Світ намагається зрозуміти, як війна змінює дітей
Світ сьогодні дивиться на Україну не лише як на країну, яка потребує допомоги. Світ намагається зрозуміти, як війна змінює дітей. Як працює травма. Як виглядає втрата в масштабах країни. Як відновлювати дитинство після окупації, депортацій, полону та життя під постійними обстрілами. І головне — що з цим робити далі.
На конференції багато говорили про те, що дитина більше не є пасивним об'єктом допомоги. Діти мають власний досвід війни. Власний голос та власний спосіб переживати втрату і страх.
Саме тому сучасні підходи до роботи з травмою змінюються.
Діти не завжди можуть пояснити травму словами. Міжнародні фахівці усе більше працюють через гру, рух, мистецтво, тілесність, безпечне середовище та відновлення довіри.
Для нас в Україні це вже давно щоденна практика.
Сьогодні близько 4 мільйонів українських дітей потребують психологічної підтримки. До 80% мають ризик посттравматичних реакцій. І це складне питання, яке стосується того, якою буде наша країна через 10−20 років.
На конференції в Фінляндії мене особливо зачепила думка професорки Helen Stalford з University of Liverpool про етику досліджень дітей під час війни. Вона сказала дуже важливу річ: дослідження не можуть бути «витягуванням даних» із травмованих людей.
Я погоджуюся: українські діти не можуть ставати контентом про травму. Якщо дослідження не допомагає будувати кращі системи підтримки дітей — воно втрачає сенс.
Для мене це дуже точно описує те, що ми зараз будуємо в Gen.Hope.
Gen.Hope створюється як центр, який поєднує практичну допомогу дітям, дослідження, підготовку спеціалістів і роботу з державними інституціями.
Ми вже працюємо з дітьми, які пережили втрату батьків, окупацію, депортацію, полон та невизначену втрату — ситуацію, коли людина зникла безвісти, але родина не знає, жива вона чи ні.
Ми навчаємо психологів та освітян. Працюємо з державними інституціями. Тестуємо моделі довготривалої підтримки дітей, які можуть стати частиною майбутньої державної системи.
Колеги на конференції підтвердили: світ зараз шукає саме такі практичні рішення. Моделі, які допомагають країнам жити посеред та після великої травми. Україна стала місцем, де світ у реальному часі вчиться, як війна змінює дитинство. І як його можна відновлювати.
Я думаю, що це одна з ключових ролей України після 2022 року. Не лише вистояти у війні. А створити нове знання про те, як захищати й відновлювати дитинство під час війни. Відновлення дітей сьогодні - це вже не лише гуманітарне питання. Це питання національної безпеки України.
Саме ці діти через 10−20 років визначатимуть, якою буде Україна. Наскільки сильною буде її економіка. Наскільки стійким буде суспільство. Чи зможе країна відновлюватися, довіряти, будувати й жити далі.