Читайте NV у Google
Метафізична гора. Маттерхорн
Продовження. Першу частину досвіду читайте тут
Ми прокинулися о 3:20 ранку в Hörnlihütte (3260). Це один із найбільших і найсучасніших реф’юджів в Альпах, який стоїть прямо на ребрі гори. Сьогодні — Маттерхорн. Я погано спав, бо цієї ночі в кімнаті хропів якийсь мужик — так самовіддано, ніби саме заради цього сюди й піднявся. Ще з нами в кімнаті четверо. Усі йдуть на вершину. І цей чувак ніби теж. Але він собі виспався, а ми — ні. Ось така формула життя.
Я лежу в темряві й думаю: наскільки це важко? Чи здатен я піднятися на 4478 метрів майже прямовисною стіною? Чи вистачить мені сьогодні фізухи? Бо аклімухи мені вистачить — за два дні до цього ми спустилися з Tête Rousse (3167) після закриття Монблану, плюс до того я кілька разів посидів по парі годин на Aiguille du Midi (3842), а ще до того походив по доріжці з маскою Hypoxico в київській фітнес-клініці Aurum (до речі, всім рекомендую). А фізуха — це завжди невідомо. Я відчуваю легку втому ще після підйому на Монблан і не дуже розумію, наскільки встиг відновитися.
Учора ми переїхали з Шамоні до Церматта і від верхньої станції канатки дійшли до Hörnlihütte за півтори години. Темпом задоволений, ніби все має бути нормально.
Треба набрати близько 1200 м по вертикалі
Але сьогодні треба набрати близько 1200 м по вертикалі, практично весь час швидко лізти, а потім ще спуститися тим самим маршрутом.
Мій рюкзак — на 20 літрів. У ньому кішки (не знадобилися), легкий пуховик (не знадобився), легка шапка (не знадобилася), кілька дрібниць, 1,5 л води, пара гелів, окуляри від сонця і ще щось. На мені штани, система, термуха, на ній легкий синтетичний лонг, на голові шолом а на ногах Scarpa Ribelle Tech 3 HD (які зіграли зі мною злий жарт).
У реф’юджі близько 60 людей, із них приблизно 40 сьогодні збираються на вершину. О 4:00 сніданок — усі одночасно їдять, неголосно розмовляють, перевіряють спорядження і збираються. Виходжу на терасу і бачу купу зірок на нічному небі, частину яких закриває громада Маттерхорна. Який же він великий.
О 4:15 усі стоять у черзі біля виходу. О 4:20 двері відчиняють. Ну що — погнали.
Темно. Попереду видно тільки ліхтарики інших зв’язок. Маттерхорн починається практично через 100 метрів від дверей реф’юджу, після сходів. Тут немає кількох годин підходу, як на деяких горах: виходиш, сходи через пагорб — і майже одразу починаєш лізти. Спочатку скоби, як на via ferrata, потім 20−30 метрів вузьким карнизом — і далі починається дикий ландшафт гори. Через таку експозицію в темряві взагалі немає відчуття, що ми йдемо на вершину. Ми ліземо на зустріч із Люцифером.
Усе, що я бачу першу годину, — стіна під ліхтариком і чиїсь черевики вище або на рівні очей. Руки працюють постійно, як і ноги. Особлива увага до пальців, бо вони потрібні, щоб знаходити виступи й гострі кути для опори. Темп високий. Пульс нормальний. Дихання хоч і часте, але з фізухою все добре. Проте є інша проблема.
Ще на Монблані мої черевики почали сильно натирати ноги в районі ахіллів. Тут вони болять практично від самого початку. І чим вище ми йдемо, тим сильніше. Йду крізь біль. Але хер із ним.
Монотонно працюємо. О 6:20 виходимо на Solvay Hut (4003). Про те, що ми біля Solvay, спочатку дізнаємося за запахом — всередині хатинки туалет. Це така фішка гори. Від Hörnlihütte рівно дві години.
Уже світає. Маттерхорн змінюється. Вночі ти майже не бачиш експозиції. Є скеля перед обличчям, промінь ліхтарика, гід попереду і все. Ти не йдеш на гору, ти виконуєш наступне завдання. А коли стає світло, нарешті бачиш, де ти весь цей час лазив. Бог мій, як я тут опинився.
Кілька хвилин перепочинку. Даю таблетку лопераміду альпіністці зі Словаччини, у якої проблеми зі шлунком: «Eat one and you won’t poop for 24 hours». Їй настільки погано, що вона байдуже ковтає таблетку і тихо дякує. Дається взнаки висота.
Виходимо на схил.
У верхній частині з’являються фіксовані канати. На північній стороні берешся за один із них і лізеш угору на руках, допомагаючи ногами. Ставиш краєчок черевика на умовний карниз. Підтягуєшся. А потім дивишся вниз. Там безодня. Не схил, по якому можна кудись з'їхати, не кулуар. Під тобою просто стіна і майже кілометр вільного польоту. І маленький карниз, на якому ти щойно стояв. Сніг на північній стіні є, але його дуже мало. Льоду немає. Але іноді слизько. Кішки за все сходження так і не вдягаємо.
У якийсь момент розумію, що вже давно не думаю про фізуху. Не в плані, що легко — вже відчуваю ноги, пальці, іноді навіть хапає судома. Ніби звикаєш до постійної напруги. І ще в плані того, що це вже неважливо, бо вершина близько. Адреналін. Ми швидко набираємо висоту.
Десь уже зовсім під вершиною я вкотре шукаю, куди поставити ногу, потім піднімаю голову і бачу над собою святого Бернара. Чорна статуя стоїть на висоті близько 4450 метрів, прямо під вершиною. Це виглядає як абсолютний сюрреалізм.
І одразу згадую свої Манаслу та Еверест. На цих двох горах я бачив міражі. На одній — гігантську медузу над вершиною. На другій пам’ятаю, як під час виходу на вершину в темряві попереду мене йшли величезні Міккі Маус і Плуто. Вони йшли поруч, розмовляли між собою й активно розмахували руками. Я чітко бачив їхні рухи у відблисках світла від ліхтариків. При цьому я прекрасно розумів, що їх не існує. Але бачив їх. І ось тепер Маттерхорн і святий Бернар. Тільки цього разу — справжній.
Метафізична гора.
О 8:30 ми виходимо на вершину. 4478 метрів. Від Hörnlihütte до вершини — 4 години 10 хвилин.
Я раптом розумію, що мені нормально. Фізично я ок. Голова працює. Темп тримаю. Мій гід іде попереду, я за ним, і в якийсь момент приходить дуже просте відчуття — я можу. І це відчуття не лише про Маттерхорн. Після розлучення моє життя сильно змінилося. Але воно не стало меншим. Воно просто знову стало моїм.
Без зайвих слів. Я можу.
Текст опубліковано з дозволу автора