Читайте NV у Google
Тут ставки дуже високі
Закінчення. Першу частину досвіду читайте тут і другу — тут
Мій Маттерхорн. Частина 3. Спуск
На вершині тихо. Спокійно і сонячно. Ти йдеш угору, лізеш, долаєш стіну. А потім раптово бачиш, що далі вже нічого немає — просто невеликий майданчик із каміння площею приблизно 50−60 квадратних метрів. Вершина. Неподалік італійська вершина, вона трохи нижча.
І ти такий стоїш, навколо неймовірні краєвиди Альп — швейцарських, італійських, а вся енергія гори, цього гігантського каменю під тобою, проходить крізь тебе.
Цікава річ — усі мої вершини відчуваються не просто як проміжний фінал сходження, а як місце, де енергія неба зустрічається з енергією каменю і льоду. Проходить крізь голову й обличчя, крізь ноги й живіт — і з'єднується десь у районі серця. Я не езотерик, але буквально шкірою відчуваю ці потоки енергії. Не знаю, як це пояснити. Але розумію, наскільки вони мені зараз потрібні. Повне усвідомлення того, де я зараз стою, прийде пізніше — коли спущуся і подивлюся на гору знизу.
Я не езотерик, але шкірою відчуваю ці потоки енергії
Цікаво, що за статистикою смертельних падінь у Швейцарських Альпах десь 60% сталися на спуску і лише 40% на підйомі. Це не статистика конкретно Маттерхорна, але суть зрозуміла — спуск небезпечніший через втому після вершини, зниження концентрації та інші фактори. Причому, в історії Маттерхорна є символічна деталь: перша успішна експедиція 1865 року зійшла на вершину у складі семи людей — і четверо з них загинули саме на спуску.
Ти йдеш угору. На підйомі технічно важко, але ти свіжий і максимально зібраний. А на спуску ті самі 1200 вертикальних метрів, ті самі експоновані ділянки й канати — тільки організм уже відпрацював кілька годин, а вершина психологічно «закрила завдання». Саме тому на спуск часто витрачається навіть більше часу, ніж на підйом. Бо спуск — це не додаток до сходження, а, буквально, його друга половина.
Дехто плаче на вершині. Пам’ятаю свою Аконкагуа взимку 2025 року. На вершину тоді лягла хмара антициклону, і температура всередині неї була +8−12°C. До речі, цікавий погодний феномен. Я просидів на вершині (6960,8 м) майже годину і дивився, як туди виходять люди. Багато хто сідав біля маленького знаку, скидав пуховик і раптово плакав.
Ми йдемо вниз. Зараз головне — концентрація. Найскладніший етап. Ті самі стіни, те саме каміння, ті самі канати. Але ніби в задзеркаллі. Мені краще й безпечніше спускатись боком. На Манаслу шерпи навчили мене дюльферяти по-хуліганськи обличчям униз, просто тримаючи мотузку однією рукою. В одній руці мотузка, в іншій — сигарета: шерпа-стайл. Але то Манаслу. Експозиція схилу інша. Тут же ставки дуже високі. І схил набагато крутіший.
Ахілли болять жорстко. Після спуску треба буде відправити черевики на фабрику Scarpa в Італію — нехай подивляться і скажуть, у чому причина. Я трохи послаблюю шнурівку і поперечну липучку навколо ноги, щоб хоч якось зменшити біль.
Погода починає змінюватися, за гору чіпляється хмара. Над нею, але нижче за нас, з-за рогу періодично вилітають вертольоти з туристами, які заплатили за те, щоб із комфортної кабіни подивитися на пік і таких, як я. Вилітають різко, раптово. Мені, звиклому до київських обстрілів, це ніби норм. Не звично почуватися такою собі мавпою у вольєрі.
Спускаємося далі. Дорогою зустрічаю норвежця, який іде з вершини зі своїм гідом. Сильний мужик. Сідаємо з ним на схил на пару хвилин, перекидаємося кількома фразами. Мінімалістична чоловіча розмова з видом на мільйони доларів.
Бачу дівчину, яка біжить трейл на вершину — ось відео з нею. Ми йдемо в повній екіпіровці, дівчина біжить у кросівках, шортах і топі. На вершину Маттерхорна і вниз. Немає слів.
Уже в самому низу починає накрапати дощ. Гора ніби натякає нам — ваш час закінчується, йдіть. Час, який гора виділила нам — непроханим гостям на її схилах. Ще трохи і ми підемо. У мені виникає і росте відчуття того, що ми це зробили. Гора нас пустила. І відпустила. Гора бачить і відчуває все. Усі наші страхи, переживання, комплекси й амбіції. Приходиш із відкритим серцем — вона приймає. Але завжди випробовує. Це її суть. Її сенс.
У самому низу, в скелі, раптом бачу чорну фігуру Діви Марії з немовлям. Реальну. Знак виходу з лабіринту. Фінальна точка сходження. Спускаюся скобами вниз. Вони мокрі від води. Все. Я дійшов. 4 години 30 хвилин з вершини. Майже стільки ж, скільки й підйом.
Мій гід пішов далі, залишивши мене наодинці із самим собою. Це — той самий момент. Підходжу до стіни Маттерхорна. Обіймаю його й притискаюся лобом до каменю.
Шепочу: Дякую тобі.
Текст опубліковано з дозволу автора