Наше найскладніше випробування

Мені здавалося, що я вже був достатньо подивований нашим суспільством у попередні роки, коли, скажімо, воно виходило на Майдани чи 2014 року, на початку цієї війни. Уже тоді намітилися ці речі, скажімо, з волонтерством, з неймовірною активністю, з самовідданістю багатьох наших людей. Але, звичайно, ця велика війна вимагає всього цього в десятикратних, багаторазових вимірах.

Мені згадується, я був востаннє в Києві перед війною десь 19−20 лютого. А до того протягом січня-лютого кілька разів їздив до Києва, де на студії записували аудіо-книгу мого роману «Радіо Ніч». І щоразу мене поселяли в одному й тому ж готелі, що поруч із залізничним вокзалом.

І коли я там був 19−20 лютого, а тоді вже відчувалася напружена атмосфера, то звернув увагу на те, як порівняно із січнем у готелі поменшало людей й фактично майже не трапляються іноземці. Якщо в січні вони в цьому готелі переважали, і я більше чув англійську чи італійську мови, то цього разу звернув увагу на те, що пожильці готелю й персонал спілкуються між собою українською. Чого також не було ще в січні.

Завдяки своєму розташуванню той готель (якщо ми говоримо про українських пожильців, які прибувають до Києва на залізничний вокзал) може відображати таку середньостатистичну Україну. Тож я подумав, що перехід на українську це така форма не те, щоб протесту, а самозахисту. Адже коли люди розуміють загрозу, яка нависає, то роблять певні асиметричні кроки у відповідь. Скажімо, щоб не дати агресорові шансу, вони мовою спілкування обирають українську. І для мене це було так оптимістично, що я подумав: значить, ці люди готові відстоювати себе і свою ідентичність. Я їх не знаю, ми випадково трапилися в цьому готелі в той самий час, але не змовляючись, усі перейшли на українську. Це трапилось наче саме собою.

Якщо все складеться на нашу користь, ми отримаємо те, що називається певність, впевненість у собі

Хоча на перший погляд, це не найсуттєвіші в цій ситуації речі, але вони засвідчували пластичність нашого суспільства та його здатність усвідомити загрозу і, можливо, навіть її неминучість.

І звичайно, сьогодні українське суспільство проходить через найскладніше випробування, яке тільки можна уявити. Звісно, ми не єдина країна, де точиться війна (Сирія — перше-ліпше, що спадає на думку), але ми єдина країна з просунутого, найцивілізованішого світу. І в той же час жодне інше суспільство тих країн, де зараз точиться війна, не перебуває на такому рівні саморефлексії, як українці. Ми показали себе як надзвичайно свідомі, мислячі, здатні, з одного боку, до тверезої й раціональної самооцінки, а з іншого боку, до інтуїтивних і «нераціональних» проявів патріотизму.

Якими вийдуть українці з цієї війни