Читайте NV у Google
Ті, хто сьогодні протестує проти ЛГБТ-маршів, через пів століття згадуватимуть їх з ностальгією
NV публікує уривок книги Павла Казаріна Дикий Захід Східної Європи
Людям властиво боятися майбутнього. Особливо, коли воно ламає все, до чого вони звикли. Протести проти ЛГБТ — лише чергове на те підтвердження.
Час минає з різною швидкістю. Одне десятиліття у ХХ столітті вміщало більше трансформацій, ніж пара століть раннього Середньовіччя. Між нами часів Революції на граніті й нами ж часів Революції гідності пролягли кілотонни дорослішання й кілометри цинізму, провідні телефони та відеокасети.
Зміни відбуваються так швидко, що нові революціонери торгують уже не картинкою майбутнього — вони торгують картинкою минулого. І в рамках цієї пакетної пропозиції неодмінний атрибут — це гомофобія.
А тепер майбутнє руйнує і їх
Нічого дивного. Новий світ стирає ластиком галузі та професії. Мине небагато часу — і прогрес відправить у небуття водіїв, юристів та бухгалтерів. Інститут шлюбу зазнаватиме кризи мірою того як втрачатиме економічне виправдання.
Устрій і традиція — перелік стінок, що на них людина спиралася, аби не впасти під вітром історії - були незмінні. А тепер майбутнє руйнує і їх. І щоб не загубитися, людина тримається за власну стать як за рятівне коло. Те поодиноке безумовне, що йому належить від природи, стає за фундамент самоідентифікації.
Геї не народжують дітей, ЛГБТ — шлях до вимирання, Треба лікувати, Нехай себе не афішують. Це ж навіть не гасла — це бідкання. Стогін і лемент по останньому безумовному, що лишається в нього — дітонародженню та репродуктивній функції.
І навіть трохи незручно стає цієї миті. Тому що цілковита чесність звучатиме для них невтішно.
Доведеться розповідати, що за тридцять років ми почнемо сперечатися, чи вживлювати дитині чип для зв’язку з мережами одразу після народження, чи дочекатися дванадцятиліття.
Що років за п’ятдесят новий традиціоналіст проповідуватиме, що шлюб — це священний союз між чоловіком і чоловіком, жінкою та жінкою або жінкою та чоловіком, та аж ніяк не між людиною та андроїдом.
Ті, хто сьогодні протестує проти ЛГБТ-маршів, через пів століття згадуватимуть їх з ностальгією. Як теплу лампову реальність свого дитинства. Як смішний атавізм з того часу, коли право повнолітньої людини давати раду власному тілу ще ставили під сумнів.
Ми просто мало читаємо.
Інакше б знали, що 1992-го року гомосексуальність викреслили з Міжнародної класифікації хвороб МКБ-10 (International Classification of Deseases, ICD-10).
Були б обізнані з позицією низки вчених про те, що сексуальна ідентичність закладається під час другого триместру вагітності. Що на уподобання можуть впливати гормональне тло та хімічні речовини. Що високий тестостерон у вагітної мами (наприклад, через синдром гіперплазії кори надниркових залоз) може призводити до бі- чи гомосексуальності у народжених дівчаток.
Кумедно, але коли нідерландський нейробіолог Дік Свааб вперше опублікував результати своїх досліджень — його навіть звинуватили в нацизмі. Він стверджував, що сексуальні уподобання не мають нічого спільного з вихованням. Їх неможливо «виправити», тому що вони формуються на етапі плоду. Свааб писав, що навіть функціональні ланцюжки мозку в людей різних орієнтацій працюють по-різному. Через це біологові тривалий час дорікали за євгеніку.
Врешті вся друга половина двадцятого століття стала добою розвінчування міфів. З’ясувалося, що гомосексуальна поведінка спостерігається серед 1500 видів тварин — від комах до ссавців.
З’ясувалося, що виховання в гомосексуальній родині не визначає сексуальну ідентичність дитини.
З’ясувалося, що спроби лікувати гомосексуальність — безплідні. У кращому разі вони призводять до того, що люди приховують свої почуття. Що, своєю чергою, загрожує депресіями та самогубствами. 2009-го року крапку в цьому питанні поставив звіт Американської психологічної асоціації (АРА).
Проте найбезжальніша правда для гомофоба полягає в тому, що історія вже все за всіх вирішила. І що рівні громадянські права для ЛГБТ-спільноти — це тільки питання часу.
Сто років тому точно такі ж суперечки точилися щодо того, чи надавати жінкам громадянські права. Нагадаємо, що жінки не могли голосувати на виборах у Данії до 1915-го року, у Британії - до 1928-го, у Греції - до 1952-го, а, наприклад, в Іспанії - аж до 1977-го року. І тоді боротьбу за рівність провадили жіночі рухи, що вимагали прирівняти їхні права з чоловіками.
Сто років тому аргументи поборників «традиційного ладу» нагадували те, що ми чуємо сьогодні. Про те, що жіноча доля — Kinder, Küche, Kirche. Що за межами дитячої кімнати, кухні та церкви рішення мають ухвалювати чоловіки. Що «вікова традиція» не має зазнавати ерозії, інакше світ полетить у прірву, а його засади кануть у небуття.
Та світ якось таки встояв.
Навіть більше — сьогодні кожен диспут про те, чи можуть жінки обирати й бути вибраними, звучить як єресь. А питання статевої рівності щезло з порядку денного абсолютної більшості країн.
Те ж таки станеться і з ЛГБТ.
Бо щойно питання про рівність прав постає на рівні загального порядку денного — це означає тільки те, що дуже швидко воно розв’яжеться в бік лібералізації. Феміністки не могли з’явитися у 18-у столітті - вони з’явилися в другій половині 19-го. І за кілька десятиліть усі їхні вимоги були визнані. Так само було з правами темношкірих американців. Мартіна Лютера Кінга з його I have a dream (1963) від інавгурації Барака Обами (2009) відділяє 46 років. Усього лише два з гаком покоління.
Заперечення, гнів, торги, депресія, прийняття. У кожному випадку суспільство проминає ці класичні стадії адаптації до нової реальності. Так було з гендерним питанням, відтак — з соціальним, потім — з расовим. А сьогодні світ проходить через ці ж стадії стосовно прав ЛГБТ.
Різниця між країнами тільки в тому, що вони живуть за різних укладів. У якихось державах йдеться про останню стадію — прийняття. У якихось — як в Україні - йдеться про проміжний етап гніву. Хтось узагалі застряг на стартовому рівні, й намагається заперечувати невідворотне. Та з кожним роком суспільство змушене переходити від етапу до етапу. Доти, доки питання про те, як повнолітні люди влаштовують своє особисте життя, перестане будь-кого турбувати.
І тому суперечки про ЛГБТ — навіть не історія про європейські цінності. Це суперечка між минулим та майбутнім. Між упередженням та знанням. Між забобонами й логікою розвитку людства. По один бік цих барикад стоїть «партія минулого», а по інший — «партія майбутнього».
І ми всі розуміємо, який з цих двох таборів переможе.