Читайте NV у Google
Це не обмежиться питаннями УПА, демонізацією Бандери й демаршами щодо Українського Пантеону. Попереду ще дуже багато несподіваного
З подивом для себе спостерігаю за тим, як в Україні українці почали помічати проблеми в українсько-польських відносинах, як зросла кількість експертів-полоністів, а також як щоразу більше експертів понад усе закликають до примирення обох сторін, оскільки від цього виграє Росія.
У мене питання: «Де ви всі були 10 років тому?» У 2016 році, коли на території Польщі були зруйновані й оскверненні 16 українських поховань, які досі не відновлені. Жодне. І не будуть відновлені, оскільки вже тоді стало зрозуміло, що польська влада взяла курс на криміналізацію і демонізацію українського визвольного руху, а історичне минуле відтепер стало інтегральною складовою офіційної державної політики Польщі, що передбачає узалежнення будь-яких питань міжнародних відносин від інтерпретації історії.
Україна, як завжди, пішла на односторонні поступки Польщі та відновила ексгумації поховань на території України, тоді як Польща не зробила абсолютно нічого у напрямі відновлення українських поховань, навіть того одного з них на горі Монастир, яке особисто офіційно обіцяв відновити тодішній президент Польщі Анджей Дуда.
Де ви були у 2016 році, коли польський Сейм одноголосно ухвалив резолюцію «про визнання геноциду („людобуйства“), учиненого українськими націоналістами щодо громадян Другої Речі Посполитої в 1943−45 роках», а також започаткував 11 липня як день пам’яті жертв Волинської трагедії? Тоді, коли була придумана й узаконена фіктивна концепція «геноциду» на Волині, сформовано образ стражденного та віктимного польського суспільства, а також шельмовано та демонізовано український визвольний рух? Коли вже тоді було чітко стверджено, що в жодному разі не можна порівнювати Армію крайову та Українську Повстанську Армію.
Це не обмежиться питаннями УПА чи демонізацією Степана Бандери
Де ви були, коли у Польщі почав формуватися на державному рівні антиукраїнський культ «волинобєсія» на зразок того, як в Росії панував офіційний культ «пабєдобєсія»? Коли історія та історичні міфи стали способом виправдання всіх внутрішніх проблем, експансії власної зовнішньої політики у ставленні до сусідів, нав’язування їм своєї політичної волі, — і це виправдовували національними інтересами й історичною справедливістю.
Де ви були, коли у 2017 році польський уряд в особі міністра внутрішніх справ Маріуша Блащака вперше та назавжди припинив фінансування заходів із вшанування пам’яті жертв акції «Вісла», обґрунтувавши це «відсутністю симетричних дій в історичних питаннях, що полягає у відповідному вшануванні жертв Волинської трагедії»? Нагадаю, що це етнічна чистка, так само як і події Волинської трагедії, яку провела польська комуністична влада у 1947 році з метою «остаточного вирішення українського питання у Польщі».
Де ви були, коли у 2017 році сірий кардинал польської політики та лідер тодішньої правлячої партії Право і справедливість (ПіС) Ярослав Качинський уперше заявив, що «з Бандерою Україна ніколи не увійде до Європейського Союзу»? У подальшому за ним цю тезу неодноразово повторювали інші представники правого консервативного табору у Польщі. Тоді, коли не лише демонізація «культу Бандери» стала частиною загальнопольського політичного дискурсу безвідносно до ідеологічного спектру польської політики, але також ілюзія стратегічного партнерства між Україною та Польщею трансформувалась у модель стратегічної конкуренції.
Де ви були, коли у 2018 році тодішній прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький називав терени заходу України так званою «Східною Малопольщею»? Після нього цю колоніальну форму кресового ресентименту неодноразово повторювали інші польські політики. Ресентименту польського імперіалізму, який відтворює аналогічну форму російського імперіалізму про так звану «Новоросію», з розповідями про особливе місце в історії Польщі так званих «східних кресів».
Де ви були, коли у 2018 році тодішній воєвода Люблінського воєводства, згодом міністр освіти та науки Польщі, а тепер висунутий ПіС кандидатом у прем'єр-міністри Пшемислав Чарнек відкрив кримінальну справу проти історика та голови Українського товариства у Любліні Григорія Купріяновича — якого піддавали системному цькуванню через те, що виступив із промовою на місці масового поховання українців у Сагрині? (їх убило польське підпілля) Це коштувало Купріяновичу півтора року судової тяганини, звільнення з Польського інституту національної пам’яті, зіпсутого здоров’я, а також стало уроком для всіх польських істориків, які сповідують академічну свободу та не дотримуються офіційної державної лінії.
Де ви були, коли у Польщі політичні міфи витісняли та, у підсумку, підмінили собою доказову й верифіковану історичну науку в ім'я політичної доцільності, інструменталізації боротьби за владу, поділу й атомізації польського суспільства? Коли у Польщі через законодавчі зміни про кримінальне покарання за заперечення злочинів Волинської трагедії професійні польські історики, які не поділяють офіційного бачення історії, усе менше почали займатися проблемою складних сторінок польсько-українського минулого. Аж поки не залишилися лише ті офіційні «трубадури імперії», які відтворюють лише офіційну версію про події Волинської трагедії та інших складних сторінок польської історії у XX столітті.
Де ви були, коли у політичній системі Польщі сформувалася система «дуополя» — поділу політикуму та суспільства на два антагоністичні та непримиренні політичні табори: право-консерватори на чолі з ПіС (а з 2023 року разом із партією Конфедерація) та ліберально-ліво-центристи на чолі з Громадянською платформою? Коли ця біполярна політична система взяла Україну у заручники внутрішньополітичних процесів у Польщі, особливо виборчих, а також обрала зручну та безвідмовну модель використання будь-якого «українського питання» як спосіб шантажу України за будь-якої нагоди, коли це можна виправдати національними інтересами Польщі та звинуватити Україну у будь-чому для порятунку свого політичного рейтингу.
У якийсь момент ця модель політичного паразитування призвела до того, що у польському політикумі та суспільстві сформувався консенсус щодо окремих питань, зокрема Волинської трагедії чи членства України в ЄС, який об'єднує переважну більшість польського суспільства безвідносно до політичних симпатій.
Де ви були, коли у 2023 році польський уряд і переважна частина польського суспільства схвалювала блокування транзиту українського зерна (його висипання) на польсько-українському кордоні?.. Вияв абсолютно тих самих рис та підходів у двосторонніх економічних відносинах, які доти Польща демонструвала у сфері історичного минулого. Тоді, коли було очевидно, що історія та Волинська трагедія стануть лише зручним приводом і полігоном для Польщі для відпрацювання політики національного егоїзму, нарцисизму та протекціонізму.
І це все проявлялося ще до появи крайньої правої, євроскептичної та ксенофобської партії Конфедерація (від якої згодом відбрунькувалась Конфедерація корони польської), створеної у 2019 році. У 2023 році вона отримала більше 7% голосів (18 депутатських мандатів), а під час президентських виборів — уже 25% голосів, які допомогли перемогти у другому турі номінальному висуванцю ПіС Каролю Навроцькому…
Сьогодні антиукраїнська політика, яку вони сповідують із 2025 року, має великі шанси стати частиною майбутньої офіційної політики Польщі — і саме з цим пов’язаний новий рівень загострення польсько-українських відносин.
Спостерігаю, як масово в Україні почали згадувати про спадок Єжи Ґедройця, Яцека Куроня, Юзефа Лободовського, Єжи Стемповського, Юліуша Мєрошевського, Станіслава Вінценза, Чеслава Мілоша, Кароля Войтили. Дуже люблю читати і Культуру, і їхні прекрасні праці, з якими пропоную ознайомитись усім.
Проте це — уявлення про альтернативну Польщу, яка щоразу падає жертвою власного егоїзму, нарцисизму, месіанства.
До середини 2000-х це бачення правило за дороговказ, поки Польща прямувала до членства у Європейському Союзі, проте вже як 15 років у самій Польщі ці погляди не є політичним мейнстрімом та зійшли на маргінес польських ліберальних інтелектуалів, які щораз більше вирушають у внутрішню міграцію. Це щораз більше уподібнюється до розумного крику самітника у пустелі, до якого наївно намагаються апелювати українські інтелектуали та переважна більшість тих в Україні, хто вирішив закликати до польсько-українського примирення.
Де ви були у 2015 році році, коли цей потяг вирушав зі станції «союз Пілсудського та Петлюри» через станції «Перша польсько-українська війна» і «Ризький договір», і прибув на станцію «Польська республіка»? Причому поляки та українці прибули у різних вагонах на різні кінцеві станції. Усе, на що вистачило Пілсудського, — це сказати українцям: «Вибачте, панове, мені дуже шкода, цього не мало статися». Далі нам не по дорозі.
Ті, хто сьогодні в Україні масово закликає до примирення між Україною та Польщею, понад усе нагадують мені пасажирів, які не встигли на потяг, що виїхав із революційного Києва часів Української Народної Республіки та прибув у післявоєнний Львів часів Польської республіки. Вони ще не знають, що, втікаючи від російської більшовицької окупації та репресій, вони опиняться у польській окупації, зазнають дискримінації та будуть громадянами другого сорту. Те, що відбувалось там наступні 20 років, мало схоже на польсько-українську дружбу та крихта за крихтою закладало основи для майбутнього польсько-українського протистояння у роки Другої світової, зокрема і Волинської трагедії.
Саме у цей час, коли за владу між собою боролися соціалісти Пілсудського, ендеки Дмовського та «селюки» Вітоса (що ідеологічно дуже близько до теперішнього протистояння у польській політиці), розпочинався професійний шлях і формувалися погляди Лободовського, Ґедройця, Стемповського, Мєрошевського, Вінценза на пошук українсько-польського порозуміння. Але, як показала історія, для того, щоб їх почули, мала статися трагедія, а після неї — поразка Польщі.
Я також дуже люблю їхні гасла «За нашу і вашу свободу», «Без вільної України немає вільної Польщі», «Для добра майбутньої Польщі поляки мусять визнати, що Вільнюс — це литовське, а Львів — це українське місто» і так далі. Проте вони не працюють самі по собі. Для цього необхідний політичний контекст і готовність сторін до примирення. Для танго потрібні двоє! Вони мали практичний сенс у момент, коли і поляки, і українці були в однакових умовах окупації, гноблення та боролися за відновлення незалежності. Проте через деякий час після досягнення цілей вони втрачали сенс і переходили у ранг самонавіювання та магічних заклинань для наївних. Так було у роки Першої світової, Другої світової — і, як зрозуміло на даний момент спільної історії, щойно Польща стає на ноги, як вона відразу згадує свій «золотий вік» і на всіх парах несеться до кінцевої станції «Річ Посполита» під гаслом «Бог, Честь, Вітчизна» транзитом повз станцію «Україна».
Для того, щоб серйозно, а не декларативно, говорити про примирення, необхідне усвідомлення обома сторонами спільної загрози, — якої, на жаль, у Польщі наразі немає. Натомість логіка взаємної вигоди не працює, оскільки це те, що власне розділяє, породжує конкуренцію та зумовлює страх втратити неконкурентні переваги Польщі як члена ЄС над Україною, яка прагне стати членом ЄС.
Попри розумні пояснення, що загострення відносин між Варшавою та Києвом на руку Москві, у реальності переважна більшість польського суспільства боїться Україну більше, ніж Росію. Можливо, не так боїться, як не сприймає, остерігається української суб'єктності та не вважає Україну рівноправним партнером, із яким доречно вести паритетні відносини.
Саме історична логіка панування — підпорядкування та зверхності — зумовлює традиційну для Варшави логіку односторонніх вимог, ультиматумів й очікування односторонніх поступок з боку України. За таких умов закликати до примирення, звичайно, можна, але для цього немає передумов. Час для цього згаяно ще у 2015 році, а насправді значно раніше — у другій половині «нульових», щойно Польща стала членом Європейського Союзу.
Коли я чую сьогодні заклики до обох сторін порозумітися, а також утриматися від заяв і рішень, які призведуть до ескалації українсько-польських відносин, мене не покидає відчуття дежавю — з закликами до Росії та України утриматися від ескалації російсько-української війни, у той час як очевидно, хто агресор.
Коли я чую цю ООНівську позицію у випадку кризи польсько-українських відносин, мене не покидає аналогічне почуття, що її ініціатор один — Польща, проте наслідки за її подолання чомусь мають брати на себе обидві сторони рівною мірою.
Це дуже зручна позиція для Польщі — створювати щоразу нові приводи для загострення під приводом історичного минулого, збереження економічних переваг або боротьби за регіональне лідерство, з надією отримати хоча б щось, проте щоразу ставити Україну перед «дилемою в’язня» — вибирати між тим, чи варто іти на поступки, чи іти до кінця.
Тим часом останні 10 років Польща активно розбудовувала в Україні мережу організацій, think tank, лідерів думок за участі як поляків, так і лояльних українців, створювала різноманітні програми і роздавала гранти на зручні для неї дослідження, проєкти й ініціативи, щоб формувати власний порядок денний в Україні та впливати на громадську думку в Україні.
Це помітно неозброєним оком — не потрібно навіть глибинного аналізу. Хоча, думаю, детальне дослідження цього питання усіх нас би неприємно здивувало, як у свій час дослідження рівня проникнення Росії у різноманітні українські середовища.
Це класична модель «м'якої сили», яку використовують держави, у яких є достатньо фінансів, щоб витрачати їх на прихований вплив із метою просування власних національних інтересів у державах, у яких у них стратегічні інтереси.
Фінансування проведення конференцій, круглих столів, видання та перекладу книг, відновлення історичних пам’яток, підтримка ініціатив для бізнесу, програми для місцевого самоврядування, волонтерські ініціативи тощо. Тож така мережа може та повинна виконувати роль «хорошого поліцейського», тоді як Варшава грає роль «поганого поліцейського». Вони мають створювати ілюзію діалогу, демонструвати відкритість і показувати «вікно можливостей» для всіх наївних, що закликають до українсько-польського примирення за будь-яку ціну.
Саме тоді, коли «Польський інститут національної пропаганди та ненависті» не здатний до співпраці з Українським інститутом національної пам’яті, на арену виходить який-небудь «Центр Мєрошевського», який пропонує всім українським «миротворцям» сісти за круглий стіл, поговорити і «випустити пару».
Звичайно, що жодного результату ця імітація діалогу не матиме, проте Варшаві цього і не потрібно. Їй достатньо здійснювати вплив на настрої в українському суспільстві і по можливості каналізувати їх у потрібному напрямку.
Ось на це, зокрема, Польща скеровує кошти від економічного зростання від членства у Європейському Союзі та входження у 20-ку світових економік — і мавпує досвід інших сильних економік, на зразок США, Великої Британії, Німеччини, Франції, КНР, а також Росії, щоб реалізовувати свої амбіції на регіональне лідерство та геополітичну суб'єктність у світі.
Виходить у неї це, якщо чесно, так собі, проте певного успіху в Україні їм усе ж таки вдалося досягнути. Польща, коли дивиться [на себе] у дзеркало, бачить нового «європейського тигра», проте в реальності це все той самий старий норовливий «центральноєвропейський кіт», який ходить сам по собі та вічно всім невдоволений.
Проблема не у розбіжностях історичних пам’ятей України та Польщі як таких, а у нездатності польської сторони прийняти факт цих розбіжностей і будувати паралельні пам’яті як основу для двосторонніх відносин.
Якщо ми не здатні узгодити спільну позицію, — а ми не здатні (що також прийнятно), — то кожен має прийняти факт можливості будування власної автономної пам’яті безвідносно до того, що про це думає інша сторона.
Тому проблема не у розбіжностях пам’ятей, а в нездатності польської сторони допускати право України на власну пам’ять — байдуже, спільну чи автономну.
Маховик антиукраїнської істерії у Польщі вже розкручений настільки, що його не зупинити. Не існує таких паритетних дій з українського боку, які б улаштували Польщу, оскільки Варшава очікує не на пропорційні поступки, а насправді — на односторонні поступки по настільки великому переліку питань, що не залишається місця для компромісу.
Ми розуміємо вже зараз, що це не обмежиться питаннями криміналізації українського підпілля, демонізацією Степана Бандери, демаршами щодо Українського Пантеону, накладаннями обмежень на сільськогосподарську продукцію, сталь, транспортні перевезення тощо, — на нас також чекають перешкоди або блокування України на шляху до Європейського Союзу, конкуренція у безпековій сфері, непримиренне регіональне лідерство за території Міжмор'я.
Попереду ще дуже багато несподіваних і складних питань двосторонніх відносин, які будуть вирішувати не так пошуком компромісів, як принципом сильного.
Текст опублікований з дозволу автора