Герої УПА та роздратована Польща. Навіщо Зеленський це зробив? Я поясню
Читайте NV у Google
У гру знову повернулася історія, нагадавши про себе через політику. Зеленський ухвалив рішення, яке не могли не помітити у Польщі
Рішення Володимира Зеленського присвоїти Окремому центру спеціальних операцій Північ ім'я Героїв УПА викликало в Польщі передбачувану реакцію. Обурення політиків і коментаторів не дивує. Не викликають подиву й істеричний тон багатьох висловлювань та пропозиції позбавити українського президента Ордена Білого Орла. Над польсько-українськими відносинами знову завис привид історії, нагадуючи, що неподолане минуле у найменш сприятливі моменти шкодитиме спільному майбутньому.
Потепління
Здавалося, що наші відносини за останні місяці значно покращилися. Ексцеси, що супроводжували президентську виборчу кампанію в Польщі, відійшли в минуле. Після суперечок навколо того, хто кого має відвідати першим, президент Зеленський восени 2025 року приїхав до Варшави, а його розмова з Каролем Навроцьким була оцінена українською стороною позитивно. Не зашкодили навіть очікування польського президента більшої вдячності від України за залученість Польщі у військову допомогу.
Контекстом для покращення атмосфери є як прогрес у пошукових та ексгумаційних роботах в Україні, так і підготовка до Конференції з відновлення України (URC). Цього року вона відбудеться наприкінці червня в Гданську. У квітні в Ряшеві відбулася «прелюдія» — конференція, присвячена безпеці; її відкрили прем'єр-міністри Дональд Туск і Юлія Свириденко. У травні з економічною місією до Києва вирушив міністр фінансів та економіки Анджей Доманський.
Ба більше, у травні в Баранові-Сандомирському відбувся також Польсько-Український Історичний Конгрес. Прориву він не приніс, але показав, що сфера науки може бути простором для діалогу про найскладніші питання.
Не бракує й інших ініціатив, які показують, що полякам і українцям є про що говорити. У середині травня в Києві відбулося 19-й Форум Україна-Польща, організований Фундацією ім. Стефана Баторія та київським Міжнародним фондом Відродження. У столиці України зустрілися представники провідних польських та українських громадських організацій, які щодня займаються допомогою людям із міграційним та біженським досвідом, ветеранам, дітям, людям, які живуть на прифронтових територіях.
Для багатьох польських учасників це була перша нагода відвідати Київ під час повномасштабної війни. Розмови точилися як навколо співпраці сьогодні, так і навколо спільних проєктів на післявоєнний період. Звісно, відбувся також обмін досвідом, особливо щодо побудови системи стійкості на часи тривалої та глибокої кризи.
Українці та українське громадянське суспільство довели, що вміють організовувати суспільні ресурси, стаючи в найважчих умовах ключовим елементом системи опору військовій агресії, що триває вже 13-й рік. Своїми вміннями та досвідом вони готові ділитися, проте часто виявляється, що більшою проблемою є брак зацікавленості або здатності організацій з-поза меж України користуватися цим ресурсом.
Повернення історії
Однак у гру знову повернулася історія, нагадавши про себе через політику. Володимир Зеленський ухвалив рішення, яке не могло залишитися непоміченим у Польщі. Щобільше, воно не могло не викликати обурення. Президент України мав би про це знати, тож як інтерпретувати його рішення? Ясно одне: сам Зеленський мало знає про Польщу і слабко розуміє нюанси польської політики. У його найближчому оточенні також немає нікого, хто мав би більший досвід у польських справах.
В уряді, звісно, є політики, які чудово знають Польщу, як-от відповідальний за європейську та атлантичну інтеграцію віцепрем'єр Тарас Качка. Він досконало володіє польською мовою, але, на жаль, не входить до безпосереднього оточення, яке формує президентські рішення. Зрештою, як і міністр закордонних справ Андрій Сибіга, також добре орієнтований у польських справах, але з невеликим впливом на рішення президента, особливо ті, що ухвалюються всередині країни.
Найімовірніше, Зеленський взагалі не врахував міжнародного контексту, а зосередився на внутрішньоукраїнському вимірі. Він міг не зважити на польську чутливість або через брак такту, або навіть свідомо, вирішивши, що нікому немає діла до того, під якими прапорами українські бойові підрозділи ведуть смертельну боротьбу з російським загарбником.
Незручні теми
Звідки ж узялася ідея звернутися до символіки УПА?
Зеленський народився і виріс у Кривому Розі, у російськомовній родині. Історія націоналістичного підпілля під знаком ОУН і УПА була на тих територіях чужою і сприймалася з нехіттю ще довго після відновлення Україною незалежності.
Навіть у 2013 році, тобто перед Революцією Гідності та початком російської агресії, у відповідь на запитання про оцінку ОУН-УПА в часи Другої світової війни 22% респондентів висловлювалися позитивно, 42% — негативно. У регіональному розрізі картина відрізнялася від середньої: на сході України, звідки походить президент Зеленський, негативно оцінювали ОУН-УПА 66%, позитивно — лише 9% осіб.
Ситуація почала змінюватися після 2014 року, коли Росія здійснила анексію Криму та розпочала дії на Донбасі. У 2015 році дослідження групи Рейтинг показали, що позитивні оцінки ОУН-УПА вперше переважили негативні (41% проти 38%), що визначило тренд зростання суспільного визнання ролі націоналістичного підпілля в боротьбі за українську незалежність.
Проте рішучий прорив стався лише після 24 лютого 2022 року.
Деколонізація
У тексті Велика війна я описую, як вибух повномасштабної війни запустив процес великої трансформації українського суспільства. Її головною віссю стала радикальна зміна ставлення до росіян. Я нагадував у тому тексті, що ще в листопаді 2021 року 75% українців декларували позитивне ставлення до росіян, які живуть у Росії. Попри вісім років триваючої російської агресії, українці вважали її проявом дій московського режиму, не покладаючи провини на близьке їм російське суспільство.
Вторгнення 24 лютого, мучеництво Маріуполя та звірства, виявлені в Бучі, Ірпені, Ізюмі, незворотно позбавили українців їхніх симпатій до росіян.
Зеленський мало знає про Польщу і слабко розуміє нюанси польської політики
Вони також прискорили процес, що описується поняттям «деколонізація», тобто визволення не лише з-під політичного, а й з-під культурного та ментального впливу імперської держави, якою щодо України завжди була або намагалася бути Росія.
Революція Гідності прискорила декомунізацію та розрив із лінією спадкоємності Радянського Союзу, виразом чого став «ленінопад» — масове знесення пам’ятників Володимиру Леніну. Символом деколонізації, своєю чергою, став «пушкінопад» — видалення з публічного простору символів російського домінування: руйнування пам’ятників представникам російської культури, зміни назв вулиць та інституцій.
Деколонізаційне очищення супроводжується поверненням пам’яті про власну культурну ідентичність, яка виражає українську самобутність та колективну суб'єктність. Однією з найважливіших книжок 2025 року є праця Віри Агеєвої Проти культурної амнезії. Есеї про національну пам’ять. Видатна літературознавиця, відома польському читачеві з іншої важливої книжки на тему деколонізації — В тіні імперії. Куліси українсько-російської культурної війни, — продовжує аналіз механізмів колонізаційного гніту в часи підпорядкування та складний і неоднозначний процес визволення з-під російського впливу вже в часи незалежності.
Пам’ять і ідентичність
Полиці в українських книгарнях дедалі густіше заповнюються не лише есеїстикою, а й художньою літературою, що порушує питання пам’яті та ідентичності. Неможливо не згадати про роль Оксани Забужко, найвідомішої сучасної української письменниці. Її роман Музей покинутих секретів 2010 року став літературною подією і водночас важливою точкою трансформації української свідомості. Письменниця заступилася у своєму творі також за пам’ять про учасників та учасниць визвольного підпілля, яка на той час усе ще залишалася маргіналізованою і підтримувалася лише на заході України.
Сучасна українська література повертає до колективної свідомості постаті, які в імперські часи були прокляті або просто забуті. Таня Малярчук у капітальній книжці Забуття оживляє постать В’ячеслава Липинського, тобто Вацлава Ліпінського. Це поляк, який свідомо обрав приналежність до української нації і став головним філософом українського консерватизму, пов’язаним із гетьманом Павлом Скоропадським.
Український пантеон
Повернені до життя та введені в публічну уяву історичні постаті заповнюють український пантеон, нагадуючи самим українцям і світові, що вони є нацією з багатовіковою культурною, політичною, а також державною традицією. Серед них: Іван Мазепа, Симон Петлюра, Павло Скоропадський, а також Степан Бандера та воїни УПА. А поруч із ними комуніст Микола Хвильовий та представники «розстріляного відродження» — творці культурного ренесансу 1920-х років у радянській Україні.
Усі вони уособлюють гасло «Геть від Москви», авторство якого приписують як Миколі Хвильовому, так і ідеологу українського націоналізму Дмитру Донцову. Опитування, опубліковане в жовтні 2023 року Центром досліджень визвольного руху, показало: на думку 70% українців, «УПА заклала традицію опору агресору». Варто ще нагадати, що переважна більшість українців висловлює переконання, що війна з Росією має екзистенціальний характер — її ставкою є виживання нації та держави. На їхню думку, програш означає винищення фізичного або культурного характеру.
Це переконання в необхідності ведення війни до самого кінця супроводжується усвідомленням необхідності постійної мобілізації ресурсів, необхідних для ведення ефективної боротьби. Українці усвідомлюють, що ця боротьба можлива завдяки допомозі держав Заходу, сьогодні переважно Європи.
Водночас вони пам’ятають, що з перших днів будували свою незалежність в умовах стратегічної самотності. Ядерне роззброєння в обмін на гарантії безпеки, визначені в Будапештському меморандумі 1994 року, стало великим уроком, який закладає недовіру в міжнародних відносинах. Меморандум не захистив ні від анексії Криму у 2014 році, ні від вторгнення у 2022 році. Агресором виявився один із підписантів — Росія, а у 2014 році інші залишалися де-факто бездіяльними.
Самотність
Не лише цей досвід приводить українців до переконання, що повною мірою вони можуть розраховувати лише на внутрішні ресурси. Адже зовнішня допомога, хоч і необхідна, може бути примхливою та непередбачуваною. Україна болісно відчула це у 2023 році, коли Сполучені Штати понад пів року не могли вийти з глухого кута в Конгресі, який працював над законом про військову допомогу.
Водночас польські фермери на багато місяців заблокували кордон з Україною, а польські уряди не змогли впоратися з проблемою, яка для України мала стратегічне значення. Чергові уроки політичного реалізму українцям дав Дональд Трамп після вступу на посаду президента США в січні 2025 року.
Консолідація та мобілізація внутрішніх ресурсів означає не лише надзвичайну стійкість та здатність суспільства зносити труднощі війни. Важко знайти кращий приклад, ніж те, як українці пережили морозну зиму в умовах постійних бомбардувань та руйнувань енергетичної та тепломережевої інфраструктури. Попри катастрофічні умови життя сотень тисяч жителів Києва, Харкова, Одеси, Дніпра, воля до опору замість того, щоб зменшуватися, зростала — що показували результати опитувань суспільної думки.
Стійкість
Соцопитування знаходять підтвердження у твердих економічних даних та повідомленнях із фронту. Україна зберігає макроекономічну стабільність, якій не загрожували навіть зимові руйнування енергетичної інфраструктури та постійні бомбардування міської інфраструктури. Масштаб обмежень постачання енергії підживлював занепокоєння щодо можливого колапсу економіки — проте економічна статистика підтверджує, що заспокійливі прогнози голови Національного банку України від лютого 2026 року справдилися. Український ВВП у першому кварталі 2026 року зменшився, звісно, але лише на 0,5%. Прогнози на наступні квартали говорять про повернення до тренду зростання — у другому кварталі ВВП має зрости на 1,7% відповідно до прогнозу НБУ.
Звісно, збереження цієї стабільності було б неможливим без систематичного фінансування України та видатків її держави західними партнерами. Усі надходження від економічної діяльності через акцизи, податки, мита йдуть на військові цілі. У макроекономічному вимірі фінансування війни коштує Україні близько 36−37% ВВП, що становить понад половину видатків державного бюджету. Проте варто зазначити, що українська економіка не лише тримається, а й розвивається.
Вражаючим прикладом є, звісно, оборонний сектор, який сьогодні задовольняє до 60% потреб українських Збройних Сил. На початку більшість матеріального забезпечення надходила з-за кордону. У 2022 році українська оборонна промисловість поставила озброєння на суму близько 1 млрд доларів, а у 2025 році ця сума збільшилася вже до 12 млрд. Виробництво могло б бути більшим за умови збільшення фінансування. Що найважливіше, зростання мало не лише кількісний, а й якісний характер.
Йдеться, звісно, про розробку нових типів озброєння та запуск спроможностей виробництва інноваційних рішень, які забезпечують Збройним Силам України збереження стратегічного паритету у військових діях, а в останні місяці навіть дозволяють перехоплювати стратегічну ініціативу.
Тут не місце для поглибленого аналізу українського сектору оборони. Я наводжу його досягнення, щоб проілюструвати здатність українців зберігати свою державу як систему інституцій, здатних до консолідованих дій, метою яких є ведення військових дій до розв’язки, прийнятної для українського суверена — тобто нації.
Суспільна суб'єктність
Цей аспект українського опору — суб'єктність суспільства — важко зрозуміти не лише Владіміру Путіну. Лідери демократичних держав також часто мають проблеми з розумінням обмежень, які зв’язують українське політичне керівництво на чолі з президентом Зеленським. Попри практично авторитарну консолідацію влади у своїх руках, Володимир Зеленський є водночас заручником свого суспільства, яке навіть в умовах війни не вагається захищати свої суб'єктні права.
Важко знайти кращий приклад, ніж «картонна революція» в липні 2025 року. На вулиці українських міст тоді вийшли тисячі демонстрантів, протестуючи проти спроби обмежити компетенції інституцій, що борються з корупцією. Зеленський мусив відступитися від своїх ідей, коли побачив, що спосіб, у який він поводиться з депутатами Верховної Ради, не відповідає настроям суспільства.
Та чи могло бути інакше, якщо корупцію на вершинах влади українці вважають більшою загрозою для розвитку України, ніж… триваюча війна з Росією? Так говорять результати досліджень, проведених Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) наприкінці квітня 2026 року. З них випливає, що 54% респондентів вказують на корупцію, а 39% — на війну як на найбільші загрози для українського майбутнього.
Тож український президент усвідомлює, що в міжнародних переговорах, ставкою в яких є закінчення війни, він залишається повністю залежним від волі українського суспільства. Будь-яке рішення не на користь більшості, як-от гнилий компроміс, підказаний Дональдом Трампом під гаслом «земля за мир», викличе спротив. Можливість такого компромісу відкидають 57% респондентів згаданого раніше дослідження КМІС. Ті, хто був би готовий прийняти таке рішення, не згодні, щоб воно мало характер де-юре, та очікують натомість гарантій безпеки.
Консолідація попри напругу
Проте треба також усвідомлювати, що на п’ятому, а де-факто 13-му, році війни українське суспільство переживає дедалі сильнішу напругу. Вона виникає не лише з очевидної втоми та стресу, які несе постійна загроза життю. Практично щоденні бомбардування Києва та часті обстріли інших міст призводять до психологічного виснаження і є особливо важкими для дітей. Однак на цьому тлі точиться повсякденне життя, з усіма емоціями, які дає сімейна, професійна та публічна сфера.
Українців дратує, отже — як уже було показано — корупція, виразом якої став так званий Міндічгейт, хабарницький скандал на підприємстві ядерної енергетики Енергоатом, до якого були причетні найвищі представники влади. Джерелом напруги є й спосіб проведення призову до Збройних Сил. Проблему становлять як «ухилянтство», тобто уникнення призову, так і самовільне залишення частин. Українці мають до обох явищ амбівалентне ставлення. З одного боку, вони критикують «ухилянтів», з іншого ж — розуміють їхній опір призову. Він виникає не лише зі страху смерті чи каліцтва, а часто є результатом браку довіри до державних інституцій та відчуття несправедливості (з корупцією на тлі та звинуваченнями працівників комісій комплектування, що від призову можна «відкупитися»).
Попри цю напругу та критику української влади, низькі оцінки роботи уряду та парламенту, українське суспільство зберігає єдність і готовність вести війну так довго, як буде потрібно. Стовпом, що підтримує цю консолідацію, є незмінно висока довіра до Збройних Сил, яка від початку війни перевищує 90%. Другий стовп становить довіра до волонтерів та організацій громадянського суспільства. Вони доповнюють, а часто замінюють державні інституції в багатьох ключових питаннях: від забезпечення армії озброєнням, турботи про ветеранів та внутрішньо переміщених осіб, до догляду за тваринами.
Попри критику, символом української єдності досі є Володимир Зеленський. Рівень довіри до нього утримується на високому рівні 58%. Однак у нього зростає конкуренція в особах популярних військових командирів, як-от Валерій Залужний, — на початку війни головнокомандувач Збройних Сил України, а сьогодні посол у Лондоні, — чи Кирило Буданов, легендарний екскерівник Головного управління розвідки Міністерства оборони України, нині керівник Офісу Президента України.
Спільний символічний простір
Суспільній консолідації сприяють не лише соціальні чинники. Надзвичайно важливим сполучником стала й культура, яка допомагає українцям у пошуку відповіді на запитання, ким вони є. Ця трансформація колективної свідомості та самоідентифікації є ключовим механізмом збереження єдності в різноманітності. Елементами цієї свідомості є прихильність до демократичних цінностей та громадянський, а не етнічний характер національної ідентичності — на запитання «ким ти є?» 80% опитаних відповідають насамперед: громадянином України. Перед самою війною так говорили 60% осіб, а в 1991 році, у перші місяці після відновлення незалежності — заледве 40%.
Важливим аспектом такої консолідації є спільний символічний простір, який додає до відповіді на запитання «ким ти є?» конкретні образи та розповіді. Цей простір наповнюють нові розуміння історії, видобуті під впливом процесу деколонізації та сучасних реінтерпретацій. Частину цього простору зайняла пам’ять про визвольне підпілля під знаком ОУН-УПА. Ця пам’ять виявляється ресурсом, що надає контекст і силу боротьбі з російським агресором, бо в загальному сприйнятті УПА взагалі не асоціюється з українсько-польським конфліктом під час війни та Волинською трагедією.
Українці мало, якщо взагалі щось про це знають, а УПА асоціюють із символом опору та боротьби до кінця. Боротьби, яка в карпатських лісах тривала до 1950-х років і не закінчилася після розгрому повстанських загонів, а була перенесена до радянських таборів.
Це є сьогодні соціальним і культурним фактом в Україні. Ми не мусимо його приймати, проте маємо зрозуміти його генезу та значення, хоча б для того, щоб усвідомити: жодні видовищні жести з польського боку не змінять форми та динаміки соціально-культурних процесів в Україні, бо найбільший вплив на їх формування мають війна та смертельна загроза з боку російського агресора. Щоб ефективно йому протистояти, українці мобілізують усі матеріальні та символічні ресурси, закликаючи на фронт не лише живих, а й тих, хто в минулі століття показував, як воювати з імперією і як не здаватися. На прапорах бойових підрозділів з’являються постаті з козацького минулого, з часів Української Народної Республіки та боротьби з радянською Москвою.
Тож повчання українців, під якими прапорами їм воювати та помирати не лише за свою свободу і майбутнє, а й захищаючи від російського агресора Польщу та Європу, може принести зворотний ефект — сприяти зміні настроїв в Україні на антипольські. Як показують дослідження Центру Мєрошевського (наприкінці 2025 року), на цей момент поляки вважаються українцями нацією, найближчою до них культурно (так стверджують 44% опитаних — ми на порядок випереджаємо інші сусідні з Україною народи), а хорошу та дуже хорошу думку про поляків мають 43% українців, негативну — лише 8%.
Я не пропоную заради збереження симпатії відмовитися від власної пам’яті й уникати дискусій на складні теми та про трагічну спільну історію. Але чи має це в нинішній історичний момент бути пріоритетом польської політики та основою формування польсько-українських відносин? Варто нагадати, що в дослідженні, проведеному CBOS одразу після російської дронової атаки на польський повітряний простір у вересні 2025 року, на запитання «Чи існує, на вашу думку, на цей час загроза для незалежності Польщі?» позитивно відповіли 63% респондентів, негативно — лише 26%.
Своєю чергою, дослідження ABR SESTA для Ringier Axel Springer Polska показало, що аж 71% опитаних найбільше побоюються нападу іншої держави на Польщу.
Історія збуджує емоції та часто справедливі очікування, проте сучасність приносить інші проблеми фундаментального, екзистенціального значення. Навіть якщо побоювання польок і поляків перебільшені, вони залишаються суспільним фактом, з-за якого виринає страх: чи ми належним чином підготовлені до загроз?
Відповідь на це запитання є складною і вимагає не лише аналізу внутрішньої політики, а й розгляду міжнародних відносин для того, щоб з’ясувати, який вигляд має архітектура безпеки Польщі. І як вона пов’язана з системою економічного розвитку, необхідного для того, щоб систему безпеки фінансувати.
У роздумах про вищезазначені питання має з’явитися запитання про українську державу та післявоєнне майбутнє України, Польщі та Європи. Першим етапом відповіді на це запитання є питання закінчення війни, поєднане з проблемою побудови системи безпеки на континенті. Своїм ефективним, багаторічним опором Україна довела, що є більше, ніж просто «буфером», який відділяє Європу від неоімперської Росії. Українські політики та експерти переконують, що Україна з її наростальним військовим досвідом буде стовпом майбутньої системи європейської безпеки.
Запитання про майбутнє
Ці аргументи набирають сили в ситуації дедалі хиткішої політики Сполучених Штатів щодо НАТО та Європи. Звісно, Україна не замінить США в ролі гаранта безпеки. Проте в умовах необхідності побудови нової архітектури на тлі обмеження або навіть згортання американської залученості внесок України буде надзвичайно важливим. Не лише тому, що вона створює природну «стратегічну глибину» для європейських держав. А й тому, що вона опанувала та розвинула метод стримування безжального агресора, спираючись як на військові, так і на соціально-економічно-культурні спроможності, які створюють основу для ефективних дій збройних сил.
Щоб Україна могла відігравати роль активної підсистеми в європейській системі безпеки, вона має бути частиною інших систем, які створюють європейський простір. Найважливішим тут є ЄС. Лише якнайшвидша, реальна, тобто заснована на виконанні критеріїв вступу, інтеграція України забезпечить їй можливість економічного розвитку. Це, своєю чергою, є умовою післявоєнної відбудови української держави та післявоєнної соціальної реінтеграції, ключовим викликом якої буде реінтеграція ветеранів та переміщених осіб.
Українці обговорюють цей процес від початку війни. Вони шукають силу не лише в історії, а й в розмовах про майбутнє, яке, на переконання більшості громадян, буде кращим, а Україна протягом 10 років стане квітучою державою, що належить до Європейського Союзу.
Ці думки про майбутнє заповнюють не лише сторінки есеїстичних книжок та футуристичної літератури, яких в Україні зараз справді не бракує. До систематичного мислення про майбутнє беруться експертні групи, які в моделі приватно-суспільного партнерства організовують процес проєктування майбутнього розвитку.
Одним із місць такого проєктування став незалежний аналітичний центр Український інститут майбутнього (УІМ). Наприкінці минулого року УІМ опублікував звіт за підсумками багатомісячного форсайт-проєкту. У результаті виникла Візія України 2035.
Формування післявоєнного майбутнього — це виклик і шанс для Польщі. Те, як ми включимося в цей процес і наскільки використаємо його як рушій формування також і польського майбутнього, залежатиме від передумов, які ми приймемо під час проєктування. Розмова про відбудову підкреслює асиметричні відносини між Україною та Польщею та іншими державами-партнерами. Вона вказує на те, що Україна є слабшою стороною, яка потребує допомоги.
Так, відбудова має бути і буде важливим виміром процесу, який, однак, треба — як уже було зазначено раніше — окреслити значно ширше, і який стосуватиметься не лише України, а й Польщі та інших європейських держав. Йдеться про процес проєктування європейського майбутнього як розширення простору безпеки, добробуту та розвитку з інтеграцією України до Європейського Союзу як головним рушієм.
Окреслене таким чином завдання дає шанс на побудову значно більш симетричних, партнерських відносин між учасниками цього процесу, успіх якого залежатиме від здатності використовувати ресурси, які мають усі учасники.
Вищеописана пропозиція не є виявом видавання бажаного за дійсне, адже її вже реалізують організації громадянського суспільства з України, Польщі та багатьох інших держав, переважно європейських, залучених до військової підтримки українського суспільства та спільного проєктування майбутнього. Прикладом такої залученості є згаданий раніше 19-й Форум Україна-Польща в Києві. Він був важливою, але однією з багатьох подій у межах підготовки до гданської Української конференції з відновлення 2026.
Ця міжурядова ініціатива є нагодою для консолідації зусиль неурядових середовищ, які зустрілися 26 січня цього року у Варшаві, щоб розпочати роботу над спільною програмною залученістю в проєктування післявоєнного майбутнього України та Європи. Кульмінацією цих зусиль стане Форум громадянського суспільства, який відбудеться 24 червня в Європейському центрі солідарності, напередодні відкриття URC у Гданську. Участь у форумі анонсували сотні людей, які представляють громадянські середовища.