Патріотизм, пропаганда і діти. Як це робить РФ і що у нас
Щонайменше як 210 закладів, що російські окупанти іменують «освітніми», практикують ідеологічну обробку українських дітей на тимчасово окупованих територіях
Це — дані Лабораторії гуманітарних досліджень Єльської школи громадського здоровʼя (Yale HRL) за 2025 рік. Цього року нічого не змінилося, лиш поглибилося й погіршилося. Центр протидії дезінформації при Раді національної безпеки і оборони України повідомляє: Росія почала системну підготовку дітей та підлітків як майбутніх пропагандистів. Під каток потрапляють усі, не лише українці, а й юні російські громадяни. Хіба що з українцями працюють за спеціальними програмами, заточеними на стирання навіть піщинок питомо української ідентичності. Мовою ГПУ-ВЧК-НКВД такий процес називається «перековкою».
Повідомляється, що на базі дитячих парамілітарних організацій проводяться конкурси, де учасників навчають створювати контент, впливати на аудиторію тощо. Блог авторства школяра на так звану патріотичну, а по суті - пропагандистську тематику трактується як шанс стати успішним у меді, а в ширшому розуміння — в культурній сфері. Бо сьогодні ти юний Z-блогер, завтра — в сценарній групі зі створення чергового крупнобюджетного серіалу про так званих «героїв СВО».
Таким чином уже в середньому шкільному віці відбувається втягування в систему російської державної пропаганди. Завдяки прищепленню дітям навичок пропагандистів формується передусім інформаційний агент, здатний просувати потрібні Кремлю наративи в соціальних мережах і медіа. Генерал-майор СБУ та громадський діяч Віктор Ягун наголошує: «Це дуже небезпечна тенденція, яку мало хто помічає. Ворог вже відкрито працює не тільки з армією, а з дітьми і студентами». І його висновок: пропагандистські молодіжні структури, втягування студентів у війну — це ознаки того, що Кремль мислить категоріями покоління. Вони готують не ротацію — вони готують зміну поколінь для війни.
Учням забороняли їсти на вулицях свіжий чорний хліб
Для тих українців, кому сьогодні 50+, такі практики новими не є. Навчаючись у радянській школі протягом 1977−1987 років я разом із однолітками та старшими пройшов увесь цей шлях. Ми могли не знати і, звичайно, не знали нічого про юних героїв Крут та інших учасників антирадянського підпілля, зате напам`ять знали першу п`ятірку краснодонських «молодогвардійців», впізнавали на чорно-білих, здебільшого — єдиних зроблених за життя фото основного пулу піонерів героїв, який очолював Павлик Морозов, та вивчали біографію юного ленінця, на честь якого названо шкільну піонерську організацію.
Не знаю, як де, але в нашій ніжинській школі, котра досі є в центрі рідного міста, учням забороняли їсти на вулицях свіжий чорний хліб — побачать американські агенти, зроблять фото і потім казатимуть: дивиться, радянські діти самим хлібом харчуються. Щопонеділка ми мусили не лише відвідувати політінформації, котрі починалися на півгодини раніше уроків, а й не повинні були запізнюватися — краще прогуляти урок, аніж ідеологічну обробку. Ще й самим готувати інформаційні повідомлення, вивчаючи передовиці Правди чи якоїсь регіональної газети. Обов`язковим було виготовлення вдома ватно-марлевих пов`язок, котрі врятують від американської хімічної атаки. Ну і рандомні тривоги посеред навчального процесу, під час яких відпрацьовувався план евакуації.
Ще пригадую смішну історію. В 1990-му році, коли вже вирувала «перебудова», керівна роль КПРС офіційно послабилася, а країна взяла курс на демократизацію та гласність, нам, студентам факультету журналістики, на одному з уроків військової кафедри показали пропагандистський фільм на тему руйнівного впливу на свідомість західної поп-культури. Причому товариш підполковник, котрий відповідав за ідеологічний сектор, чесно сказав: розумію, що це вже застарілий фільм, проте інструкція вимагає вам його показати. І ми радісно дивилися на «бітлів» та «роллінгів».
Із цього місця слід почати дуже обережну й так само дуже потрібну розмову про досі невирішену в воюючій Україні проблему — патріотичного виховання молоді. Бо варто навіть натякнути на провали в цій інформаційній, освітній та культурній сфері, відразу прилетить у відповідь: «А це ж було вже! Досить пропаганди! Що, хочете, як у Росії?» — і будьте певні: все, викладене мною вище, до цього абзацу, буде використано як вагомий аргумент проти патріотичного виховання та створення інформаційно-культурного продукту в цьому сегменті.
Саме тому варто було б, скажемо так, поставити в куток того мудрагеля, котрий десять років тому вигадав термін «патріотичне кіно» і виокремив у окрему категорію здобувачів державних грантів. Нічого дієвішого задля знецінення самого поняття «патріотизм» вигадати було неможливо. На жаль, під патріотизмом відразу почали розуміти державну пропаганду радянського та російського розливу. Створюючи відповідний продукт, не лише для кіно і телебачення, а й у видавничій, театральній, музичній сферах. Після початку повномасштабного вторгнення він отримав назву «байрактарщина», чим загнав усі правильні та корисні освітні, просвітницькі й культурні ініціативи глибоко під плінтус.
Складова проблеми — невміння тих, хто береться за патріотичну роботу, працювати, передусім, із дитячими та підлітковими аудиторіями. Інформаційна робота, яка дуже потрібна, набуває форм пафосної пропаганди. А діти як ніхто відчувають фальш. Уточнення: українські діти, для яких російська пропагандистська машина має несистемний вигляд серіалу Слово пацана: юні українці все ж не живуть постійно в російській, десятиліттями вибудованій та вбудованій в їхнє суспільство системі координат. Можна зацікавити якісним пропагандистським продуктом — але не прошити й перепрошити, бо, повторюся, ми не в російській системі.
Це — плюс. Мінус — питомо української системи теж не існує. Виправити ситуацію має намір Міністерство культури, запустивши програму «Тисячовесна», мета якої - почати створення, в тому числі, дитячого й підліткового контенту, який, за словами очільниці міністерства Тетяни Бережної, стане природнім вибором, що логічним чином витіснить російський контент зі споживання українцями. Проте ще нічого не почалося, лише декларуються наміри — а активісти соцмереж уже прогнозують чергове дурне витрачання державних грошей на промивання дитячих мізків тупою прямолінійною пропагандою.
Критично мислячі люди давно визначили радянські й російські наративи мілітарною імперською пропагандою. Але парадокс: всередині Росії все це — сформовані й ретельно розбудовувані ціннісні орієнтири. Грубо кажучи, для маньяка вбивати — цінність, якій він завжди знайде ідеологічне виправдання. Українські діти вразливі до російської пропаганди, бо досі нема системних історій саме українського успіху, представленого в різних формах у вигляді якісних продуктів, підтриманих саме державною на всіх рівнях.
Патріотичне виховання дорівнює вихованню на правильних прикладах. Котрі аргументовано, без надриву, істерики, пафосу й «байрактарщини» доведуть дітям: Росія — одвічне зло, а Україна не без проблем, та все ж рухається в протилежному від агресора ціннісному напряму. А поки цього не сталося, доводиться й надалі констатувати, як Росія готує покоління за поколінням до тотальної війни.