Міф про бездоганний пантеон. Польське обурення як спектакль лицемірства

Навколо польсько-українських відносин учергове розгорілася медійна буря. Останні рішення Києва у сфері політики пам’яті викликали у Варшаві добре знайомий, навіть ритуальний спектакль морального обурення. Зі шпальт газет, соціальних мереж і телевізійних студій виливається потік менторських повчань, глибоких зітхань над «українською невдячністю» та застережень про «втрачений капітал довіри».

Домінантний тон цієї дискусії незмінний: польські коментатори перебирають на себе роль єдиних справедливих, безпомилкових учителів історії та моралі, які з безпечної, варшавської перспективи намагаються формувати ідентичність держави, що бореться за фізичне виживання. Ця публіцистична істерія не лише повністю відірвана від реалій тотальної війни, а й насамперед уражає глибоким національним лицемірством і відсутністю елементарного прагматизму.

Міф про «амуніцію для радикалів» та алібі публіцистів

Одним із найохочіше повторюваних аргументів у цій суперечці є нібито турбота про долю українських мігрантів та біженців у Польщі. Коментатори з удавано стурбованими обличчями переконують, що рішення президента Володимира Зеленського «дають амуніцію» польським націоналістам, Конфедерації, «Короні» Ґжеґожа Брауна чи радикальному крилу Права і Справедливості.

Це крайня наївність або, що ймовірніше, чистий цинізм.

Ультраправим колам у Польщі не потрібні жодні імпульси, приводи чи запрошення з боку Києва, щоб атакувати Україну чи піддавати сумніву сенс перебування біженців. Для цих формувань небажання системно підтримувати східного сусіда є сталим, незмінним елементом політичної програми та виборчим паливом. Їхня мета є перманентною, гнучко підлаштовується лише поточний наратив.

Читайте також:

Іван Городиський

Ідеальний шторм. Про скандали і ставлення до українців у Польщі

Якби українська влада не надала їм історичного приводу, польські радикали з таким самим завзяттям ударили б по економічних темах, суперечках про українське зерно, нібито соціальних привілеях, ринку праці чи вигаданих культурних загрозах. Вони використають будь-що, бо на цьому будують свій політичний капітал.

Цей нібито переляк публіцистів, які б’ють на сполох, що «тепер постраждають ні в чому не винні люди», діє як зручна димова завіса. Вона дозволяє їм писати гострі, патріотичні коментарі під прикриттям «турботи про відносини», тоді як насправді вони або самі зазнають тиску радикального наративу, або просто хочуть зіграти на цій темі задля охоплень і внутрішньопартійних балів.

Більше того, звинувачувати українських політиків у тому, що польський націоналіст може напасти на українського робітника чи студента на вулиці у Варшаві чи Вроцлаві, — це інтелектуальний і моральний кульбіт. За агресію польських радикалів відповідають вони самі і ніхто інший. Перекладання цієї відповідальності на Київ є спробою відпустити гріхи власному, домашньому екстремізму.

Європейський Союз — це не клуб історичної чистоти

Другим фундаментом польського обурення є патерналістський шантаж: «Україна не увійде до Європейського Союзу з Бандерою». Чуючи ці слова з уст польських політиків та коментаторів, важко не помітити в них разючої асиметрії та подвійних стандартів. Вимога від української держави створити бездоганний, ідеально скроєний під польську чутливість пантеон героїв на шляху до європейських структур — тоді як ми самі увійшли до них із гігантським багажем власних, украй похмурих і контроверсійних постатей — це чисте лицемірство.

За агресію польських радикалів відповідають вони самі, і ніхто інший

Польська політика пам’яті останніх десятиліть надає аж надто багато доказів того, як вибірково ми ставимося до поняття моральної чистоти національних героїв.

• Роман Дмовський. Головний архітектор польського націоналізму, чий глибокий, системний антисемітизм становив фундамент політичної думки, має сьогодні у Варшаві свій пам’ятник, кільцеву розв’язку та залізничний вокзал. Його постать є елементом офіційного, державного культу. У 2004 році нікому в Брюсселі, Парижі чи Берліні не спало на думку блокувати вступ Польщі через присутність Дмовського в пантеоні батьків незалежності, попри те, що його погляди явно суперечили повоєнним європейським цінностям.

• Свєнтокшиська бригада польських Національних збройних сил (Brygada Świętokrzyska; «бригада Святого Хреста»). Формування, яке наприкінці Другої світової війни пішло на відкриту, тактичну колаборацію з Третім Рейхом і відступало на Захід під опікою та за логістичної підтримки Вермахту, дочекалося у сучасній польській державі офіційних вшанувань, присутності на державних урочистостях і комбатантського статусу.

• «Прокляті солдати». Культ, навколо якого побудовано всю сучасну ідентичність польських правих, включає таких постатей, як Ромуальд Райс «Бурий», відповідальний за жорстокі пацифікації православних білоруських сіл на Підляшші та вбивства цивільних, зокрема жінок і дітей. Для наших білоруських сусідів це однозначно злочинна постать, однак польська держава не збирається відмовлятися від його міфологізації під впливом зовнішніх очікувань.

• Юзеф Пілсудський і Ризький мир. Маршал Пілсудський, національна ікона, у 1921 році підписав із більшовиками мир у Ризі, що де-факто означало зраду й залишення українського союзника, Симона Петлюри. Польща тоді віддала Україну на розтерзання совєтам, що відкрило шлях до подальшого кошмару Голодомору. Хоча Пілсудський особисто вибачався перед українськими офіцерами в таборі в Каліші словами: «Я вас прошу вибачити, панове, я вас дуже перепрошую, так не мало бути», історичний факт залишається невблаганним.

Європейський Союз ніколи не був і не є клубом історичної чистоти, де перед входом спеціальна верифікаційна комісія перевіряє біографії вуличних відвідувачів на предмет їхнього гуманізму. Якби це було критерієм вступу, Європейський Союз сьогодні складався б із порожніх стільців. Італія не розібралася до кінця зі спадщиною фашизму, у Франції досі жива колоніальна тінь, Іспанія донині бореться з демонами франкізму, а Хорватія — з пам’яттю про усташів.

Кожна з цих країн несе із собою потужні історичні жахіття, з якими справляється за власний кошт і у власному темпі. Ставити Україні таку ультимативну умову в момент, коли вона бореться за екзистенційне виживання, є неоколоніальною спробою диктувати суверенній державі, як вона має пам’ятати своє минуле.

Воєнний реалізм проти моралізаторства з безпечного дивана

Польські публіцисти демонструють повну відсутність реалізму в питанні війни. Україна перебуває в стані тотальної війни, де ставкою є виживання її народу, культури та кордонів. Держава перед обличчям такої загрози відчайдушно потребує міфів-засновників, символів безкомпромісного опору та боротьби до самого кінця.

В українській суспільній свідомості традиція УПА функціонує сьогодні майже виключно як символ незламної боротьби з Москвою, а не як посилання до антипольської етнічної чистки на Волині. Сучасне українське суспільство, виголошуючи ці гасла, думає про солдатів, які захищають Бахмут чи Харків, а не про події понад 80-річної давнини.

Поведінка польських коментаторів, які вимагають, щоб Київ посеред екзистенційного конфлікту ідеально скроїв свою політику пам’яті під чутливість Варшави, є інфантильною.

Чи полегшують останні рішення адміністрації Зеленського польській стороні аргументацію та підтримку України на міжнародній арені? Звісно, ні. Вони викликають непотрібну напругу й ускладнюють дипломатичну ситуацію.

Але це автономні рішення України, ухвалені з думкою про її власний внутрішній фронт і моральний дух армії. Доросла, зріла дипломатія полягає в навігації в таких складних умовах і реалізації власних інтересів попри розбіжності, а не в публічних образах через те, що сусід не реалізує наш історичний сценарій.

Прагматичний компас. Допомагаємо людям, не ідеологіям

У всьому цьому лабіринті помпезних гасел, морального шантажу й історичних порахунків слід твердо поставити питання і спуститися на рівень елементарної конкретики. Мій остаточний підсумок і фундамент цієї дискусії зводиться до простого твердження: ми допомагаємо людям, тому що вони в біді, а решта зміниться ще багато разів.

Ми підтримуємо Україну і приймаємо біженців не тому, що підписуємося під кожним декретом президента Зеленського, під кожною постановою тамтешнього парламенту чи під наративом українського Інституту національної пам’яті. Ми не допомагаємо ідеологіям, прапорам чи політичним конструктам. Ми допомагаємо реальним людям, які тікають від російських бомб і потребують безпечного даху над головою. Це чистий, елементарний гуманітарний порив, який не може бути заручником історичних переговорів.

Водночас із суто прагматичного, геополітичного погляду підтримка України відповідає нашому найглибшому, твердому інтересу безпеки. Кожен знищений російський танк і кожна відбита атака на фронті під Донецьком віддаляє загрозу від польських кордонів. Це факти і реальні інтереси, а не публіцистичні оповідки про історичне примирення.

Усе інше — офіційні декларації політиків, тактичні союзи, суспільні настрої, а тим більше інтерпретації подій минулих років — це плинні елементи. Вони будуть еволюціонувати, коливатися і змінюватися ще безліч разів протягом найближчих десятиліть. Зумовлювати людський порив допомоги та стратегічний інтерес власної країни тим, чи влучить Київ саме зараз ідеально в польські історичні очікування, є крайньою безвідповідальністю та політичною незрілістю. Настав час облишити роль морального рецензента і почати діяти на основі фактів й елементарної порядності.

Оригінал

Текст опублікований з дозволу автора