Читайте NV у Google
Перший місяць нового року почався з давно не бачених снігу та морозу. Але для української кіноспільноти цей січень обіцяє стати гарячим.
Як і загалом перша половина 2026-го: адже покроково почнеться втілення ініціативи президента Зеленського щодо створення 1 тисячі годин національного контенту. Простими словами для невтаємничених це означає: держава передбачила в бюджеті додаткові 4 мільярди гривень на виробництво художніх фільмів та серіалів.
Точніше, в ширшому розумінні, кошти виділені на аудіовізуальний контент, під визначення якого потрапляють анімація, документалістика, продукти для YouTube і навіть ролики для Tik-Tok. Проте прогнозовано основана увага небайдужої громадськості зосередиться на повнометражному і багатосерійному художньому кіно, яке за визначенням адресується — окей, повинно адресуватися, — ширшій, ніж питомо фестивальна, так званій просунутій аудиторії. Нате вам інший прогноз і потім не кажіть, що не чули і що я збрехав: більшість створених фільмів та серіалів буде піддана нищівній критиці, аж до повного знецінення зусиль творчих груп.
Більшість створених фільмів та серіалів піддадуть нищівній критиці
Українській кіноіндустрії насправді лише десять років. Кіно на території України почали індустріально знімати ще 1911-того на тодішній Катеринославщині, до речі, раніше, ніж на питомо російських землях. У 1920-тих у Одесі працювала найбільша та найпродуктивніша кінофабрика в новоствореному Радянському Союзі — ВУФКУ, де починав із комедій та детективів Олександр Довженко і де редакторами та сценаристами трудилося чимало молодих перспективних українських літераторів. Створена пізніше Київська студія (згодом названа на честь Довженка) мала тоді і має досі один із найбільших, якщо не найбільший знімальний павільйон у Європі. І все ж таки до 1991 року наші студії працювали під наглядом Москви та в її інтересах, а отже — фінансувалися звідти. А після 1991-го, з відновленням Незалежності, без цього фінансування довго не протрималися. Безперервність виробництва разом із тяглістю традиції були порушені.
Тому 2015-того року, після офіційної, на законодавчому рівні заборони російського кіно та серіалів, кіновиробництво поступово, а серіальне — темпами «крок уперед — два назад» почало набувати українських сенсів. Контент зважав на контекст. Протягом п`яти наступних років, аж поки не стався ковід із згубними для індустрії карантинами, а потім — масштабне російське вторгнення, що взагалі все зупинило й майже зламало, в Україні було знято стільки україномовного кіно, скільки не з`являлося за весь час роботи згаданих вище наших кінофабрик.
Але вже тоді почалися проблеми, котрі оформилися в три основні пункти. Два з яких бажаючим можна пояснити й логічно обґрунувати, критично мислячі зрозуміють. Третій переважує й значною мірою обнуляє спробу реабілітації двох попередніх. І стає головним жупелом, звинуваченням, прокляттям та мірилом низької якості української художньої стрічки. Причому, що прикро, погане розуміння ситуації проявляється й всередині індустрії.
Почнемо з першого пункту: бокс-офіс. Ти-Космос Павла Острікова став єдиним зробленим українцями в Україні художнім фільмом, котрий зайняв друге місце за касовими зборами — понад 56 мільйонів гривень за 6 тижнів прокату. Проте на його фоні знецінюється інше українське кіно, яким, виявляється, здебільшого керують чомусь колгоспники. А за великим рахунком за десять згаданих років лише менше десяти національних стрічок відбили свої заявлені бюджети. Серед них — коронована еталоном несмаку комедійна франшиза Скажене весілля і горор Конотопська відьма. Здивую: Кіборги Ахтема Сеітаблаєва і Довбуш Олеся Саніна прозвучали голосно. Є для, без перебільшення, мільйонів українців еталонними зразками нового українського кіно й у відкритих джерелах пишаються кількадесятмільйонними кінотеатральними зборами. Проте математично або не перекрили тих самих бюджетів, або вийшли в нуль за результатами прокату. Зараз кіно капіталізується ще іншими способами. Проте кого це цікавить: не купили глядачі потрібну кількість квитків у касах, віддали перевагу голлівудському блокбастеру — все, не той рівень. Недоброзичливців не переконаєш, а іншим досить пояснити: наше кіно не змагається з Голівудом, конкурує між собою, екранів мало і російська окупація їх ще зменшила. Отже, ми не погані, ми інші.
Пункт другий — бюджетний апельсин, який постійно треба ділити. І тут усі десять років як публічно, так і непублічно чується: корупція, конфлікти інтересів, гроші розподіляють свої своїм, чужих не пускають, всюди одні й ті самі, і взагалі там схематоз. Я не знаю в Україні жодної сфери діяльності, про яку не говорять те саме. Чи безпідставно? Ні, зловживання мають місце всюди. Проте паралельно існують не заборонені в країнах зі сталими демократіями лобістські практики. Грубо кажучи, якщо по гроші прийшла команда без досвіду і конкурує з досвідченою командою, вибір на користь досвіду логічний. Звісно, виникає питання, де ж набути досвіду, якщо Держкіно — чи не єдиний грошодавець? Відповіді поки нема. Знаєте, чому? Бо десять років відносної безперервності - зародковий стан для креативної індустрії. Ще й такої затратної, як кіновиробництво. Альтернативних коштів не дуже є, де шукати. Пояснив? Маю надію.
Нарешті, оте саме найболючіше та найбільш вразливе. Замість кидатися словами наведу думку актора Слави Бабенкова: «Нам бракує добре зроблених фільмів і серіалів. Не якихось специфічних — просто добре написаних, добре знятих і зіграних історій будь-яких жанрів, не відірваних від реальності. Нам бракує анімації. Нам катастрофічно бракує дитячого та підліткового кіно і контенту. А у нас всі на колінці „шарашать“ патріотичний контент, бо на це зараз умовно легко знайти кошти. Але в більшості випадків він викликає лише патріотичний сором».
Я не знаю, хто і коли першим відділив патріотичне кіно від решти українських стрічок та чомусь вивів його в окремий сегмент. Але саме ця невідома людина доклалася до того, аби не лише слово, а й поняття патріотизм набуло в воюючій Україні різко негативного забарвлення. Так, у воюючій, бо до російського вторгнення в 2014 року поняття «патріотичне кіно» не існувало. Згоден, національне кіно як таке існувало досить умовно. Проте активізацію громадян на захист своєї держави завжди називають сплеском патріотизму й хвилею патріотизму. Вкладаючи в слово винятково позитивний, життєствердний сенс.
Натомість Петро Порошенко в часи свого президенства публічно заявив: держава фінансує патріотичні фільми, а не фільми жахів. Згадана Конотопська відьма й не згаданий Каховський об`єкт зняті не державним коштом, проте в стилістиці фільмів жахів. І це — патріотичне кіно. За визначенням продюсерки Анни Яценко, на Конотопську відьму всі хотіли піти і помститися цим росіянам. Насправді, тоді працювала помста. А ще вона зауважила, що в наших фільмах зараз вибудовується новий український герой. Це або рішучі жінки, або більш рішучі чоловіки. І вони — не жертви. Тому на бойовик, якщо б це було про геройство, люди пішли б.
Знаєте, де тут геллерівська пастка 22? Без патріотичного наративу новий український герой не відбудеться. Але виверт у тому, що все, деклароване патріотичним, вже в момент публічного оголошення маркується неякісним, нещирим, убогим, нашарешеним на колінці. Тут або герой/герої рефлексують, розмірковують, інфантильно шукають життєві сенси — або активно протидіють ворогу й перемагають. Проте в першому випадку кіно гідне, в другому — патріотичне. Ну і куди ж без звинувачення в пропаганді…
Сторічна історія світового кінематографу і трохи більш, як півстолітня історія серіального виробництва довела: новий герой, хто б і де його не створював, не буде героєм і не сформує довкола себе вдячну аудиторію, якщо не буде патріотом. Мова не про агітаційні стрічки, то окрема, більше рекламна історія. Герої чітко розуміють, за що вони й проти чого. І не відділяють себе від країни перебування.
Патріотична складова — аналог кухонного ножа: дивлячись, як застосувати. Нарізати салат чи зарізати людину. В тоталітарних країнах на кшталт СРСР, нацистської Німеччини й нинішньої РФ патріотизм справді має вивихнуті, потворні форми. Натомість вигадані Джеймс Бонд і Капітан Америка, а також реальні Вільям Воллес і генерал Паттон, демонстрували, як треба працювати з патріотичним вихованням аудиторії. Звісно, це працює там, де сформована ідеологія. Ми лише на першій стадії цього процесу. Тож серед очікуваних 1 000 годин контенту повинні бути патріотичні стрічки. Питання мають виникати тільки до якості — досить суб`єктивної категорії.