Ціна солідарності. Чому Тбілісі не поспішає підтримати Україну
Читайте NV у Google
Вочевидь, консолідація двох держав, які мають спільні проблеми, могла б привернути більше уваги міжнародної спільноти та, можливо, зрушити процес із мертвої точки
Україна та Грузія, хоч і не є братніми народами у розумінні президента РФ Володимира Путіна, але давно себе такими вважають. Так уже склалося, що у непрості моменти історії незалежності дві країни завжди підтримували одна одну не лише словом, а й ділом. Грузія пам’ятає, як українські пілоти евакуювали мирних жителів із Абхазії на початку 90-х. У 2008-му, коли Росія розпочала відкриту агресію проти Грузії, українські військові фахівці консультували грузинських колег. У дні війни до Тбілісі, ризикуючи власною безпекою, прибув президент Ющенко. Тоді весь західний світ повторював слова сенатора Маккейна: «Сьогодні я грузин».
Куди поділася грузинська солідарність сьогодні, коли вона така потрібна Україні? Відповідаючи на це запитання, одразу давайте розділимо два поняття: грузинська влада і громадськість. Остання справді співпереживає та співчуває Україні. Темою можливого вторгнення розпочинаються усі випуски новин на грузинському ТБ. Від бабусь, що печуть онукам хачапурі, і дідусів, що грають у доміно в парках, до барменів, що замішують модний коктейль, звучить те саме запитання: «Що ж буде з Україною?».
Всупереч очікуванням скептиків, керівна партія «Грузинська мрія» не могла повністю ігнорувати подібні настрої у суспільстві й ухвалила в парламенті резолюцію на підтримку України. Щоправда, у документі, який повністю присвячений агресивним діям Росії, саму Росію жодного разу не згадано. Вийшло ще гірше, ніж «як завжди».
Куди поділася грузинська солідарність сьогодні, коли вона така потрібна Україні?
Грузинська влада не втомлюється запевняти, що це політика «не роздратування» у дії. «Грузинська мрія» олігарха Бідзіни Іванішвілі, який сколотив свої статки у РФ у 90-х, у 2012 році прийшла до влади з обіцянкою більше не злити Кремль. У зовнішньополітичній концепції так і записали: відтепер Тбілісі не буде фактором протистояння між гравцями глобальної політики. Так, на думку спостерігачів, Грузія ризикує перетворитися з норовливої пострадянської республіки з амбіціями вступу до ЄС та НАТО на країну на периферії колишньої імперії, яку так прагнутиме відродити Путін.
Мовчання «Грузинської мрії» щодо України розпочалося не сьогодні.
З часів Революції гідності, збройного конфлікту на Донбасі та анексії Криму офіційний Тбілісі займає роль спостерігача. Лідери «Грузинські мрії» демонстративно уникали жорстких заяв щодо українських подій. Цьогорічний мер Тбілісі Каха Каладзе, коментуючи ті події, заявив, що «там все гаразд і люди живуть звичайним життям». Але на той час революція вже набула активної фази.
«Мрія» спочатку була сконцентрована на відновленні економічних зв’язків із Росією. Саме цим вона пояснила свою позицію у 2014 році. Тоді Грузія підтримала антиросійські санкції ЄС та США лише в частині експорту продукції з Криму та Севастополя, оскільки, як зазначив прем'єр Іраклій Гарібашвілі, відносини між двома країнами і без санкцій перебувають на найнижчій позначці.
«Завдяки нашій прагматичній політиці ми знову змогли відкрити російський ринок, закритий у колишні роки через дурну політику Саакашвілі. І ми цінуємо це».
Але на цьому офіційний Тбілісі не зупинився. Наприклад, у 2016 році грузинська делегація відмовилася брати участь у голосуванні у Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) за проукраїнську резолюцію.
Негласно двосторонні відносини між країнами фактично були заморожені через діяльність в Україні експрезидента Міхеіла Саакашвілі, який для «Грузинської мрії» навіть в ув’язненні залишається головним політичним ворогом.
До речі, економічні зв’язки з РФ, якими так пишаються в «Мрії», справді вийшли на непоганий рівень. За даними за січень-жовтень 2021 року, Росія опинилася на другій позиції серед найбільших торгових партнерів Грузії з показником майже півмільярда доларів. У трійці лідерів — Китай та Азербайджан. Для країни, яка постійно відчуває різноманітні економічні обмеження та політичні утиски з боку Москви, не дуже розумно робити ставку на Москву, скажете ви і матимете рацію.
Востаннє Кремль, засмучений антиросійськими виступами у центрі Тбілісі через скандал навколо комуніста Гаврилова, заборонила прямі польоти до Грузії. Тоді депутат від КПРФ на правах президента Міжпарламентської асамблеї православ’я зайняв крісло спікера парламенту Грузії, що викликало обурення опозиції та громадянських активістів. Після цього в Тбілісі сталися заворушення, що запам’яталися як «Ніч Гаврилова». Москва не відновила авіасполучення досі.
Грузія при цьому не припиняла рух до НАТО та Євросоюзу. З 2012 року військові навчання з інструкторами Північноатлантичного альянсу відбувалися у країні регулярно. Вдалося довести до кінця ратифікацію Угоди про асоціацію з ЄС. Щоправда, насправді працює лише безвізовий режим, а з імплементацією її економічної частини у «Мрії» вирішили не старатися. Вільна торгівля з ЄС повисла у повітрі — нею користується лише кілька десятків ентузіастів, молодих бізнесменів, які не пошкодували сил для освоєння ринку з вищими вимогами, ніж у сусідній Росії.
І все ж, якої тактики дотримується влада Грузії і де бачить майбутнє країни, яка мріяла не опинитися на задвірках Росії? Відповідь варто шукати у заявах світових лідерів, які один за одним виступають на підтримку України. У них ми дуже рідко чуємо згадку про Грузію. Наче і не було 2008 року, обіцянки в Бухаресті про членство НАТО, немов на території Грузії немає російських військових баз, грузинське населення в Абхазії та Південній Осетії не зазнає утисків, і не продовжується тиск з боку Росії.
Важливість того, що з часів саміту НАТО в Бухаресті Грузія та Україна йдуть в одному поєднанні, судячи з усього, не до кінця засвоїли в обох країнах. Так було за президента Януковича, коли Тбілісі намагався максимально уникати спільної згадки з Києвом у документах, ухвалених у Брюсселі. Це гальмує заповітне членство, вірила грузинська політична еліта. Але ситуація радикально змінилася: тепер Тбілісі сам утримується від гучних заяв щодо майбутнього у військово-політичному блоці. Хоча, очевидно, що консолідація двох держав, які мають спільні проблеми, могла б привернути більше уваги міжнародної спільноти та, можливо, зрушити процес із мертвої точки.
І хоча прагматизм у відносинах із Росією — це те, чого справді завжди бракувало емоційній грузинській нації, сьогодні багатьом стало очевидним: де Україна, там і Грузія. А прагматичніше завдання, ніж, нарешті, знайти своє місце в європейській системі безпеки, навряд чи можна собі уявити.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ