Читайте NV у Google
Сприйняття країни у світі складається з цілого калейдоскопу чинників
Війна, Чорнобиль, брати Клички, вишиванка, Росія, смачна їжа, красиві жінки. За дослідженнями Українського інституту, це майже вичерпний перелік усталених асоціацій з Україною серед іноземців різних країн.
Безумовно, кожне з цих явищ частково описує Україну, та чи може такий набір символів претендувати на вичерпність? Спитаймо себе: якби іноземці попросили нас описати Україну десятьма словами, чи був би цей перелік інакшим? Певен, що так. Тож чи хотілося б нам, аби за кордоном Україна складалася в цікавіший, об'ємніший пазл?
І питання не в тому, що ми просто хочемо пишатись перед світом своїми найкращими чеснотами, здобутками й досягненнями. Як і в особистому спілкуванні між людьми, репутація країни або спонукає, або розхолоджує інших мати з нею справу. Вона впливає на те, як кожного українця сприймають за кордоном, чи бачать нас частиною цивілізованого світу, чи існує Україна на ментальних і культурних мапах людей, які ухвалюють рішення в міжнародній політиці.
Сприйняття країни у світі складаються з цілого калейдоскопу чинників. Замисліться, з чим у вас асоціюються Італія, Японія, Сполучені Штати, Чехія, Британія чи Туреччина. Ймовірно, вам на думку насамперед спаде цікаве кіно, прочитані в дитинстві чи дорослому віці книжки, культурна спадщина, смачні страви і кулінарні традиції, міська архітектура, туристичні місця чи видатні історичні постаті. Більшість ваших спонтанних асоціацій так чи інакше будуть пов’язані з культурою цих країн. Ба більше, чим виразніша і цікавіша ця культура, тим привабливішою є країна для іноземців, тим легше пробачити цій країні її недоліки. Як показує приклад Росії чи Китаю, любов до їхньої «великої культури» може затьмарити навіть воєнні злочини, порушення прав людини чи обмеження свободи слова.
Для того, аби змінювати ставлення одного суспільства до іншого, існує культурна дипломатія. Це цілеспрямована робота над тим, аби культуру та мову країни краще знали і розуміли за її межами. Для України це відносно новий інструмент, але в умовах гібридної війни та постійних дезінформаційних атак — дуже потрібний.
У публічних і приватних дискусіях про культурну дипломатію завжди виринають кілька вузлових тем.
Перший — яка її кінцева мета? Одні кажуть, що наша задача — здобути лояльність до України якомога більшої кількості пересічних іноземців. Мовляв, ця лояльність згодом спонукатиме їх підтримувати на референдумах рішення, що стосуються України, або ж голосувати на виборах за ті політичні партії, які підтримують інтеграцію України до ЄС і НАТО, виділення Україні технічної чи військової допомоги.
Любов до «великої культури» може затьмарити навіть військові злочини
Як приклад часто наводиться референдум у Нідерландах у 2016 році щодо ратифікації угоди про асоціацію України з ЄС. Тоді більшість нідерландців не підтримали угоду саме через погану обізнаність з Україною, стереотипи та упередження до нашого суспільства. Вони не захотіли голосувати за невідоме. У свідомості багатьох із них Україна досі не відокремлена від Росії.
Навіть мої нідерландські друзі, для яких я був першим особистим знайомством з Україною, попервах вагались, чи безпечно приїздити до мене в гості, бо їхня ментальна мапа Європи закінчувалась десь на схід від Праги.
Сусідній табір міркує по-іншому. Створення і закріплення певного іміджу у свідомості багатомільйонного суспільства іншої країни та вплив на його електоральний вибір — доволі фантастична задача. Україна просто не має грошового і людського ресурсу, аби подужати те, на що інші, заможніші країни поклали десятки років. Нам треба діяти креативно й асиметрично, кажуть вони, докладаючи зусилля там, де це матиме максимальний ефект.
Друге протиставлення: так якою ж культурою ми можемо зацікавити світ — масовою, розважальною, легкою для сприйняття, розрахованою на якомога ширшу аудиторію, чи інтелектуальною, яка має додану цінність і спонукатиме вужче коло людей до роздумів, критичного мислення та зміни поведінки? На перший погляд, відповідь проста: чим більше людей ми охопимо, тим краще. «Не ускладнюйте, — ми часто чуємо ці слова щодо культурно-дипломатичної роботи Українського інституту. — Кому цікава високочола культура, окрім жменьки інтелектуалів?»
Хоч би як переконливо не звучало це питання, саме у «жменьці інтелектуалів» зосереджений найбільший потенціал впливу на сприйняття України у світі. Те, як Україна звучить за кордоном, вирішує не французький фермер чи американський вантажник. Цими «інфлюенсерами» є редактори міжнародних і національних ЗМІ, директори і куратори музеїв, науковці, літературні критики, керівники фестивалів, музичні і кінопродюсери, дипломати, політики та їхні радники, публічні експерти, фахівці з безпекових питань, правозахисники, громадські активісти. Це люди, чия думка має величезний вплив на суспільство.
Приклад із робочого життя: кілька років тому суспільний мовник однієї європейської країни запросив нас підтримати створення документального фільму про Україну, який мали побачити кілька мільйонів телеглядачів. Попросивши сценарій, ми зауважили в ньому доволі тривіальний і трішки зверхній погляд на Україну, приправлений кліше і фактологічними помилками. Перемовини були важкими, але зрештою нам вдалось переконати редакторів врахувати наші виправлення. Такої ситуації не сталося б, якби редактори глибше розумілися на українській тематиці, були знайомі з нашою культурою та історією. Усього кілька людей — а впливають на думку мільйонів! То кого в першу чергу має переконувати культурна дипломатія — телеглядачів чи тих, хто вирішує, що вони будуть дивитись?
Інший приклад — провідні музеї світу досі називають багатьох художників, які мають українське походження, російськими чи французькими митцями. Світове мистецтвознавство дотепер залишається «імперським». Мільйони людей, які ходять у західні музеї, назавжди засвоюють, що Казимир Малевич, Олександр Архипенко чи Олександра Екстер не мають нічого спільного з Україною. Величезний шмат нашого культурного надбання привласнюють собі інші країни, а ми залишаємось білою плямою на культурній мапі Європи. Безнадійно лікувати ці симптоми, вдаючись до масових комунікацій, бо ключі від проблеми насправді лежать в кишені кількох сотень директорів музеїв, кураторів, науковців і критиків.
Стріляти з гармати по горобцях — невдячна справа, особливо коли гармата невелика і спрацьовує через раз. Мабуть, все ж варто взяти на озброєння щось витонченіше і вірити, що «в яблучко» можна поцілити не гарматою, а лише влучним, добре прорахованим пострілом?
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ