Українська поезія стає політичним феноменом
Вірші наших співгромадян, не лише тих, хто воює і загиблих, набули статусу мови культурної дипломатії
До четвертих роковин повномасштабного російського вторгнення в Україну Британський кіноактор, дворазовий номінант на премію Оскар Ієн МакКеллен зачитав вірш ветерана, поета і письменника Артура Дроня Перше до коринтян. Того ж дня американський актор українського походження — коріння у Львові — Лієв Шрайбер зачитав вірш іншого, на жаль, загиблого на фронті українського поета Максима «Далі» Кривцова Він переїхав у Бучу. Обидвох митців донедавна, маю на увазі — до початку масштабної російської агресії, широко знали, як то кажуть, у доволі вузьких колах, сформованих на майдачиках та просторах поетичних фестивалів. Якщо вірш — голос поета, то ці голоси, живих і полеглих, звучать сьогодні для значно ширших аудиторій.
І це — своєрідний український феномен: вірші наших співгромадян, не лише тих, хто воює і загиблих, набули статусу мови культурної дипломатії. На зброю ще не перетворилася. Умовний багнет до умовного пера в найбільшій війні початку третього тисячоліття не прирівняли. І коли говорять музи, гармати не замовкають, тобто — дрони, ракети й КАБи не припиняють літати. Але українська поезія вже набуває політичного статусу, бо використовується нашими симпатиками на Заході як чи не єдино дієвий спосіб нагадати про російську агресію, причому без прямої згадки про неї.
Українська поезія вже набуває політичного статусу
Як показав час, цього європейські та американські культурно-мистецькі спільноти не дуже люблять. До прикладу, два роки тому організатори вирізали номінацію Найкращий повнометражний документальний фільм, у якій перемогла кінокартина 20 днів у Маріуполі зі скороченої міжнародної телеверсії 96-ї церемонії вручення премії Оскар. Протягом 2024−2025 років колеги з літературної та кіноспільнот неодноразово писали й казали про локальні конфлікти під час різних фестивалів: учасників із України наполегливо просили не згадувати про війну, точніше — про те, хто в ній агресор. А раніше, в період так званої АТО, мене особисто закликали уникнути негативної згадки про Росію та СРСР під час представлення у Празі фільму Червоний, створеного за моїм романом та сценарієм: стрічка розповідала про повстання вояків УПА в сталінському ГУЛАГу. Звісно, я не послухався, після чого мав коротку емоційну розмову з організаторами.
Тож українська поезія зовсім неочікувано перебрала на себе функції чогось на кшталт езопової мови. Так, уже в квітні 2022 року поетку Любов Якимчук спеціально запросили на церемонію вручення музичної премії Греммі в Лас-Вегасі. Вона зачитала англійською вірш із своєї найвідомішої збірки Абрикоси Донбасу. До того часу українська поезія там не звучала і взагалі, як вона стосується цієї нагороди. Проте організатори саме в такий спосіб вирішили вшанувати пам`ять жертв російської агресії, при тому, нагадаю, технічно уникнувши буквально назвати Росію тим, ким вона є. Наступного року зірка французького й світового кіно Катрін Денев начитала вже французькою аудіоверсію цієї книги, так само заявивши: робить це для підтримки України.
А цього року на Мюнхенську безпекову конференцію з України, серед інших, запросили поетів Сергія Жадана та Ярину Чорногуз. І якщо Жадан виступив із промовою, то Чорногуз прочитала свій вірш Ті, що мають загинути в бою. Загалом же протягом лише двох останніх років запит на переклади саме української поезії, за моїми спостереженнями, зріс. Книжки колег-віршувальників виходять англійською, французькою, німецькою, шведською, норвезькою, данською та іншими мовами. Для розуміння: видання поезії в Україні здебільшого не рентабельне, лиш одиниці можуть похвалитися комерційною успішністю. За межами України в західний бік видавці грошима не розкидаються, намагаються прорахувати якщо не прибуток, то бодай вихід у нуль. А отже, перекладаючи й видаючи українські вірші, запрошуючи наших митців на читання вони напевне уявляють собі цільові аудиторії.
Україна має особливі, дещо специфічні стосунки з поезією. Дозволю собі згадати всує російського поета Євгена Євтушенка, котрому належать пафосні рядки: «Поэт в России больше, чем поэт». Він або збрехав, або привласнив чужу славу. Адже саме серед українських втрат у царині літератури поетів чи не найбільше. І знищували наших поетів, морально та фізично, саме росіяни. Також ніде в світі нема поетичного кіно: термін виник через потребу коротко пояснити домінування форми, образності, символізму та національно-етнографічний фундамент, на якому все це будується. По суті, зразки поетичного кіно — зафільмована поезія. У цьому місці слід зрозуміти, усвідомити: кіно, яке в світі звично називають фестивальним та авторським, творці зашифрували визначенням «поетичне» вимушено. Інакше, ніж у декларованій поетичній формі, в підрадянський час говорити про українську Україну цензура не дозволяла.
Те саме відбувається зараз, у часи великої війни. Захід, передусім тамтешні інтелектуали, здебільшого намагаються уникати прямих розмов про неї та її першопричини. Але тут стає в нагоді перевірена поетична форма — і, декламуючи український вірш, де зазвичай нема прямих закликів зробити Росії боляче, декламатор все одно висловлює політичну позицію. Стає на чітко визначений політичний бік, бік демократії й захисту прав людини. І саме коротка форма, якою є українське поетичне слово, стає для Ієна МакКеллена, Лієва Шрайбера, Катрін Денев та інших неназваних митців дієвим засобом висловити Україні та українцям не лише культурну, а й політичну підтримку.