Читайте NV у Google
У 2022 та 2023 роках декларація про невизнання була правильною. Це був сигнал громадянам, що окупація — явище тимчасове. Але зараз 2026 рік, і йдеться про «мир по лінії зіткнення»
На окупованих територіях України завершується підготовка до «єдиного дня голосування». Саме так, а не до виборів «до Держдуми» — це вже друга «електоральна кампанія» від моменту анексії частин Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. Нагадаю, що у 2023 році «обирали» місцеві органи влади — губернаторів і законодавчі збори.
Тобто Росія послідовно демонструє наявність «волевиявлення громадян». Україна послідовно не визнає таких «виборів». Міністр закордонних справ Сибіга днями назвав те, що відбувається, «фарсом» і закликав світову спільноту не визнавати ці «вибори». Реакція стандартна, але сьогодні її вже катастрофічно мало. Щоб зрозуміти чому, розберімося в деяких нюансах російської політики.
Теза 1
Вибори — це частина процесу зміни ідентичності місцевого населення. Адже хоч би скільки завозили нових мешканців, частина старих залишається на місцях. І певна подоба виборчого процесу має створити в місцевих жителів ілюзію «своєї» влади. Тут ключовим моментом є саме присутність місцевих у партійних списках. Але з цього погляду Дума для Кремля менш важлива. Важливішими є «законодавчі збори» чи «дума», вибори до яких відбудуться у 2028 році. Адже «виборча кампанія» 2023 року пройшла через півтора року після окупації, і громадяни України справді значною мірою (не беручи до уваги тих, хто щиро прагнув приходу РФ) сприймали її як фарс. Тобто визначення, дане міністром закордонних справ, було слушним.
Зараз ситуація інша. Ми на найвищому рівні говоримо про «завершення війни» і завершення «по лінії зіткнення». Але на хвильку: по який бік цієї лінії живуть люди, яких женуть на ті самі «вибори»?
Громадяни України на окупованих територіях отримують сигнал: Росія швидко не піде
Тобто громадяни України на окупованих територіях отримують сигнал: Росія швидко не піде. І постає запитання: як облаштувати життя? Треба щось їсти, треба працювати. Хочеш чи ні, але доведеться вступати в контакт із російською владою.
І саме в цей момент, у 2026 році (нагадаю: коли заморожування конфлікту по лінії зіткнення в Києві називають «миром»), Росія пропонує громадянам України «обрати» своїх депутатів до Держдуми. Ключові слова тут — «своїх», «земляків».
У 2028 році — наступний етап. Якщо «законодавчі збори», створені у 2023 році, справді сприймають як фарс, то за два роки виникне логічний запит на заміну клоунів кимось більш адекватним. Ось іще одна пастка для місцевого населення: «адекватні», «свої» депутати… російської місцевої влади.
Але найголовніше тут — навіть не голоси чи результати (чого, на жаль, не хочуть розуміти деякі лідери думок); ключовим у цьому процесі є те, що громадянин України бере до рук бюлетень і віддає свій голос за будь-кого. Навіть «проти всіх», якщо така графа буде. Він узяв участь у виборах. І знатиме та пам’ятатиме про це. Тобто, певною мірою, у власній свідомості він легітимізував «владу». Уникнути участі навряд чи вдасться — улаштують поквартирний обхід. Повторю ще раз: для Кремля головне, щоб громадянин України заповнив виборчий бюлетень на виборах до органів влади РФ. Нехай і під страхом, але обрав умовного «сусіда», «свого».
І тут самих лише заяв з українського боку про те, що це «фарс», замало. У 2023 році була надія на деокупацію. Сьогодні ж сигнал із Києва щодо «миру по лінії зіткнення» сприймають як: «ви ще певний час поживете під Росією». А жити якось треба.
2. Розділення кров’ю
Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими наводить цифру у 46 327 громадян України, яких РФ мобілізувала з окупованих територій. Можна сперечатися про рівень боєздатності таких підрозділів, але для Росії їхня здатність до ефективних дій не відіграє жодної ролі. Ба більше, варіант, за якого такі підрозділи зазнають катастрофічних втрат, є навіть бажанішим. Адже ключове завдання — розділити кров’ю. Ніщо так не роз'єднує і не об'єднує, як смерть близької людини.
Тому для Кремля важливі — вибачте за цинізм — труни з фронту. Кладовища. І показова «турбота» (яка цілком може бути реальною) про родини загиблих. Росія намагатиметься змістити акцент з окупації на тезу: «твого близького вбила Україна, ми сумуємо разом із тобою». І тут важливий пункт 1 — місцева влада, депутати Держдуми з-поміж місцевих жителів. Не вірите — подивіться, як активно РФ спекулювала на смертях у Донецьку і Луганську після 2014 року. Те саме зараз відбуватиметься (а точніше — уже відбувається) на окупованих територіях. І навіть дуже патріотично налаштованим громадянам України на окупованих територіях із кожним роком ставатиме дедалі складніше — якщо їхні знайомі, друзі чи близькі потраплять під цей коток розділення кров’ю. Адже з ними спілкуєшся щодня.
І вибори тут, до речі, — чудова нагода попрацювати над створенням (оновленням) бази тих, кого можна призвати чи мобілізувати. Особливо коли йдеться про поквартирний обхід. Тому явка на виборчі дільниці тут якраз не має значення.
Та й мобілізація (так само, як і загибель людей) на — як їх називають росіяни — «нових територіях» залишається непомітною для російського суспільства.
3. Вибивання протестної бази
Ще один аспект виборів, мобілізації та загибелі на фронті. У разі будь-яких протестів проти окупаційної влади чоловіки працездатного віку відіграють важливу роль — як умовний силовий ресурс протестувальників. І що менше їх залишається, то краще для окупанта. А якщо після «фронту» частина з них банально боятиметься повернення України — це взагалі чудово. Такі люди не лише не протестуватимуть, а й протидіятимуть спробам організувати протести (через страх за родину та власне майбутнє, а також через пам’ять про побратимів — адже ми пам’ятаємо, що їх пов’язує спільна кров).
4. Страх громадянина
Вище я писав, що для Кремля важливо, аби громадянин узяв до рук бюлетень і «поставив галочку». Це — участь у виборах.
А заклики не визнавати їх, заяви про незаконний характер і нелегітимність — за відсутності чіткої політики комунікації з громадянами в окупації — є подарунком Кремлю. З погляду визнання й апеляцій до «відсутності міжнародних спостерігачів» Росії байдуже. Ба більше, це вписується в пропагандистську тезу про «війну проти всього Заходу». Будь-який пропагандист вийде й скаже щось на кшталт: «Так це ж вороги. Ми ж проти них воюємо!»
Натомість для громадянина України, де існує традиція трепетного ставлення до заяв зовнішніх спостерігачів, участь у «незаконних» виборах уже видається некомфортною. І цю тему може розкрутити російська пропаганда, вигадавши байку про кримінальне переслідування всіх учасників процесу та стверджуючи, що виборець — це теж «учасник».
5. Зовнішньополітичний аспект
Тут усе просто. Пам’ятаєте стару російську пісню про нелегітимних президента й парламент? Мовляв, пересиділи, виборів не було. І ось на цьому тлі вже в жовтні посланці РФ — зокрема й на переговорах з українською стороною — заявляють, що вони провели «вибори». Із заявами на кшталт «головне — захотіти».
Цю тезу буде представлено нашим зовнішнім партнерам. Тим паче, що у низці європейських держав у 2027 році відбудуться вибори і до влади можуть прийти сили, налаштовані скептичніше щодо ідеї допомоги Україні.
Цю саму тезу за слушної нагоди (черговий корупційний скандал або черговий параліч голосування в Раді) РФ подаватиме в український інформаційний простір під власним соусом.
Можна продовжувати й далі, але, гадаю, п’яти ключових напрямів цілком достатньо, щоб зрозуміти: ми маємо справу з довгостроковою політикою, а не зі спонтанними діями.
У відповідь на це з боку України виникає запит на політику.
У 2022 та 2023 роках сама лише декларація про невизнання виборчих кампаній була правильним кроком. Це був сигнал громадянам, що про них не забули і що окупація — явище тимчасове. Заяви про кримінальну відповідальність для учасників процесу (наприклад, членів виборчих комісій) також були слушними. Вони ускладнювали Кремлю проведення таких «шоу» і давали громадянам України надію на справедливість у майбутньому.
Але зараз 2026 рік. І йдеться не про деокупацію, а про «мир по лінії зіткнення». Де частина громадян опиниться по один бік тієї самої лінії, а частина — по інший.
Потрібні нова комунікація та нова політика щодо громадян України. А також відповідь на запитання, за що ми воюємо — за території чи за громадян.
Насамперед це стосується вивезення молоді. Цього року до шкіл пішла рекордно мала кількість дітей. Набір на природничі спеціальності у вишах — критично низький. Водночас значна кількість молоді перебуває в окупації. Ці молоді люди, до речі, з об'єктивних причин не зможуть скласти ЗНО. Питання: вони нам потрібні там чи тут?
Ось і можливість запрошувати їх на навчання за бюджетні кошти — з виплатою стипендії та матеріальної допомоги, а також наданням житла. За потреби — з додатковим роком підготовки до вступу (аби вони могли надолужити відставання в навчальній програмі). Україна отримує молодь — майбутніх фахівців, водночас вимиваючи людський капітал з окупованих територій.
Щодо військових — це активна комунікація та механізм переходу лінії фронту, здачі в полон або просто втечі від мобілізації. Ідеться саме про системну роботу. Частково її вже ведуть, але це має стати державною політикою. Посил до громадян, яких заганяють до російської армії, має бути таким: «Ми готові тебе прийняти — переходь». З подальшою, звісно, перевіркою та інтеграцією на вільних територіях.
Міграція. Вивезення родин. Або ж переїзд цілими сім'ями. Через лінію фронту не пройти. Люди їдуть через територію РФ, потім через Білорусь і далі до країн ЄС. Перевізники організовують навіть звичайні «поїздки до родичів» у щоденному режимі з усіх великих міст окупованої частини України. Але питання в іншому: переїзд родини — це складний процес. Тут необхідно вирішувати питання допомоги — можливо, виплати «підйомних» від держави, — а також працевлаштування і, зрештою, маршрутів.
Якщо формат поїздки — «порожнем», це одне. А якщо автомобілем? І тут потрібно вирішувати питання пропуску (або створення окремих пунктів на кордонах держав ЄС) з нашими партнерами. Це складно, але можна шукати варіанти.
Але головне — люди повинні розуміти, що їдуть не в порожнечу. Повторюся: питання житла та «підйомних для сім'ї». Звідки їх узяти? Скажімо, ви знаєте про існування Луганської ОДА, яка на своєму сайті повідомляє про програму допомоги в розмірі 19 400 гривень для громадян із прифронтових територій. Де саме проходить лінія фронту в Луганській області? Просто річна зарплата керівника такої структури (з урахуванням доплат і пенсій) — це сума підйомних щонайменше для двох сімей. Зарплата працівника середньої ланки — для однієї сім'ї. Далі (якщо це державна політика) — програми від місцевої влади, зацікавленої в припливі мешканців. І, нарешті, питання працевлаштування. Це лише найпростіший механізм.
Писати про це можна довго. Але річ у тім, що тези 2022 та 2023 років уже застаріли. Потрібні не заяви, а комплексна державна програма роботи з жителями окупованих територій. З розумінням того, що допомога тим, хто хоче чи може її прийняти, посилює Україну й послаблює окупаційний режим на непідконтрольних територіях. Зі стратегічно грамотною комунікацією з тими, хто залишився. Адже — будьмо реалістами — значна частина родин розділена. Спілкування з родичами триває, а отже, існують канали донесення інформації: як через ЗМІ, так і через людей. Питання полягає в політичній волі й технологіях, здатних запустити такі інформаційні хвилі.
Зрештою, РФ діє системно. З чіткими пріоритетами, цілями та завданнями.
Системну роботу противника може зупинити лише грамотніша й логічно вибудувана система твоїх дій. Час іще є.
Текст опубліковано з дозволу автора