В Україні — конфлікт, а в Ірані? Чому Китай по різному називає ці дві війни
Читайте NV у Google
Як Китай називає війну США і Ізраїлю проти Ірану? За аналогією з Україною — «іранським конфліктом»?
Китай називає війну Росії проти України «українським конфліктом». Війну, яка йде вже п’ятий рік. Війну, через яку 1,27 млн російських солдат уже не будуть воювати. Війну, під час якої Росія запустила по Україні 3 000 крилатих і балістичних ракет і 88 000 ударних безпілотників.
А як Китай називає війну США і Ізраїлю проти Ірану? По аналогії з Україною — «іранським конфліктом»? Ні, не вгадали. Китай використовує різну термінологію щодо цих двох воєн, і саме в цьому проявляється політична позиція Пекіна.
Офіційна китайська дипломатія майже ніколи не використовує слова «війна» або «російська агресія». Замість цього застосовують формулювання: «українська криза», іноді «український конфлікт» або «криза в Україні». Це принципова дипломатична позиція Пекіна. Така лексика дозволяє не називати Росію агресором, створювати враження двостороннього конфлікту, а не вторгнення, зберігати стратегічне партнерство з Москвою. Саме тому китайські заяви часто звучать так: «Китай закликає сторони українського конфлікту до переговорів».
У випадку Ірану китайська риторика значно жорсткіша
Проте щодо війни США та Ізраїлю проти Ірану — то це зовсім інша історія. У випадку ескалації навколо Ірану китайська риторика значно жорсткіша. У заявах МЗС Китаю зазвичай використовують формулювання «збройний конфлікт проти Ірану», «напад на Іран», «агресивні військові дії проти Ірану». Тобто термінологія тут більш пряма і критична.
Ця різниця пояснюється геополітикою: Росія стратегічний партнер Китаю, і Пекін не хоче відкрито звинувачувати Москву. В той же час, Іран важливий енергетичний партнер, у якого Китай купує значні обсяги іранської нафти і виступає проти дестабілізації регіону.
Чому ж така дипломатична асиметрія? У китайській зовнішній політиці існує принцип так званої «керованої нейтральності». Для цього використовують нейтральну або розмиту термінологію, яка дозволяє уникати прямого визначення сторін конфлікту.
Тому війна проти України це «українська криза» й «український конфлікт», а війна проти Ірану — це «військова ескалація», «агресивні дії» та «напад».
Для України така дипломатична стратегія Китаю має кілька наслідків.
По-перше, вона підриває міжнародне сприйняття війни як акту агресії, перетворюючи її у риториці на «конфлікт».
По-друге, це дозволяє Китаю уникати санкційної відповідальності за співпрацю з Росією.
По-третє, Китай зберігає можливість позиціонувати себе як майбутнього посередника, хоча його фактична позиція залишається ближчою до Москви.
Очевидним є те, що Китай застосовує подвійні стандарти у своїй дипломатичній риториці. Китай прагне позиціонувати себе як альтернативний центр дипломатії, який може конкурувати із західними миротворчими ініціативами. Проте у випадку війни Росії проти України така роль Китаю залишається сумнівною. Основною причиною є відсутність довіри до Пекіна з боку Києва та багатьох західних країн.
Українська влада неодноразово наголошувала, що справжнє мирне врегулювання можливе лише на основі відновлення територіальної цілісності країни. Китай же у своїх мирних пропозиціях фактично уникає цього питання.