Як бюрократія гальмує інновації в українському війську

Сьогодні громадянське суспільство та держава об'єднуються для спільної мети. Разом ми шукаємо спосіб посилити спроможність сил безпеки й оборони України застосовувати роботизовані технології, щоб отримали перевагу над ворогом. Хочу поговорити про виклики, з якими ми стикаємося. Адже від гарної ідеї до її застосування й отримання результату ще треба подолати тривалий шлях.

Отже, виклик № 1 — це відсталість нормативної бази, що регулює, в який спосіб держава отримує інновації.

Наразі ситуація така, що єдиний можливий фреймворк, як завести виріб у ЗСУ для потреб оборони, — це дослідно-конструкторська робота. Або — скорочена процедура постановки на постачання. Насправді вона тільки звучить як скорочена, натомість передбачає дуже велику кількість кроків, які треба пройти. Це те, що гальмує нас усіх як націю. Тому що очі, які горять, палають, бажають покращити, зробити щось, розбиваються об буденність і бюрократію.

Шкода, але фреймворк — вотерфольний (має послідовний метод розробки програмного забезпечення): спочатку мусить вийти один документ, після нього має з’явитися інший документ, а далі ще один і так далі. Це призводить до того, що ми самі себе сковуємо в набутті спроможностей, які можуть пришвидшити нашу перевагу. Тому багато таких речей потрібно прибрати на законодавчому рівні.

Хочу наголосити, що це не критика. Це — прояв цивільно-демократичного контролю. Це є саме та організація суспільства, яка нам потрібна для досягнення перемоги. Громадянське суспільство у свій вільний час долучається до допомоги. Люди в цивільному разом із людьми в погонах повинні вміти вносити зміни в чинні правила для того, щоби посилити спроможності нашої держави в галузях робототехніки й ІТ-технологій.

Виклик № 2 — невідповідність воєнної доктрини викликам сьогодення. Парадигма ведення бойових дій, яка наразі є панівною в ЗСУ та якої все ще навчають у Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського, — це все ще парадигма платформенної війни. А нам конче необхідно від неї відходити, якщо ми хочемо здобути перемогу.

На рівні документів нижчої ланки командир визначає майже все

Мережецентризм, про який вже заявлено в стратегії воєнної безпеки, усе ще не набув необхідного проникнення в процес бойового управління. Адже в стратегії національної безпеки заявлено про асиметричні відповіді. Заявлено на рівні стратегії воєнної безпеки, що тепер ми даватимемо відсіч інакше — не лобовими атаками «лава на лаву». Ми ніколи не зможемо виставити таке військо, як у нашого ворога. У нас немає такої кількості людей. Їх 140 млн, нас — 40.

Нині мережецентризм закладено на рівні доктринального документу. Але на рівні документів нижчої ланки (статути, концепції, які наразі є) процес бойового управління все ще відбувається таким чином, що командир визначає майже все: візьми оцей безпілотник, стань отут, звідси полети отуди, за таким маршрутом, зроби такі фотографії і в такій-то годині, згідно з табелем розвідувальних донесень, зроби доповідь. У результаті цієї роботи з’являється документ (word, pdf), який у кінці підшивається в справу.

З цього витікає виклик № 3 — практичне застосування роботизованих систем. Ефект від такого використання безпілотників набагато нижчий, адже зібрана в такий спосіб інформація не є доступною для всіх зацікавлених користувачів. І це знову-таки випливає з парадигми застосування сили: або командир визначає кожному, що робити, або все ж відбувається делегування, всі операції вважаємо об'єднаними, діємо місіями. Ми повинні навчитися кооперувати Нацгвардію, ЗСУ, поліцію і, можливо, навіть представників громадянського суспільства для досягнення мети.

До прикладу, цивільні комерційні дрони Аутели та Мавіки на війні геть ніде не обліковані і ніхто на них не може виписати ніякого бойового розпорядження. Їх ніби немає. Але статистика вильотів і кількість зібраної інформації з їхньою допомогою становить, напевне, близько 80%.

А ще ми навчилися адаптувати й інтегрувати в безпілотники цивільного призначення ударну систему. І це кардинально змінило розклад сил. Був піхотинець із автоматом, можливості якого обмежувалися кількома сотнями метрів, а тепер у нього з’явився Мавік, що має систему скиду і снаряд. І цей же оператор перетворився в геть іншу спроможність. Тепер він може на відстані 3−4 км знищувати броньовані машини. Потенціали на полі бою змінилися.

Це ті речі, за якими повинно встигати нормативне регулювання при застосуванні війська. Сили безпеки й оборони України повинні це прийняти. Місце ударного безпілотника в бойовому порядку має бути визначене. Потрібно його інтегрувати.

Резюмуючи. Це найбільш болючі речі, які ми спостерігаємо зараз на полі бою. Хоча вже сьогодні відбувається багато позитивних змін, і в сили безпеки й оборони України проникають технології. Багато в чому це стало можливим завдяки громадянському суспільству, що підставило своє плече.

Я щиро вірю, що всі ці речі можна втілити і це дасть нам ту жадану перемогу, коли менший, але спритніший, може протистояти великому і неповороткому ворогу. Разом до перемоги!

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ