Велика щира надія. Чим обернулася Арабська весна і що буде далі
Рідко буває, щоб настільки великі надії оберталися таким розчаруванням — і глибоким нерозумінням щодо того, що чекає попереду
Арабська весна, що почалася 17 грудня 2010 року, десять років потому — досить неприємна тема. Рідко буває, щоб настільки великі надії оберталися таким розчаруванням — і глибоким нерозумінням щодо того, що чекає попереду.
У 2002 році в підготовленій за підтримки ООН Доповіді про розвиток людського потенціалу арабських країн були опубліковані перші безрадісні результати — цей регіон відставав від решти світу, а прагнення молодих і освічених більше не могли бути реалізовані. Реформа, очевидно, була необхідна, але вона не була проведена. Вісім років потому умови для революції дозріли. Вона почалася в Тунісі, де вуличний торговець, ситий по горло дріб'язковими зловживаннями корумпованої системи, підпалив себе.
Незабаром фокус змістився в центр арабського світу — Єгипет. Коли старіючий диктатор цієї країни Хосні Мубарак здався, після того, як сотні тисяч людей вийшли на демонстрацію на каїрську площу Тахрір, в арабському світі несподівано з’явилася перспектива демократичної революції. Єгипет здавався готовим до справжніх демократичних перетворень, з традиціями політичного плюралізму, на які можна було спиратися, і з середнім класом, який жадав більш відкритого суспільства і більш стабільної, представницької політичної системи.
Надія була щирою, ось чому Європейський союз вклав значні кошти в демократичні перетворення Єгипту, запустивши амбітні програми, щоб допомогти з деталями побудови нової політичної системи. На самому початку було очевидно, що Брати-мусульмани були найбільш організованим політичним і громадським рухом в країні. Протягом багатьох років він мобілізував дрібних підприємців і надавав соціальні послуги громадам, тим самим створюючи приховану політичну базу, яку ніякий інший рух не міг відтворити. Коли в Єгипті пройшли перші конкурентні вибори, Мухаммед Мурсі з Братів-мусульман був обраний на пост президента.
Основне питання, поставлене Арабською весною, полягало в тому, чи можна об'єднати іслам і демократію ефективно і стабільно. У випадку Єгипту адміністрація Мурсі спіткнулася і зловжила своїми повноваженнями на ранньому етапі. Його недосвідченість була не дивна, але настільки очевидна, що це відкрило двері для супротивників Братів-мусульман як всередині, так і за межами Єгипту.
Коли в липні 2013 року стався військовий переворот, уряд Мурсі втратив більшу частину своєї первісної підтримки. Але це не означає, що демократичне перетворення Єгипту зазнало невдачі. Процес завжди був складним, і можна уявити собі альтернативні сценарії, в яких він міг би досягти успіху.
У будь-якому випадку репресії були жорстокими. В результаті «зачистки» площі Рабаа силами безпеки не менше 817 осіб загинули. На той час Арабська весна вже почала згасати й у інших країнах. Сполучені Штати і ключові європейські країни очолили військову інтервенцію з метою позбутися режиму Муаммара Каддафі в Лівії. Але це призвело до ще більшої нестабільності в цій країні, а це означало, що ніхто не бажав виступати проти режиму Башара Асада в Сирії, незважаючи на крайню жорстокість, з якою він придушував опозиційні і повстанські рухи.
За роки, що минули після Арабської весни, відбулася контрреволюція — Арабська зима. І протягом останніх чотирьох років цей відкат демократії активно підтримувався адміністрацією президента США Дональда Трампа, яка значною мірою відмовилася від американських традицій захисту прав людини і демократії. Там, де були винятки, такі як Китай та Іран, американська критика в основному служила іншим стратегічним інтересам. У всіх інших же випадках диктаторам лестили, обходили їх і обдаровували великими контрактами на поставки зброї.
Тим часом ЄС фактично витіснили з регіону. Лише деякі зі структурних проблем, які призвели до повстань Арабської весни, були вирішені. На початку 2010-х років Міжнародний валютний фонд підрахував, що більшості країн арабського світу буде потрібно досягти щорічного зростання на рівні 7% тільки для того, щоб рівень безробіття не збільшувався, але темпи зростання за останнє десятиліття далекі від досягнення цієї мети. І ситуація з правами людини не краще. «За уряду президента Абдель Фаттаха ас-Сісі, — повідомляє Human Rights Watch, — Єгипет переживає найважчу за багато десятиліть кризу з правами людини».
У довгостроковій перспективі режими в Саудівській Аравії, Ірані та Єгипті навряд чи будуть стійкими. Так чи інакше, будуть потрібні фундаментальні реформи для підтримки представницького уряду і створення більш відкритих суспільств і економік. Це неминущий урок арабської весни в регіоні з великою кількістю молодого населення (яка зростає).
Для ЄС і адміністрації обраного президента США Джо Байдена зараз акцент повинен бути зроблений на ослабленні регіональної напруженості на Близькому Сході і в Північній Африці, щоб уряди могли зосередитися на таких необхідних внутрішніх реформах. Не наполягаючи на тому, щоб все змінилося відразу, Америка і Європа повинні чинити послідовний тиск з таких питань, як права людини і представницький уряд.
Як і десять років тому, ключове питання в тому, як поєднати іслам і демократію таким чином, щоб полегшити здійснення проєкту реформ. Арабська весна зазнала невдачі почасти через її власні суперечності, і почасти тому, що впливові кола і зовнішні сили хотіли, щоб так сталося. Але контрреволюція теж повинна врешті-решт закінчитися.
Уникаючи надмірної надії, яка була присутня десять років тому, до основних вимог, які були рушійною силою Арабської весни, слід ставитися серйозно. Політичні лідери регіону повинні визнати, що їх виконання — єдиний спосіб забезпечити довгострокову стабільність.
Переклад НВ
НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікування повної версії тексту заборонене.
Copyright: Project Syndicate, 2020
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ