На шляху до децентралізації. Які є передумови для появи партії мерів
Чи здатна з’явитися надмета, яка таки зможе об'єднати лідерів місцевого самоврядування в політичну силу?
Під гаслом «Зробимо їх разом» у 2019 році програмувався великий бліцкриг Зеленського, який мав на меті повне перезавантаження влади. В тому числі місцевої. Архітектори перемоги чинного президента планували усунути від влади руками виборців тих, хто їх розчарував, і привести натомість тих, хто подарував надію. Але належних законних підстав для термінових дочасних місцевих виборів юристи не знайшли, то ж фінальну битву за «моновладу» відклали на 2020 рік.
Нове керівництво країни, як і усі попередники, бажало контролювати місцеве самоврядування. Проведення місцевих виборів через рік після президентських та парламентських унеможливлювало блискавичну перемогу під відомим гаслом. На доважок за рік громадяни бажатимуть притягнути до політичної відповідальності вже команду Зеленського, а не його попередників. Не всі, звісно, але достатня кількість, аби усвідомлювати відсутність спроможності отримати приголомшуючу перемогу партії Слуга народу на місцях.
Тому з’явився проект змін до Конституції України, який дозволяв би президенту і призначеним ним префектам зупиняти рішення органів місцевого самоврядування та розпускати їх. Цей виклик змусив лідерів місцевого самоврядування з різних політичних сил, в тому числі безпартійних, об'єднатися для відсічі такій ініціативі. Спільними зусиллями зміни до Конституції України були відкликані і почався процес напрацювання нового законопроекту.
Але вся боротьба супроводжувалась інформацією, що, мовляв, місцеві «феодали», «барони» та «князьки» не хочуть контролю, що вони, мовляв, корупціонери, які прагнуть безкарності… і так далі. Є звісно такі мери, яких я ніколи не переобирав би, але такі огульні звинувачення співмірні з тим, що всі парламентарі пішли в раду, щоб красти сплачені нами податки. Метою такої інформаційної кампанії була демонізація мерів та решти лідерів місцевого самоврядування в очах громадян, аби потім «зробити їх разом». Така вже вона політична доцільність.
Ретельно побудований публічний конфлікт між новою центральною владою і відносно не новими лідерами місцевого самоврядування міг би слугувати чудовим тлом для продовження успішної передвиборчої стратегії, яка принесла минулого року національну перемогу.
Наявність великої кількості різного калібру «зашкварів» в діях членів команди Володимира Олександровича, та приналежність лідерів самоврядування до різних політичних команд унеможливили реалізацію стратегії «знесемо їх, а потім наші наведуть порядок». З одного боку, велика кількість скандалів довкола окремих членів команди Зеленського тепер не дозволяє без аналізу кандидата сліпо його підтримувати, що мотивує виборців розглядати інші альтернативи. А з іншого боку, якщо мери і голови громад підуть від різних партій, в тому числі від великої кількості локальних партійних проектів, то вкрай важко тримати у фокусі уваги через національні медіа образ єдиного ворога. Не можуть же бути всі без виключення погані. Тепер ідеологам виборчої кампанії Слуг народу слід пояснювати, чому цей конкретний мер нехороший і чому кандидат від партії Слуга Народу кращий.
В даних умовах хорошим політтехнологічним кроком для передвиборчої кампанії Слуг могло стати встановлення національного 5% відсоткового бар'єру для партій, який би не дав можливість партіям, які його не досягнуть, брати участь у розподілі мандатів навіть за таких умов, коли в окремому місті така партія набирала б понад 50% голосів виборців. А на доважок зобов’язати партії висувати списки у 2/3 обласних рад, аби мати можливість взагалі брати участь у виборах. Все це могло б змусити мерів об'єднатись в партію, щоб разом сумарно подолати 5%, а відтак міг з’явитись єдиний опонент, якого можна було б демонізувати і «знищувати» шаблонними роликами через центральні ЗМІ та інтернет, не акцентуючи на перевагах власного кандидата. Як відомо, ворог твого ворога — це твій друг!
Чутки про перспективи запровадження таких бар'єрів змусили мерів мобілізуватись вже вдруге від моменту обрання Володимира Зеленського президентом України. Як результат відновились різного роду консультації в середовищі лідерів місцевого самоврядування про необхідність створювати власну політичну силу. Особливо активними, що логічно, були безпартійні мери. Вони добре розуміють, що без власної більшості в місцевій раді, міський голова стає «британською королевою», що здійснює церемоніали — реальна влада, як і можливість зняти мера з посади, буде в ради.
Різність інтересів лідерів самоврядування і партійних «босів» спонукала безпартійних мерів думати не про їх входження до якоїсь партії, а саме про заснування нової політичної сили, яка б репрезентувала інтереси самоврядування. Тим більше, що подібні думки вже багато років роїлися в головах мерів. Періодично проводились неформальні консультації щодо таких перспектив. Але з рештою ця тема продовжувала залишатись на рівні ідеї.
І причин тому, що мери не об'єднувались в єдину політичну силу багато:
По-перше, спільний професійний інтерес вони відстоюють через власні галузеві асоціації, тому лише для цього партія не потрібна. Перебування в різних партіях не стає цьому на заваді.
По-друге, свою команду в місцеву раду можна завести, якщо не через франшизу «рейтингового партійного бренду», то від однієї з трьохсот no name-партій, яку, наприклад, можна перейменувати під місцевий патріотичний (як-то Черкащани) або ідеологічно-політтехнологічний (як-то За конкретні справи!) бренд.
По-третє, якщо об'єднуватись з іншими мерами, то це мусить бути або справжня партія з внутрішньою демократією, а відтак постане необхідність не керувати, а домовлятись; або одноразовий політичний проект, який неодмінно «зроблять разом» на черговому виборчому циклі парламентська більшість, бо, з одного боку, від будь-якої влади виборці втомлюються, а, з іншого, центральна влада традиційно прагне контролювати самоврядування.
По-четверте, в різних регіонах країни різні погляди на одні й ті ж цінності, а також своє розуміння пріоритетів. Та політика, яка може вітатись, до прикладу, у Львові, може не сприйматись в Дніпрі чи Одесі, а те що добре для жителів Чернігова, може бути незадовільним для мешканців Ужгорода. Умовно, десь вимагають громадяни створити можливість щоб вони могли самі про себе подбати, а десь — щоб про них дбала влада.
По-п'яте, ідеологічні розбіжності в різних краях країни. На жаль, за багато років розкольницької політики та пропаганди, українців поділили між собою за багатьма ідеологічними лініями.
Але всі ці причини могло перекреслити, як казали мені особисто кілька міських голів, дві речі:
1) Зовнішня непереборна сила, яка змусила б мерів до цього. І такою силою міг бути 5% бар'єр та умова для реєстрації списку 2/3;
2) Надмета, яка виходить за межі потреби переобиратись на місцевих виборах; можливо, цитую, спільна перемога на парламентських виборах, як варіант;
Один потенційний привід для появи так званої «партії мерів» зник — Володимир Зеленський заявив, що він і його політична сила не дадуть запровадити штучні бар'єри для балотування малих політичних партій та локальних політичних проектів.
І в такому рішенні є своя політтехнологічна логіка. Стимулюючи своїми обмеженнями мерів до об'єднання, можна не лише створити зручного опонента для демонізації, а й наразитись на появу потужної масової політичної сили, лідери якої мають підтримку в своїх громадах. На мою думку, з реакції суспільства на пом’якшення місцевим самоврядуванням обмежувальних заходів карантину до відповідних рішень уряду стало зрозуміло, що поява єдиної партії лідерів місцевого самоврядування може акумулювати співмірний електорат, якщо не більший, що можна припустити з огляду на динаміку падіння рейтингів партії Слуга Народу. Тож рішення логічне.
Тепер базовим сценарієм є балотування спроможних рейтингових мерів від власних локальних політичних проектів, ті ж, що не певні у своєму домінуванні — шукатимуть рейтинговий партійний прапор. На заході, в центрі та півночі — це буде Європейська Солідарність та Батьківщина. На півдні та сході — ОПЗЖ.
Але залишається риторичне запитання — чи здатна з’явитися надмета, яка таки зможе об'єднати лідерів місцевого самоврядування в політичну силу? Якою вона може бути? Чи стануть мери шукати таку ідеологічну базу, яка б не просто не відштовхувала представників різних куточків України, а об'єднувала її? І якою вона могла би бути?
Певна річ, що перемога на прийдешніх чергових чи позачергових парламентських виборах як самоціль не може бути надметою, адже не має достатньої ані значущості для мерів, щоб об'єднуватись, оскільки переобиравшись на виборах в кооперації між собою в рамках профільних асоціацій вони зуміють відстоювати свої інтереси при будь-якому складі парламенту (винятком будуть ті, хто прагне побудувати національну політичну кар'єру — вони за об'єднання з будь-яких причин); ані суспільної цінності, адже пересічній людині не важливо, яка партія при владі, важливо — що вона робить для неї!
Але такою надметою могло б бути становлення в Україні реальної демократії, через розвиток самоврядування та самоорганізації населення, створюючи дієві механізми для більшої залежності розвитку села, селища, містечка, міста та країна в цілому від волі кожного конкретного громадянина.
Уявіть собі візію життя в кожному конкретному місті, містечку, селищі чи селі, де громада окрім мера та місцевої ради, які займаються місцевим розвитком, обирає шерифа, який забезпечує правопорядок в громаді, головного прокурора, який дбає про відсутність блату та потрапляння злочинців за грати, голову місцевого суду, який гарантує рівність всіх перед законом та справедливі вироки, казначея, який контролює цільове використання наших податків, які ми спрямували в місцевий бюджет.
При цьому всьому центральні органи виконавчої влади лише створюють умови для стимулювання місцевого розвитку через рівний доступ громад до держпрограм за умови демонстрування динаміки розвитку, пропорційно їхнім успіхам. Так-так, без усіх цих ручних «соцекономів» у нардепів та ДФРР в руках сформованих головами ОДА комісій.
В цьому баченні державна влада не опонує місцевому самоврядуванню та не конкурує з ним, а займається власними напрямами роботи: законотворчістю, дипломатією, національною безпекою та обороною, забезпеченням наявності справедливого арбітражу (судової системи), належним функціонуванням системи освіти та охорони здоров’я, стимулюванням розвитку економіки та боротьбою з корупцією.
Це спільний інтерес як мерів, так і членів їх громад. Обрання шерифа, головного прокурора, голову суду, казначея в громаді з одного боку прибирає у центральної влади інструменти примусу мерів до любові, а з іншого — гарантує, що всі ці нові представницькі ролі дбатимуть в межах своїх компетенцій про служіння громаді, а не тим, хто їх призначив, як правило за «окреме дякую».
Наявність власних податкових джерел надходження до місцевого бюджету та можливість справедливого формульного доступу до додаткових коштів з держбюджету знімає потребу постійно «ходити на поклон» до голови ОДА, Міністра розвитку громад та територій, прем'єр-міністра чи президента України.
Для реалізації цієї візії потрібно трансформувати стару радянську авторитарну модель управління суспільним розвитком через вертикалі влади в диференційовану систему стримування та противаг, де є велика кількість виборних ролей, які мають різні компетенції і балансують одна одну. Для цього буде потрібно творити як новий інституційний ландшафт, так і політичний лад, запровадивши нові механізми взаємодії елементів системи. Все це повноваження Верховної ради України!
Відповідно, перемога на парламентських виборах задля реалізації необхідних трансформацій в державі могла б стати легітимною надметою, що об'єднала би як лідерів місцевого самоврядування, так і їх громади довкола них. А це разюча перемога на місцевих виборах і перше місце на наступних парламентських!
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ