«Еверест — точно не кінцева точка в альпінізмі». Розмова з Антоніною Самойловою, першою українкою, яка зійшла на п’ять найвищих гір планети
Читайте NV у Google
Антоніна Самойлова з українським прапором (Фото: Фото з особистого архіву Антоніни Самойлової)
Антоніна Самойлова — альпіністка, перша українка, яка зійшла на п'ять найвищих гір планети, а також тричі підкорила Еверест. Свої сходження вона присвячує незламності українського народу та вшановує пам’ять військових, які загинули за Україну.
Нещодавно Антоніна Самойлова підкорила гору Нанга-Парбат у Гімалаях висотою в 8125 м, яка є однією з найнебезпечніших вершин світу. 23 червня 2013 року на Нанга-Парбаті бойовики розстріляли базовий табір, внаслідок чого загинуло 10 альпіністів, серед яких — троє українців з Харкова
У той похід Антоніна Самойлова вирушила після важкого отруєння. На фінальних годинах підйому закінчилися страхувальні мотузки, тож альпіністці довелося лізти вертикальною стіною над сотнями метрів прірви лише з льодорубом у руках.
Досягнувши вершини, на висоті понад 8000 м вона зняла рюкзак і залишилася без кисню для того, аби надягнути триметрову накидку-меморіал Крила пам’яті з портретами 60 українських альпіністів, які загинули на фронті.
У інтерв'ю NV Антоніна Самойлова розповідає про свій шлях у альпінізмі, а також про те, як поєднує сходження на найвищі вершини світу із місією розповідати світові про українців, які загинули, захищаючи країну в російсько-українській війні.
Ви прийшли в альпінізм в уже дорослому віці. Як почалося це захоплення й у який момент ви зрозуміли, що гори можуть стати для вас не просто хобі?
Так, я дійсно прийшла в альпінізм уже в дорослому віці. На свою першу гору, Кіліманджаро, зійшла у 2018-му, в 30 років. Це сталося абсолютно випадково: банальна історія, коли ти йдеш із друзями за компанію, не знаючи про гори геть нічого.
Сказати, що мені спочатку сподобалося, я не могла. Гора вразила мене тим, наскільки це було складно, адже я виявилася морально, фізично та в плані екіпірування геть не підготовленою. Коли повернулася, сказала, що більше не хочу повторювати.
Але згодом усе змінилося. Я почала активно ходити в гори. Епоха моїх великих експедицій розпочалася з Антарктиди. Відтоді я постійно пов’язую своє життя з альпінізмом. Проте й досі не можу назвати це професійним заняттям, адже професія — те, що приносить гроші. Гори мені грошей не приносять, скоріше навпаки, тільки забирають. Тому це хобі, яке переросло у справу життя.
Наскільки складно почати займатися висотним альпінізмом у дорослому віці?
Не думаю, що є велика складність у тому, щоб почати займатися альпінізмом у дорослому віці. Більшість людей так і починають. Висотним альпінізмом взагалі займаються переважно дорослі.
Звичайно, є фінансова складова, бо висотний альпінізм, особливо восьмитисячники — це дуже дорогий вид спорту. Сама експедиція недешева, як і спорядження. Проте за великого бажання завжди можна знайти вихід: починати з міських гір, займатися скелелазінням. Є безліч варіантів, які не потребують величезних витрат.
Зараз, маючи певний досвід, я намагаюся ходити в експедиції зі спонсорами, які покривають витрати. Але навіть зараз, із медійністю та досвідом за плечима, це вдається не завжди.
Щодо здоров’я та фізичного стану, то можу сказати, що в дорослому віці може бракувати підготовки так само, як і в молодому. Можна бути у 18 років молодим, але абсолютно непідготовленим. Або в 40 перебувати в прекрасній формі й почуватися на горі легко і впевнено.
Як виглядає ваша підготовка до восьмитисячника?
Я тренуюся постійно, але за 2−3 місяці до експедиції починаю більш інтенсивний процес. Зазвичай додаю біг, інтервальні тренування, працюю в залі, щоб покращити фізичний стан. Є й практична підготовка: збори, перевірка спорядження, екіпірування, продумування логістики. Навіть підготовка їжі для поїздки у Пакистан займала у нас чимало часу.
Щодо моральної підготовки: коли ти йдеш у гори не вперше, то вже знаєш, що на тебе чекає і що буде складно. Ти просто це приймаєш. Задоволення від вершини та експедиції переважає всі складнощі й дискомфорт. Саме тому ми туди й повертаємося. Ті, для кого важливіший побутовий комфорт або кого лякає постійний ризик, у гори просто не йдуть.
Ти морально налаштовуєш себе на потенційний ризик і розумієш, що це тільки твоє рішення й твоя відповідальність. Людина має бути підготовлена з усіх боків, але внутрішня сила в горах — найважливіша. Є випадки, коли фізично ідеально підготовлена людина припиняє експедицію та здається, бо це складно психологічно. А є люди з меншою фізичною підготовкою, але з такою силою волі та прагненням дійти до вершини, що це рухає їх уперед настільки потужно, що вони досягають мети.
Чи є у висотному альпінізмі фізичні або організаційні особливості, які роблять цей спорт складнішим для жінок?
В альпінізмі побутує думка, що жінки краще переносять висоту й загалом витриваліші. Можливо, це й правда. Я чоловіком ніколи не була, тому порівняти не можу.
Але в побутовому й гігієнічному плані жінки стикаються з більшою кількістю проблем. У нас є менструації, які в горах нікуди не діваються. Жінки часто запитують мене, як із цим давати раду. Так само, як і в місті, просто це додає більше дискомфорту та болю. Жодних інших засобів гігієни, ніж ті, якими ми користуємося на землі, не вигадано. У мене було кілька сходжень, коли штурмові дні припадали саме на такі дні, й це дійсно додавало складнощів.
Окрім того, жіноче тіло менш здатне до перенесення критичних фізичних навантажень. Тому, мені здається, саме психологічна витривалість у жінок часто спрацьовує краще.
Що ви можете сказати про українських жінок в альпінізмі?
В українському альпінізмі є жінки з великими досягненнями. Наприклад, я була п’ятою українкою, яка піднялася на Еверест. До мене це зробили лише чотири жінки. Українок, які сходять на восьмитисячники, як-от К2, Нанга-Парбат, Аннапурна, взагалі можна перерахувати на пальцях однієї руки.
Мені здається, що альпінізм загалом висвітлюється мало. Це не видовищний вид спорту, у якому немає прямого змагального моменту, тому за ним стежить переважно вузьке коло зацікавлених людей. Проте національні досягнення, до прикладу, коли ти стаєш першою українкою чи українцем на певній вершині, все ж потрапляють у медіа.
Ви нещодавно підкорили Нанга-Парбат, одну з найнебезпечніших вершин світу. Що для вас особисто означало це сходження з огляду на історію цієї гори та загибель там українських альпіністів?
Це сходження було одним із найстресовіших на етапі підготовки. Я знала, наскільки ця гора складна й небезпечна, а історія про теракт 2013 року, під час якого загинули троє українців, залишила свій відбиток. Звичайно, це додавало настороженості.
Проте сама експедиція минула дуже добре, умови цього року були сприятливими. Нанга-Парбат — складна гора з точки зору каменепадів і логістики, але Пакистан зустрів нас добре. Вже по ходу експедиції мої внутрішні страхи поступово вщухали.
Перед штурмом вершини Нанга-Парбат ви пережили важке отруєння. Чому все ж вирішили продовжити сходження?
У день перед штурмом я сильно отруїлася, що надзвичайно ускладнило сам підйом. Вперше в історії моїх сходжень під час штурмової ночі я була настільки знесилена та хвора через сильне зневоднення.
Ми йшли на вершину 15 годин разом із командою, яка фіксувала маршрут мотузками. У певний момент мотузки закінчилися, і далі ми рухалися взагалі без страховки. Все це фоново ускладнювалося через мій фізичний стан. На півшляху, в ту штурмову ніч у мене навіть виникла думка розвернутися. Це був перший випадок у моєму житті, коли я про це подумала безпосередньо під час штурму.
Проте, усвідомлюючи, скільки зусиль уже докладено, і відчуваючи внутрішній ресурс, я вирішила рухатися далі. І — зійшла на вершину. Загалом, коли ти за крок від мети, розвернутися психологічно дуже важко, навіть коли це об'єктивно необхідно. Повернення було не менш складним: вночі — важкий підйом, а вдень виснажливий спуск незафіксованим маршрутом під спекотним сонцем, ще й без води, яка в мене повністю закінчилася.
На висоті понад 8 тис. м ви розгорнули накидку-меморіал із портретами 60 українських альпіністів, які загинули на війні. Чому для вас було важливо зробити це?
Ця ідея виникла задовго до експедиції. Коли я зрозуміла, що йду саме на Нанга-Парбат, подумала, що буде дуже символічно принести туди накидку Крила пам’яті. Ця гора була б мрією для більшості з них. Для живих ця мрія теоретично здійсненна, але для тих, хто загинули на війні, вона вже не здійсниться ніколи. Від цієї думки мені стало дуже гірко, і це спонукало мене вшанувати пам’ять загиблих воїнів, які не змогли продовжити свою справу життя.
Це важливо й для їхніх родин. Реакція жінок, які дякували мені за те, що я підняла портрети їхніх чоловіків на вершину, це підтвердила. Людина жива доти, доки живе пам’ять про неї. Це мій внесок у вшанування наших захисників.
Ви неодноразово поєднували сходження з нагадуванням світові про Україну: піднімали український прапор, залишали на вершинах історії про українських захисників. Як на такі акції реагують іноземні альпіністи та міжнародна спортивна спільнота?
На жаль, із кожним роком увага міжнародної спільноти притупляється. Нашу війну в інформаційному полі перекривають інші світові події та трагедії. Навіть зараз колеги в експедиціях можуть запитувати, чи досі в нас тривають бойові дії. Люди часто просто не в курсі.
У 2024 році, під час свого третього сходження на Еверест, я заносила на гору портрет Олександра Гряника, військового, який загинув під час оборони Маріуполя, 8 травня 2022 року, від падіння авіабомби в бункер на заводі Азовсталь. За життя він дуже любив гори і мріяв зійти на Еверест. Його історія викликала глибоке співчуття у тих, хто почув її в той момент.
На Нанга-Парбаті була дуже маленька експедиція, бо гора не така популярна. Декому це було цікаво, але загалом я бачу, що для багатьох іноземців війна в Україні все ж стає чимось усе більш далеким.
Ви були особисто знайомі з непальським альпіністом Нірмалом Пурджею, який загинув під лавиною під час сходження на вершину Броуд-Пік в Пакистані 30 липня 2026 року. Як усвідомлення того, що ви теж могли опинитися там, змінило ваше ставлення до гір і ризику загалом?
Так, я була особисто знайома з Німсом, ми товаришували. Коли сталася ця трагедія, де загинуло стільки людей, це був величезний шок і біль для всіх нас. Німс здавався людиною, з якою ніколи нічого не станеться, яка виживе в будь-якій ситуації. Але стихія може забрати навіть таких людей за лічені секунди.
Усвідомлення того, що ми теж мали там бути, але не пішли, залишило відчуття, що наш час ще не настав. Це змусило замислитися над багатьма речами: як правильно ухвалювати рішення в горах, як оцінювати ризики та як вчасно розвернутися й не йти нагору. Ця трагедія змінила ставлення багатьох альпіністів, бо стала яскравим нагадуванням, що у горах треба бути максимально обережними.
Ви вже здійснили сходження на Еверест, вершину, яка для багатьох альпіністів є головною мрією. Про що ви мрієте тепер?
Еверест є головною мрією для тих, хто там ще не був. Але після його підкорення з’являються інші цілі, наприклад, інші восьмитисячники.
Згодом виникає глобальна мрія — піднятися на всі 14 восьмитисячників світу та виконати програму Корона Землі. Зараз це і є моя головна мета, до якої я поступово йду. Тому Еверест — це точно не кінцева точка в альпінізмі. Для багатьох висотників це тільки початок. Так само, як і для мене.