«Або медична допомога, або збереження родини». Історія небінарного ветерана Лесика Глазуна — про війну, гендерну дисфорію та ризики нового Цивільного кодексу
Читайте NV у Google
NV
Ветеран Лесик Глазун долучився до Сил оборони у перші дні повномасштабного вторгнення. Він пройшов бої на сході України, але після повернення до цивільного життя зіштовхнувся з іншими викликами, пов’язаними з його небінарністю.
У інтерв'ю NV Лесик Глазун розповів про бойовий шлях у складі бригади Рубіж, систему психіатричних діагнозів для людей із гендерною дисфорією в Україні, яку він визначає як каральну, загрозу анулювання шлюбів, а також про те, чому захист прав ЛГБТ+ військових сьогодні — це питання життя, смерті та людської гідності під час війни.
Матеріал реалізовано репортеркою сайту NV.ua Олександрою Горчинською за сприяння RFSL — Шведської федерації за права ЛГБТІК.
Про воєнний досвід: від Київщини до Сєвєродонецька та Бахмута
У лютому 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, я одразу долучився до батальйону Свобода у складі Територіальної оборони. Починав із допомоги з матеріальним забезпеченням та організаційними процесами.
Після того як російські війська вибили з-під Києва, я вирішив офіційно мобілізуватися. Разом із побратимами з батальйону Свобода ми увійшли до складу бригади швидкого реагування НГУ Рубіж. Пройшов десять днів інтенсивної підготовки на полігоні, після чого нас направили одразу в напівоточений Сєвєродонецьк.
Далі були важкі бої на Донеччині. У селищі Зайцеве біля Бахмута я дістав поранення. Після тривалого лікування у 2023 році повернувся до служби, згодом демобілізувався. Наразі маю статус ветерана.
Про гендерну дисфорію та бюрократичне пекло
Я ідентифікую себе як небінарна людина й маю діагноз «гендерна дисфорія». Усе свідоме життя я страждав від депресивних станів, агресії та суїцидальних думок, не розуміючи їхньої першопричини. Лише згодом осягнув, що це був наслідок глибокого дисонансу між гормональним фоном, який виробляє моє тіло, та потребами моєї психіки.
Офіційний шлях підтвердження гендерної дисфорії в Україні вкрай бюрократизований і каральний. За законодавством, аби отримати діагноз F64 за МКХ-10, людина має щонайменше на два тижні лягти до психіатричної лікарні під стаціонарний нагляд. Наразі цей діагноз отримати майже неможливо. Через поодинокі випадки, коли люди публічно заявили, що використали трансгендерний перехід для зняття з військового обліку, система фактично заблокувала видачу відповідних медичних висновків.
Мені пощастило знайти дружнього ендокринолога, який після обстежень офіційно підтвердив наявність гендерної дисфорії та підібрав замісну гормональну терапію (ЗГТ). Це лікування повністю змінило моє життя на краще.
Я свідомо не йшов традиційним шляхом отримання психіатричного діагнозу F64, адже не маю потреби змінювати гендерний маркер у паспорті. Як небінарна людина, я почуваюся комфортно в поєднанні маскулінності та фемінності й не планую міняти документи.
Про загрозу для шлюбів у новому Цивільному кодексі
Я перебуваю у гетеросексуальному шлюбі зі своєю дружиною. Проте для сотень інших трансгендерних людей в Україні чинна бюрократична система та пропоновані зміни до Цивільного кодексу створюють нестерпну дилему.
Нові законодавчі ініціативи передбачають, що у разі зміни гендерного маркеру в документах одного з подружжя, якщо обоє партнерів юридично стають однієї статі, такий шлюб має бути анульований. При цьому держава не пропонує жодного виразного юридичного механізму чи альтернативи.
Фактично, людей ставлять перед нелюдським вибором: або ти отримуєш діагноз F64, необхідні медичні довідки, право на офіційну зміну документів та хірургічні операції для лікування гендерної дисфорії, або зберігаєш свій шлюб та родину.
З юридичної точки зору анулювання вже укладених шлюбів — це нонсенс, адже закон не має зворотної сили. Проте сама наявність такої норми демонструє дискримінаційний вектор законодавця.
Про корупційні ризики нового Цивільного кодексу
Якщо детально проаналізувати скандальні поправки до Цивільного кодексу, стає зрозуміло: ЛГБТ+ спільнота, права жінок та сімейні цінності стали просто зручною ширмою для прикриття масштабних корупційних схем.
У проєкт закону закладено величезний корупційний потенціал: від механізмів фактичного самозахоплення та «дерибану» земель з подальшим переписуванням майна через суди на забудовників, до так званого «права на забуття», яке дозволить корупціонерам вилучати інформацію про свої злочини з публічних реєстрів та медіа. Туди ж відносяться обмеження стягнення аліментів лише за один рік замість десяти, а також ускладнення процедур штучного запліднення для жінок.
Аби відвернути увагу суспільства від цих небезпечних корупційних норм, у текст навмисно заклали гучні дискримінаційні поправки, які обурили правозахисників та ЛГБТ+ людей. У хаосі війни суспільство фокусується на скандальних заявах, не помічаючи, як «під шумок» проштовхують глобальні корупційні ризики.
Про ЛГБТ+ людей у війську та потребу в цивільних партнерствах
Під час служби в армії я не афішував деталей щодо власної гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації. На фронті, в першу чергу, стоїть питання виживання, виконання бойових завдань та побратимства. Тому подібні теми в підрозділі просто не обговорювалися.
Проте проблема відсутності інституту цивільних партнерств в Україні з початком повномасштабного вторгнення стала критично гострою. Суспільство роками повторювало фальшиву тезу про те, що захист прав ЛГБТ+ людей «не на часі». Але війна довела зворотне: це питання життя і смерті.
Коли ЛГБТ-військовий вирушає на передову, його цивільний партнер юридично залишається для нього сторонньою людиною. У разі важкого поранення кохана людина не має права потрапити до реанімації, дізнатися інформацію про стан здоров’я в військовій частині чи ухвалювати медичні рішення. У разі загибелі партнер позбавлений права на опіку над спільними дітьми, спадкування майна чи виплату державної допомоги. Є непоодинокі випадки, коли гомофобні родичі загиблих військових просто відбирали дітей і майно у цивільних партнерів, з якими військовослужбовці прожили роки.
Цивільні партнерства — це не про «привілеї», це про базову людську гідність, рівність і юридичний захист для тих, хто щодня ризикує своїм життям заради України.
Перспективи змін
Найближчим часом Україна має імплементувати Міжнародну класифікацію хвороб 11-го перегляду, тобто МКХ-11. У ній транссексуальність остаточно вилучено зі списку психічних розладів і перенесено до розділу станів, пов’язаних із сексуальним здоров’ям, як-от «гендерна невідповідність».
Це має кардинально змінити підхід до трансгендерного переходу та зняти тавро «психічного захворювання». Проте як саме ця процедура буде реалізована в українських реаліях, поки не розуміє ніхто.
Якщо подивитися на міжнародний досвід, існує чимало прогресивних моделей. Наприклад, у Колумбії процедура максимально спрощена та гуманна: людина подає заяву й може вільно обрати будь-який гендерний маркер, включно з небінарністю або трансгендерністю, якщо це для неї важливо.
Україна має відмовитися від совєтських каральних методик у медицині та дискримінаційних норм у законах. Ми виборюємо свободу на фронті, тому всередині країни також маємо рухатися до європейських стандартів прав людини.