«Нам заборонялося все, окрім смерті». Як радянська влада здійснила злочин масової депортації кримських татар
Депортовані кримські татари у трудовому таборі в Сибіру, 1952 рік. (Фото: Український інститут національної пам’яті/Wikimedia)
18 травня Україна відзначає День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Внаслідок депортації 1944 року загинули, за різними оцінками, від третини до половини всіх кримських татар.
Журналістка NV.ua Варвара Шолян пише про страшні події 1944 року, коли сталінський режим вдався до масової депортації кримськотатарського народу.
Варвара Шолян
Кримські татари, примусово виселені до Центральної Азії, змогли повернутися на батьківщину лише після розпаду СРСР, зі здобуттям Україною незалежності. Причому в їхньому рідному Криму вони стали етнічною меншиною (11−13%, за даними ОБСЄ на 2013 рік). У 2014 році, коли РФ окупувала і анексувала Крим, кримські татари знову змушені були лишати власні домівки.
Депортацію кримських татар у травні 1944-го радянський уряд намагався видати за «колективне покарання» — нібито ті співпрацювали з німцями. До того ж, було дуже зручно перекинути на кримських татар всі невдачі партизанського командування у Криму (зокрема загонів Олексія Мокроусова у 1941−42 роках).
І це при тому, що у радянській Червоній армії служили близько 40 тис. кримських татар, льотчик-ас Амет-Хан Султан був двічі Героєм Радянського Союзу, а розвідниця Алімє Абденанова була нагороджена орденом Червоного Прапора.
Згідно з наказом Сталіна від 11 травня 1944-го, виселення кримських татар мало бути завершено до 1 червня. Загони НКВС рискали по домівках і заганяли людей у вантажівки. На збори давали лічені хвилини (якщо давали взагалі). Вантажівки везли вигнанців на вокзал, де всіх без розбору кидали до товарних вагонів — без їжі й води їм доведеться їхати майже 3 тис. кілометрів.
Вцілілі згадували, що охоронці відчиняли двері до вагонів лише для того, щоб викинути тіла померлих. Через відсутність елементарної гігієни ставались епідемії тифу. Тільки дорога до місць заслання забрала життя майже 8 тис. людей.
На засланні тих, хто вижив, чекали нові випробування. Місцеві жителі, які наслухалися радянської пропаганди про «зрадників і колаборантів», були налаштовані вороже: дослідник Пол Стронскі зазначав, що в Узбекистані траплялись напади на кримських татар, інколи навіть зі смертельними наслідками.
Селитися кримські татари були змушені в бараках, непридатних до життя, залишати територію «спецпоселення» було заборонено. Часто люди хворіли просто через чужорідний клімат, адже в них не було імунітету до локальних хвороб.
Додатково виснажувала надважка примусова праця — бавовняні поля в Узбекистані або лісоповали в Сибіру та на Уралі. «Нам заборонялося все, окрім смерті», — напише літератор Таїр Халілов у повісті Забрана Батьківщина.
Фактично з депортацією кримських татар НКВС «впорався» за три дні (18−20 травня 1944). 4 липня Сталіну вже офіційно звітували про «завершення переселення».
Британський історик Марк Левен писав, що коли після цього НКВС виявив на Арабатській стрілці кримських татар, яких просто «забули» депортувати, то людей посадили в порту Генічеська на старий човен, вивезли в море і потопили, а вцілілих добили з кулеметів — аби не «псувати статистику».
Масові депортації були одним з найпоширеніших інструментів радянського тоталітаризму. У 1930-х недовга політика коренізації стала згортатися. Спочатку режим ліквідовував культурні, згодом — політичні автономії, а потім перейшов до спроб ліквідувати цілі народи. Голодомором 1932−1933 років радянське керівництво намагалося покінчити з «українським питанням», розстрілом у Катині в 1940-му — розправитися з польською елітою. Кульмінацією Єжовщини (1936−1938 рр.) стало знищення цілого покоління українських митців, яке згодом назвуть Розстріляним відродженням. А так звана Польська операція НКВС (1937−1938) була по суті масштабною етнічною чисткою, що відбувалась не лише на території радянської України, а й у Білорусі, у Казахстані і навіть у селах Сибіру з польським населенням.
Депортації етнічних корейців у 1937 році менш відомі, але не менш жахливі: внаслідок примусового переселення з російського Далекого Сходу до Узбекистану і Казахстану (причому до незаселених районів) призвело до знищення десятків тисяч людей.
А у покинутих будинках дозволялося поселитися радянським військовим. Той самий сценарій запуститься і в Криму після депортації 1944-го — жити в теплому кліматі у спорожнілих домівках кримських татар росіянам сподобається навіть більше.
Окрім кримських татар, у 1944 році з Криму вислали греків, болгар, вірмен — так само за надуманим звинуваченням у співпраці з нацистами (німців, звісно, вислали до Сибіру та Казахстану ще у 1941-му).
Разом з кримськими татарами були вислані кримські роми — чінгєнє, яких деякі дослідники вважають субетносом кримськотатарського народу.
Радянська влада намагалася просто стерти всі згадки про кримських татар. Історичні назви населених пунктів були змінені на типові безликі Піонерськи та Первомайськи (Бахчисарай і Джанкой якимось дивом збереглися).
У переписах населення аж до 1989-го етнос «кримські татари» не згадувався. Навіть Амет-Хана Султана офіційно намагалися представляти дагестанцем (через те, що його батько був лакцем). І навіть після смерті Сталіна у 1953-му, коли депортованим народам стали дозволяти повернутися на батьківщину, заборона на повернення для кримських татар зберігалась. Повертатися їм не можна було навіть до найближчої до їхнього рідного Криму Херсонщини.
Масове повернення кримських татар додому почалося лише наприкінці 1980-х. Жодних компенсацій за втрачені землі та майно радянська влада авжеж не надавала. Закон «Про реабілітацію репресованих народів», ухвалений у квітні 1991-го — в останні місяці існування СРСР — формально реабілітував усі етнічні групи, що зазнали репресій та депортацій. Проте Росія — як держава-правонаступник СРСР — не провела жодного судового процесу щодо відповідальних за депортацію або причетних до неї.
Ба більше, у 2014-му РФ окупувала і анексувала Крим, знову позбавивши цілий народ базового права — гідно жити на власній батьківщині.
«Коли прийшли окупанти, то на нас посипалися різні обіцянки, — розповідав у травні 2014 року в одному з інтерв'ю лідер кримськотатарського національного руху, правозахисник Мустафа Джемілєв. — Було дивно, коли махрові кримські шовіністи, які ніколи не приховували свого ворожого ставлення до кримських татар […] говорили, що ми в органах влади будемо представлені не менш ніж 20% (до окупації мали 2−2,5%). Обіцяли, що наша мова стане офіційною, відновлять історичну топоніміку […] - і це все говорили ті, хто ніколи не хотів нас нормально сприймати та з люттю кидав нам, мовляв, понаїхали».
Звісно, жодних обіцянок окупанти не виконали. Кримські татари, як і за часів СРСР, стали мішенню політичних репресій та утисків.
Проте кримські татари свій вибір зробили. Ще у листопаді 2021 року, напередодні повномасштабного російського вторгнення в Україну заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз сказав: «Ми чітко знаємо, що наша боротьба разом з українцями, за повернення Криму, за звільнення Криму обов’язково закінчиться нашою перемогою».
