Як поляки пацифікували українців

NV продовжує цикл публікацій відомого польського перекладача, поета і публіциста Єжи Чеха про непрості сторінки спільної історії Польщі та України

Коли відразу після анексії Криму мене запросили на радіо, під час дискусії дзвонили старші слухачі, які до війни жили на території сучасної України, і захоплювалися тим, як злагоджено жили тоді обидва народи — український і польський. Ідилію мали закінчити лише під час війни місцеві націоналісти. Такий образ панує в польській свідомості до сьогодні. Ми пам’ятаємо про різанину, яку нам влаштували; ми не приймаємо до відома те, що ми робили іншим і як нас сприймали.

Що стосується ідилії на кордоні, то, кажучи сучасною мовою, «я не маю таких знань», я маю зовсім інші. Згаданий польський композитор Роман Палестер пише про скаутські мандрівки і зазначає, що в селах, де його львівська команда купувала їжу, ніхто ніколи не посміхався до них і не відповідав на «доброго ранку». Вони також не віталися з українськими скаутами, з якими сусідили над річкою — вони ставилися один до одного як до повітря.

Приблизно в той час цими землями подорожував з скаутами мій тесть, який розповідав, що вони ночували виключно в маєтках, де їх попереджали, щоб вони не робили цього в українських селах, бо це може погано закінчитися. Якось не дуже польською була ця «Східна Малопольща».

Все блідне порівняно з нашими подвигами в рамках пізніших пацифікацій. Я читав про публічне биття, якому піддавали чоловіків посеред села — і оповідач згадував це з гордістю! Жінок теж, до речі, пацифікували.

Жінок теж, до речі, пацифікували

Я колись дізнався з других рук, але від абсолютно надійної людини, історію когось, хто брав участь у такій пацифікації. Солдатів розмістили по хатах, а командир наказав: кожен має вдарити господаря по обличчю, а на ніч взяти до ліжка його дружину або дочку, залежно від смаку. Немає сумніву, що значна частина роти виконала наказ охоче.

Це не був поодинокий випадок, оскільки інша розвага — підвішування дівчат за ноги — отримала назву: тюльпан. Адже спідниця підвішеної дівчини опускалася, набуваючи форми цієї квітки, а оскільки сільські дівчата не носили трусиків, захисники батьківщини мали додаткову розвагу.

З книги оповідань «Страшний гість» Вацлава Костка-Бєрнацького, який не славився симпатією до ОУН, випливає, що таке ставлення до місцевих жінок було нормою. Це накладалося на спогади про кріпосне право і експлуатацію рабинь польськими власниками, про що пишуть Єж і Крашевський.

У «Страшному гості» поляк — це виключно чужинець — солдат, поліцейський, чиновник. «Місцевий» говорить про охоронців (Костек служив на Волині до створення Корпусу охорони кордону) так: «Кожного хлопця вони вважали бандитом, а кожну бабу — нічною постіллю». Якби я був українцем, я б тільки чекав нагоди для помсти. Ґрунт для трагедії був підготовлений.

(попередній текст читайте тут, далі буде)

Уперше опубліковано у Gazeta Wyborcza

Опубліковано з дозволу редакції