Читайте NV у Google
Я не відмовляю нікому в праві на травму. Однак травма не може стати головною рушійною силою державної політики
NV продовжує цикл публікацій відомого польського перекладача, поета і публіциста Єжи Чеха про непрості сторінки спільної історії Польщі та України
Не намагайтеся переконати мене, що я виправдовую волинську різанину. Однак я вважаю самогубчою націоналістичну політику в країні, де лише дві третини населення становили поляки. З гіркотою додам, що в 1943 році тріумфував проголошений ендеками принцип національного егоїзму. Тільки ось перемогла не наша егоїстична політика. Так закінчуються національні егоїзми, а після них залишаються закривавлені землі.
Але, звичайно, навіть найдурніші вчинки поляків не виправдовують злочину, масштаб і геноцидний характер якого я не заперечую; порівняння з пеклом я не вважаю перебільшенням. Я також не відмовляю нікому в праві на травму. Однак травма не може стати головною рушійною силою державної політики, і я не згоден, щоб її вершили могили.
Так було із самого початку. Коли польсько-українське зближення набирало обертів, почали замислюватися, як Польща могла б цим скористатися. І єдине, що спало нам на думку, це відновлення Цвинтаря Орлят. Це вважалося чимось, що нам очевидно належить. Тільки Яцек Куронь виступив проти, нагадуючи, чим насправді був цей цвинтар — пам’ятником польської перемоги, тому він не може подобатися українцям.
Я не згоден, щоб політику вершили могили
Ще раз звернуся до Романа Палестра: «Всі, хто тоді боровся за Львів — поляки і українці - мали лежати на одному, спільному кладовищі». Ніхто, крім нього, не впав на цю християнську ідею в нібито християнському народі.
І знову правлять могили
Сьогодні знову найважливішими є могили, потужний хор одностайно вимагає від України ексгумації жертв. Я сам не знаю, де поховані мої предки з боку матері, вбиті більшовиками — на батьківщині в Білорусі чи на Соловецьких островах. І я якось з цим живу. Але, мабуть, моя родина менш важлива, ніж волинська.
Я розумію їхній біль (адже не всі вони хочуть ексгумації), але все одно не буду співати в хорі, нехай ображають мене, називаючи бандерівцем.
Люди, у вас все в порядку з головою? Коли сусіди ведуть боротьбу за виживання, коли на міста падає дощ з снарядів, вбиваючи цивільних, коли щодня прибуває все більше поранених, коли кладовища тонуть у морі синьо-жовтих прапорів на могилах нещодавно загиблих, ви хочете викопувати кістки десятків тисяч співвітчизників? І ви зараз вимагаєте покаяння від українців, які борються з державою, яка ніколи не каялася за свої злочини, за мільйони жертв?
Так, в дусі сучасної епохи є вибачення, наприклад, за винищення корінних жителів США. Вони вибачаються, але коли? Через кілька десятків років після того, як це сталося, і то в державі, існуванню якої вже давно нічого не загрожує. Україна такої розкоші ніколи не мала!
Через три з половиною роки після хвилі симпатії та безкорисливої допомоги, наданої сусідам, Польщею прокочується зворотна хвиля, хвиля дурості та підлості. Повертається ПНР, постЕндеція подає руку посткомунізму та «союзним партіям», університет підхоплює магістратуру. Чому, що змінилося?
Навесні 2022 року я стояв у натовпі на площі Свободи в Познані і разом з українцями вигукував: «Слава героям!», хоча це був рефрен бандерівської фракції. Всюди лунала «Червона калина», а цю пісню Січових стрільців співала також УПА.
Червоно-чорні прапори вже майоріли на Майдані і тоді не викликали істерії. Раптом все почало заважати. Півбіди, коли одна пані повторює іншій пані нісенітницю, що Україна напала на Росію. Але послухаймо політолога, професора Рафала Хведорука, який радить, як слід розмовляти з українцями: «Хочете танки? Літаки? Тоді не буде Шухевича, не буде Бандери. Ви можете прославляти Хмельницького чи кого завгодно, але не геноцидників!» («Przegląd» № 11/2025).
Я вже бачу, як там руйнують пам’ятники і змінюють назви вулиць, так сильно вони прагнуть наших танків. Давайте ще вимагатимемо зміни герба, бо він у нас викликає негативні асоціації - ми читали «Героїв під знаком тризуба» [історика Едварда Пруса (1931−2007), чиї роботи широко критикуються іншими істориками].
(попередній текст читайте тут, далі буде)
Вперше опубліковано у Gazeta Wyborcza
Публікується з дозволу редакції