Селянка, терористка, дипломатка. Як українка з-під Бахмута стратила російського генерала й підписала мир з Німеччиною у Першу світову

Убити генерала

Усе почалося з банальних студентських заворушень у 1901 році: після одного з них подружжя заарештували й вислали з Москви до Саратова за антиурядову пропаганду. Учителювати заборонили, і тоді Біценко вступила до партії соціалістів-революціонерів. Невдовзі вона розійшлася зз чоловіком й вирушила до Санкт-Петербурга, долучившись до жіночої терористичної групи, яка ставила за мету амбітну ціль — убивство міністра внутрішніх справ В’ячеслава фон Плеве, символа жандармського свавілля в імперії.

Перша спроба увійти у вищу лігу терору зазнала невдачі — жінку заарештували у січні 1904 року через зраду одного з учасників руху. Із заслання у Вологді Біценко втекла вже через місяць, оселившись у Женеві. Але спокійне життя в еміграції видалось українці нудним.

Відомою на всю імперію вона стала 22 листопада 1905 року. Того дня, зайшовши до розкішного будинку губернатора Петра Столипіна, Біценко випросила дозвіл на аудієнцію з генерал-ад'ютантом Віктором Сахаровим. Цей колишній військовий міністр жорстоко придушував селянські повстання у губернії, то ж революціонери винесли йому смертний вирок. Біценко вирішила, що стратить генерала-м'ясника власноруч. Опинившись у його кабінеті, жінка мовчки поклала на стіл аркуш паперу з вироком і вистрілила, перш ніж той встиг покликати на допомогу.

ЇЇ схопили й засудили до шибениці. Проте, зважаючи на суспільний резонанс, смертний вирок замінили на довічну каторгу.

Сестринство на каторзі

До Сибіру Біценко етапували разом з іще п’ятьма відомими жінками-терористками: Марією Спірідоновою, Катериною Ізмайлович, Ревеккою Фіалкою, Лідією Єзерською та Марією Школьник. Ця група увійшла в історію як Шістка. Місячна подорож залізницею стала справжньою тріумфальною ходою — на кожній станції поїзд із терористками зустрічали натовпи прихильників. Жінки використовували ці зупинки для імпровізованих мітингів, зміцнюючи свій статус революційних мучениць та героїнь.

Умови в Акатуйській і Мальцевській каторжних в’язницях були нестерпними, але політичні в’язні створили тут міцну спільноту й намагалися не зважати на труднощі. Пізніше, у 1923 році, журнал Каторга и ссылка опублікував спогади Біценко-Камеристої:

«Не вважати ж суворим режимом комедію з переодяганням у казенне вбрання (раз, два з наручниками і кайданами для безстрокових), із замиканням камер та іншим маскарадом на час приїзду начальства, — писала вона. — Крім необхідної фізичної роботи та метушні навколо самих себе (прибирання, прання, готування, бо нас не задовольняв загальний казан), весь свій вільний час ми могли витрачати на свій розсуд».

Шістка стала унікальним феноменом жіночої солідарності. Парадоксально, але каторга, задумана царським режимом як інструмент ізоляції та покарання, перетворилася на своєрідний революційний університет. Ув’язнення не зламало цих жінок, а перетворило на загартованих, досвідчених і широко відомих лідерок, готових узяти владу у свої руки, щойно царський режим упаде — і на волю вони вийшли вже авторитетними революціонерками.

Налякала принца Леопольда

Після повалення царизму 1917 року розпочалась амністія політичних в’язнів. Біценко повернулася до Москви та приєдналася до радикального крила партії есерів, яке пізніше вітало повалення Тимчасового уряду. Коли після більшовицького перевороту партія остаточно розкололася, вона стала однією з лідерок новоствореної Партії лівих соціалістів-революціонерів, яка на початковому етапі увійшла до коаліційного уряду з більшовиками.

Її революційний авторитет був беззаперечним: Біценко обрали до Центрального Комітету лівих есерів, президії Московської Ради та найвищого законодавчого органу нової держави — Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК). За лічені місяці вона пройшла шлях від ув’язненої в сибірській глушині до законодавиці в самому центрі радянської влади.

Наприкінці 1917 року Анастасія Біценко отримала призначення, яке зробило її відомою на міжнародній арені, — її внесли до складу радянської делегації із семи осіб для ведення мирних переговорів із Німеччиною та її союзниками у Брест-Литовську. Вона була єдиною жінкою не лише в радянській делегації, а й серед усіх учасників перемовин.

Це призначення було майстерним політичним ходом лідера більшовиків Володимира Леніна, оскільки забезпечувало представництво його коаліційних партнерів — лівих есерів — у важливому міжнародному процесі. Колишня терористка, донька українського селянина, сиділа за одним столом переговорів з аристократами й генералами кайзерівської Німеччини і її союзниками.

«Ця дама виглядала як літня домогосподарка й розповідала за вечерею принцу Леопольду Баварському, по ліву руку від якого її посадили, з усіма подробицями, як вона скоїла замах на російського генерала, — писав у спогадах Ріхард фон Кюльман, німецький державний секретар із закордонних справ. — Тримаючи в лівій руці меню вечері, вона показувала йому, як вручала генерал-губернатору об'ємне прохання і одночасно стріляла йому в живіт із револьвера правою рукою. „Він був поганою людиною“, — пояснювала мадам при цьому».

За словами держсекретаря, принцу Леопольду не залишалося нічого іншого, як із люб’язною ввічливістю слухати розповідь дипломатки. Але його не полишала думка, що поруч із ним на важливих перемовинах сидить холоднокровна вбивця.

Варто нагадати, що для росіян самі переговори були вкрай напруженими, а німецькі умови передбачали поділ величезних територій колишньої Російської імперії. Багато хто в революційному таборі, включно з більшістю лівих есерів, вважав будь-який мир з імперіалістичною Німеччиною зрадою світової революції. Лев Троцький висунув знамениту формулу Ні війни, ні миру. На подив багатьох, Біценко у цьому ключовому питанні підтримала підписання принизливого для Росії миру. Не маючи імперських амбіцій, вона пояснювала, що мир дасть змогу зберегти радянську владу й необхідний перепочинок революції.

Відтак Брестський мирний договір, підписаний 3 березня 1918 року, вивів Росію з Першої світової війни, але ціною колосальних втрат територій, населення й ресурсів. Біценко опинилася в опозиції до більшості членів її власної партії — їй дорікали, що вона обрала виживання держави, а не революційну чистоту.

Коли у липні 1918 року ліві есери, намагаючись зірвати договір, убили німецького посла графа Мірбаха і підняли збройне повстання в Москві з метою захоплення влади, Біценко постала перед вибором: приєднатися до своїх товаришів або ж до Леніна. Революціонерка шукала компроміс і заснувала власну Партію революційного комунізму. Але вже через місяць усі її члени офіційно перейшли до Російської комуністичної партії (більшовиків).

Чи була змова з Фанні Каплан?

Полум’яна терористка, яка свого часу кинула виклик царю, тепер була розчарована в революції й несподівано відійшла від справ. Упродовж 20 років вона тихо працювала в різних установах Наркомзему та Сільскосоюзу та не цікавилася політикою.

На суді над есерами, який відбувся 1922 року, вона захищала своїх колишніх однопартійців, хоч і розійшлася з ними у поглядах. У період Великого терору Сталін пригадав їй цей випадок.

Була ще одна темна пляма в біографії Біценко — чекісти вважали, що вона могла бути причетною до замаху на Леніна, який у серпні 1918 року здійснила Фанні Каплан, поранивши вождя революції. Ці жінки були знайомі між собою ще з періоду царської каторги, і власне Біценко завербувала анархістку Каплан в есерівський рух, «заразивши» ідеями про землю і волю.

Слідчі підозрювали, що відома з царських часів терористка могла спланувати цей замах у покласти його виконання на молодшу товаришку, але Каплан усе заперечувала й узяла провину виключно на себе. Вона зізналася, що справді підтримувала з Біценко дружні стосунки й бачилася з нею випадково на вулиці за місяць до пострілів, однак твердила, що жодної змови між ними не було.

За 64-річною Біценко прийшли 8 лютого 1938 року, інкримінувавши їй участь у контрреволюційній есерівській терористичній організації. Жінку засуджували за ті самі вчинки, які колись принесли їй славу, а офіційний вердикт Військової колегії Верховного суду СРСР був невблаганним — найвища міра покарання через розстріл.

Жінку, яка пройшла шлях від селянки до терористки й червоної дипломатки, розстріляли 16 червня 1938 року і поховали в безіменній братській могилі на спецоб'єкті Комунарка під Москвою, а її ім'я викреслили з історії. Лише в 1961 році, в період хрущовської відлиги, Анастасію Біценко посмертно реабілітували.