18 днів у польському СІЗО: від чого стає по-справжньому страшно

Продовження. Початок читайте тут, другу частину — тут, третю — тут, четверту  — тут

Коли ти туди потрапляєш, ти думаєш: ну окей, я тут випадково. Мені дали шістдесят днів, але насправді ж максимум тиждень-два. Юристи за цей час покажуть усю абсурдність ситуації.

Перші ж історії, які я почув, мене трішки отверезили.

Водій фури їхав через Польщу в Латвію. Під час відпочинку прокидається — вантажівка оточена. Перевіряють вантаж, документи, кажуть, що якогось документа не вистачає. Він каже: добре, я ж везу це для компанії, давайте запросимо документи. Йому кажуть: ми вас затримуємо, а далі будемо розбиратися.

Ця людина провела шість місяців у СІЗО. Її відпустили. Жодної вини, жодного штрафу.

У цього чоловіка працює тридцять відсотків серця, він в списку на трансплантацію, йому за шістдесят.

Інша історія. Людина перебуває в СІЗО уже більше року, і йому досі не висунули жодного звинувачення. Не буду йти в деталі, але за його словами, за законом, якщо б його визнали винним, йому мали б виписати штраф. Максимальний строк розслідування — рік, але йому продовжили ще на три місяці понад цей рік.

Мій співкамерник, поляк, чекає півтора місяця, бо його прокурор пішов у відпустку і сказав, що вже у вересні будемо займатися вашою справою.

Перші тижні цей поляк казав нам: ну, з вами зрозуміло — ти з України, він із Мексики. А я ж поляк, я вдома, зараз усі швидко розберуться.

Не працює і для поляків.

І неважливо, з чим ти зайшов. Ти можеш опинитися в одній камері з ким завгодно, хто теж чекає на свій вирок — і ти не дізнаєшся заздалегідь, з ким саме. І сидітимеш з ним місяцями.

Людський час у системі не коштує нічого

А розгляд апеляції може тривати близько півтора року. Тобто якщо ти просидів рік, наприкінці тобі сказали, що ти винний, ти вважаєш, що ні, і подаєш апеляцію — то поки її розглянуть, у тебе в житті пройде два з половиною роки.

Як переказав мені один із в’язнів, прокурор йому сказав:

«Ну, якщо не винний, то отримаєш компенсацію. Яка проблема?»

А тим часом сусід, який сидить рік, відмірював руками 90 см, показував, що це такий зріст зараз у його дитини, яку він не бачив рік. Каже: уявляєш, уже такий.

Оце і є та єдина річ, яку я звідти виніс як висновок про систему. Не про конкретну країну. Про систему як таку: людський час у ній не коштує нічого.

Як з’ясувалося — у крадіжці велосипедів Німеччина вбачає організовану злочинність, за яку світить 10 років позбавлення волі. Після всіх історій і того, що я побачив — було вже не так спокійно, як коли я почув про звинувачення вперше.

Формально часу наодинці з собою там немає взагалі. Ви проводите разом двадцять чотири години на добу і розмовляєте по шість-сім-вісім годин на день. Мексиканець до мене кілька місяців прожив удвох із поляком, не маючи з ним спільної мови взагалі, — тож для нього це був хороший привід виговоритися. З людиною в таких умовах ти стаєш близьким дуже швидко.

Але думок все одно багато, і вони просто бігають у голові.

Буквально з другого-третього дня з’являється внутрішній позив почати записувати рефлексію. Вести якийсь умовний щоденник. Просто щоб намагатися все це переварити. І це той момент, коли ти дійсно розумієш, що ти ніяк не контролюєш свої думки. Вони існують самі по собі, а ти сам по собі.

Тому медитація, дихальні вправи, знати хоча б кілька технік або вигадати їх самому — це виявилося дуже важливим. Вони допомагають збирати себе докупи. Особливо, перший тиждень.

Перший день ти в шоковому стані. Єдине, що намагаєшся, — зрозуміти, на що спертися. Які тут правила, який розклад, що взагалі буде далі.

Другий і третій дні найважчі. Зранку прокидаєшся від дзвінка і світла, і є п’ять секунд, коли ще не розумієш, де ти. І тобі здається, що це все сон. А потім розум осягає, що ні. Ти тут. І на тебе навалюються всі ці розмови, і ти не розумієш, чи ти тут на тижні, чи на місяці, чи на роки.

А десь після десятого дня приходить звикання. І в якийсь момент трапляється непоганий день. Сходив у душ. Була прогулянка у великій бетонній коробці, а не в маленькій. Нарешті щось прийшло з магазину, заварив собі вівсянку і взяв нову книжку в бібліотеці.

Сідаєш і думаєш: блін, а сьогодні класний день. Наче все добре.

А потім робиш зум-аут. І бачиш, що ти вже почав нормалізовувати своє перебування тут. Вже рахуєш плюси. Хоча ще нещодавно ти чітко розумів, що те, що ти тут, — це неправильно, це абсурд, тебе тут бути не повинно.

Минуло два тижні — і тобі тут стає трохи комфортно. І ось від цього стає по-справжньому страшно.

Мій співкамерник сказав, що десь через пів року всі його сни відбуваються в закритих приміщеннях. Або замкнена кімната, або він хоче звідкись вийти і не може знайти якийсь документ.

Це додає глибини рефлексії. Але не робить тебе щасливішою людиною.

І все ж щодня є цей простір для себе. Внутрішня рефлексія, висновки, переосмислення власної системи цінностей — хочеш ти цього чи ні.

Я записував ці висновки і крутив їх у голові. І за якийсь час складається враження, що ти викристалізовуєш щось, що є всередині тебе. Щось справжнє.

І це може бути зовсім не те, що ти вважав для себе головним до того, як потрапив у такі умови.

(Заключну частину читайте незабаром)

Оригінал

Текст опубліковано з дозволу автора